Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вартан притишив голос, щось вимовив самими губами, потім сказав, поблискуючи чорними очима:

— Е, тут і справді тільки для мене написано…

— Ну добре,— сором’язливо погодився Армен.— Читай те, що можна.

«Знай же, любий,— вів далі Вартан,— що я щохвилини чекаю тебе, геть стужилася, але не втрачаю надії…

Вітай од мене Армена. Скажи йому, хай не сумує дуже, я буду йому за вірну й люблячу сестру.

Бажаю міцного здоров’я, хай вам щастить!

Цілую

— Отак, нас з тобою цілують!..— весело сказав Вартан, ховаючи в нагрудну кишеню листа, та, глянувши на Армена, вмовк.

Хлопець потемнів лицем, його очі взялися сльозами. Та й як же йому було не журитися, коли в цілому світі нікого не мав із рідних, не мав кому написати і сам ні від кого не отримував жодної вісточки, що зігріла б його виболіле серце. Ох, ця проклята війна назавжди роз’єднала їхню родину, а матір звела зі світу… Ніколи-ніколи вже не зійдуться, не зберуться укупі мама, тато, Армен… Ніколи… Аби ж хоч батько подав про себе манюсіньку вісточку, що живий, більше не треба ні слова — аби лиш знаття, що в цьому світі десь є рідна тобі душа… Але минають дні, місяці, а він не обзивається, і від нього жодної відповіді. Війна незабаром закінчиться, та поки що гинуть люди, ллється кров… І кому ж усе це потрібно?..

— Армене, я бачу, твій настрій знову погіршав,— співчутливо мовив Вартан.

— Нічого… Я трошки розхвилювався, зараз минеться,— крадькома витер очі Армен.

Над лісом рівно, як журавлиний ключ, летіли ескадрильї наших бомбовозів. Армен підвів голову. Довкола важких літаків, виблискуючи проти сонця срібними крилами, летіли винищувачі — їхні надійні охоронці.

— Гітлерові подарунки повезли,— пожартував Вартан, і на обличчі його побратима ворухнулася усмішка.

Біля них зупинилася машина командира полку. З неї вискочила Наталя, підбігла до сержанта й, взявши його за рукав, одвела вбік, щоб Армен не чув, що вона говоритиме. Губи її тремтіли.

— Ой, біда, біда, товаришу сержант, тяжку звістку вам принесла,— заквилила дівчина.— Ви ж знаєте, скільки Армен просив командира полку, аби той допоміг йому розшукати батька. Товариш підполковник куди тільки не звертався, посилав запити, дзвонив, писав, нагадуючи про це прохання… І ось сьогодні, оце щойно, йому подзвонили з Любліна й сказали, що комісар Баграт Месропян, якого він так довго шукав, учора загинув. Його автомобіль підірвався на ворожій міні…— Наталя прикусила губу, стримуючи хвилювання.— А зараз, через півгодини, його ховатимуть у міському парку… Почувши цю звістку, підполковник відразу поїхав туди, а тепер прислав машину по вас.

Вартан на хвилину закляк на місці, боявся й глянути на Армена. Як же йому сказати про це? Потім, опанувавши собою, підійшов до хлопця:

— Армене, братику, машина командира полку приїхала по нас… Поїдемо в місто,— сказав він, узявши хлопця за плече.

— А що сталося?.. Чого нам туди їхати? — насторожено спитав Армен, ніби передчуваючи біду.

— Ходімо, дорогою я тобі все поясню…

Сіли в машину.

Бойко на повній швидкості погнав до міста.

Звучав «Траурний марш» Шопена.

На кузові грузовика з опущеними бортами стояла серед живих квітів домовина, а в ній лежав небіжчик у військовій формі майора. Чорні вуса, орлиний ніс, смагляве обличчя — з усього було видно, що він кавказець.

За машиною повільно рухалася похоронна процесія — радянські та польські офіцери, воїни, партизани, люди в цивільному… Легенький вітрець ледь-ледь ворушив посивілого небіжчикового чуба, що спадав йому на чоло.

По обидва боки кузова ішли бойові друзі майора. Підполковник Кузнецов уже мав з ними розмову й сповістив, що незабаром приїде єдиний син Баграта Месропяна, який ось уже кілька місяців служить у їхньому полку і весь цей час розшукував свого батька.

Процесія зупинилася в одному з міських парків.

Затихла траурна мелодія.

Домовину з небіжчиком його друзі на руках донесли до недавно викопаної ями й поставили на свіжу землю. На якусь мить, здалося, занімів увесь світ.

— Друзі,— став біля домовини немолодий уже капітан з червоним рубцем нижче скроні,— сьогодні ми проводжаємо в останню путь справжнього трудівника нашої армії комісара Баграта Ашотовича Месропяна. Незважаючи на те, що майорові Месропяну лише недавно виповнилося сорок років, він, завдяки своїм організаторським здібностям, командирському таланту, пройшов шлях за тяжкі роки війни від комісара батальйону до комісара полку…— Потім капітан розповів про славний бойовий шлях Баграта Месропяна, про те, як він, поранений, потрапив у фашистський полон, та згодом організував з друзями втечу, і вони великою групою приєдналися до польських партизанів. На хвилю капітан замовк, ковтнув важкий клубок, що підкочувався до горлянки, сказав: — За короткий час Баграт Ашотович став улюбленцем польських партизанів, завдяки своїй хоробрості й гострому розуму заслужив їхнє довір’я і велику шану. Його ім’я добре було відоме й гестапівцям, які обіцяли за голову безстрашного партизана п’ятдесят тисяч злотих, тільки не вдалося схопити його ніякими обіцянками й хитрощами. І от тепер, коли ми вже стоїмо на порозі перемоги, сталося непоправне — загинув наш улюблений комісар.

Друзі! Сьогодні не лише ми, співвітчизники Баграта Месропяна, у великому горі, а й польські друзі, які прийшли віддати йому останню шану. Нехай же світла пам’ять про мужнього комісара назавжди лишиться в наших серцях — у серцях радянських людей і поляків, дружбу яких скріпив своєю кров’ю і майор Месропян.