Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Здоровань коваль обернувся до неї.

— Там за рогом стоїть каліка. Підіть і почастуйте його стусанами, якщо вам руки сверблять.

За короткий час своїх заручин Сексон спокусилася на одну зайву витрату. Вона замовила фотографові півдесятка власних фотокарток і мусила віддати за це свій цілоденний заробіток. Біллі запевняв, що без фотокартки коханої для нього життя стане нестерпне: на ній має зупинитися його останній погляд перед сном і перший уранці. Натомість його дві картки — одна звичайна, а друга, де він у пасастому боксерському одязі,— прикрасили її дзеркало. Дивлячись на що останню фотокартку, Сексон щоразу згадувала чарівні материні розповіді про давніх саксів та про морських завойовників, що вчиняли напади на англійське надбережжя. Із старого комода, що мандрував преріями, вона часто виймала одну із своїх священних реліквій — невеличкий материн альбом, на сторінках якого було понаклеювано багато газетних вирізок із віршами про життя піонерів у Каліфорнії. Окрім віршів, були тут і ілюстрації та репродукції давніх гравюр, теж повирізувані з журналів, що ними зачитувалися попередні покоління.

Гортаючи звичними до того пальцями знайомі сторінки, Сексон зупинялася на одному малюнкові,— скільки разів вдивлялася вона в нього! Під сірим похмурим небом, серед стрімчастих диких скель, з десяток темних, довгих і вузьких човнів з дзюбатими, наче у велетенських птахів, провами підпливає до піскуватого пінявого берега, а на човнах напівголі мускулясті вояки з крилатими шоломами на білявих кучерях. У руках вони тримають мечі й списи; одні чоловіки стрибають з човнів у воду, інші, по груди у воді, вже виходять до берега. Насупроти них — захищаючись від навали — дикуни у звірячих шкурах, зовсім не схожі на індіян; частина їх купчиться на березі, а решта, по коліна в воді, суне на ворожі човни. Боротьба вже розгорілася, і подекуди хвилі, набігаючи, змивають у море тіла забитих та поранених. Один білявий завойовник лежить, розкинувши руки, на дні човна — стріла, що стримить у нього в грудях, свідчить, від чого йому сталася смерть. Повз нього з мечем у руці стрибає з човна у воду другий, напрочуд схожий на Біллі. Таке саме, аж надто біляве волосся, такі самі риси, і очі, й уста. Навіть вираз обличчя такий самий, що й у Біллі отоді, коли він на гулянці зчепився з трьома ірландцями.

Від цих войовничих рас, мабуть, і походили її та Біллині предки, думала Сексон, закриваючи альбома й кладучи його назад до комода. Хтось із її предків і змайстрував цей старовинний, порепаний комод, що колись плив солоними хвилями океану, мандрував зеленими преріями і в бою з індіянами під Літл-Медоу потерпів від кулі. Сексон ввижалися й ті жінки, що ховали в ці шухляди свої покраси й домоткані сувої, жінки тих мандрівних поколінь, до яких належали бабки й прабабки її матері. Сексон зітхнула: так, приємно бути такого доброго роду, — роду, що зазнав на своєму віку тяжкої праці й боротьби. А що сталося б із нею, якби вона народилася китаянкою чи італійкою? Які вони всі присадкуваті, незграбні, смагляві, в хустках і простоволосі,— вона бачила їх не раз; вони звичайно тягають з берега на голові важкі оберемки наплавного дерева, що його викидають хвилі. І тут вона засміялася з власної вигадки, згадала Біллі, їхній чотирикімнатний котедж на Пайн-стріті і лягла в ліжко, всоте уявляючи собі всю їхню обставу до найменшої дрібниці.

— На той час наша худоба почала падати, — розповідала Сексон, — а зима вже ось-ось мала настати, тому ми й не наважувалися рушати в дорогу через Велику американську пустелю. Отже, наша валка розташувалася на ту зиму в Солт-Лейк-Сіті. Мормонам^{16} тоді ще не зле велося, і вони ставилися до нас добре.

— Ви розповідаєте так, начебто самі були там, — зауважив Берт.

— Там була моя мати, — гордо відповіла Сексон. — Тієї зими їй минуло дев’ять років.

Вони сиділи навколо столу в кухні маленького котеджу на Пайн-стріті, снідаючи сендвічами й запиваючи пивом. Була неділя; вони мали вільний день і прийшли сюди зрання працювати, багато тяжче, ніж на роботі: треба було обмести стіни, помити вікна й двері, вишарувати підлогу, розкласти килимки та лінолеум, розвішати фіранки, наладнати плиту, розставити кухонний посуд по поличках та порозміщувати меблі.

— Далі, далі, Сексон, — прохала Мері.— Це так цікаво послухати. А ти, Берте, прикуси язика й помовч.

— Отож тієї зими з’явився тут Дел Генкок. Він родом з Кентуккі, але жив здавна на Заході. Він був розвідач, як і Малюк Карсон^{17}, і вони добре знали один одного. Не раз доводилося їм спати під одним укривалом. Вони бували разом у Каліфорнії та в Орегоні з генералом Фремонтом^{18}. Ну, то Дел Генкок проходив через Солт-Лейк, набираючи гурт мисливців, щоб повести їх зі Скелястих гір ловити бобрів у якомусь новому місці. То був вродливий хлопець. Волосся мав довге, як на малюнках, і носив шовкового пояса — перейняв ту моду від каліфорнійських іспанців, а за поясом у нього стирчали два пістолети. Жінки закохувались у Генкока з першого погляду. Трапилося так, що він побачив Седі, мамину найстаршу сестру; вона, мабуть, припала йому до серця, бо він отаборився в Солт-Лейку, і ні кроку звідти. Він уславився в боротьбі з індіянами, і я, ще маленьким дівчатком, чула від тітки Вілли, що в нього були найчорніші, найблискучіші в світі очі та орлиний зір. Він не раз бився на дуелях, як велося за тих часів, і нічогісінько не боявся.

Седі була красуня, вона кокетувала з ним, а він гинув за нею. Може, вона сама не була певна свого кохання, — не знаю; знаю тільки, що вона скорилась йому не так швидко, як я Білові. Кінець кінцем, він не міг уже далі терпіти: однієї ночі скочив на коня й прилетів до неї, мов навіжений. «Седі,— каже він, — коли ти не даси мені слова завтра взяти зі мною шлюб, я пущу собі кулю в лоб цієї ж ночі — отут за оборою». Він був би так і зробив, і Седі це знала, тому вона, врешті, й дала згоду. В них тоді з коханням не барилися, правда?

— Ну, не знаю, — пирснула Мері.— За тиждень від того дня, як ти вперше побачила Біллі, ти вже з ним заручилася. А хіба ж Біллі казав, що пустить собі кулю в лоб позад нашої пральні, якщо ти не даси згоди?

— Біллі не встиг, я не дала йому часу на це, — призналася Сексон. — У кожному разі, Дел Генкок і тітка Седі побралися на другий день. І вони були дуже щасливі вкупі, тільки вона скоро померла. А по тому його разом з генералом Кастером^{19} і багатьма іншими вбили індіяни. Тоді він уже був старий, але індіян чимало винищив на своєму віку і дорого продав власне життя. Такі люди, як він, завжди вмирали в борні і забирали з собою на той світ своїх убивців. За дитячих років я знала одного чоловіка, Ела Стенлі. Він був картяр, але такий зайдиголова! Один залізничник стрельнув йому в спину, коли він сидів за столом і грав у карти. Та куля забила його на смерть. Він помер за дві секунди. Але, перше ніж померти, схопив рушницю й загнав три кулі в свого вбивцю.

— Я не люблю бійок, — здригнулася Мері.— Самий від них неспокій! Берт страх як дратує мене — завжди-бо лізе з кулаками. Ні до чого це.

— А я так гадаю, що чоловік, котрий не має бойового завзяття, нічого не вартий, — відповіла Сексон. — Якби не завзятість нашого народу, ми б з вами тут не сиділи.

— Ви дістали природженого бійця, Сексон, — запевнив її Берт. — Біллі — першорядний хлопець, куди не глянь, він справжній могіканин зі скальпом біля пояса. А коли наш могіканин розлютується, — то тільки держися!

— Ай справді,— докинула слово Мері.

Біллі не брав участі в розмові, він підвівся й почав снуватися по кімнатах: з кухні до маленької кімнати за нею, а звідти до вітальні, потім до спальні, вернувся, зазирнув до тієї затильної кімнати і зупинився, насупивши брови.

— Що тебе гризе, друзяко? — спитав Берт. — У тебе такий вигляд, немов ти шукаєш учорашнього дня. Що тобі застрягло в горлянці? Викашляй його.

— Та я ніяк не можу дібрати, де це в чорта ліжко й усяка всячина для затильної спальні…

— Нема, — відповіла Сексон. — Ми ж для неї меблів не замовляли.

— То доведеться завтра подбати.

— Нащо тобі ще й друге ліжко? — спитав Берт. — Обійдетеся й одним на двох.

— Цить, Берте! — скрикнула Мері.— Поводься як слід!

— Тпру, Мері! — всміхнувся Берт. — Подай назад. Ти, як завжди, пальцем у небо.

— Нам ця кімната зовсім не потрібна, — звернулася Сексон до Біллі.— Тому я й не збиралася купувати для неї меблі. Ці гроші пішли на те, щоб купити кращі килимки та поставити кращу грубку-

Біллі підійшов до неї, підняв зі стільця й посадовив собі на коліна.

— Чудово, моя крихітко! Я дуже радий, що ти так зробила, — в нас має бути все найкраще. Але завтра ввечері ми однаково забіжимо з тобою до Селінгера й купимо добрі меблі для цієї спальні, та ще й килим. Все має бути добротне, — мотлоху нам не треба.

— Але ж це коштуватиме п’ятдесят доларів! — заперечила Сексон.