Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Стояла вже осінь. Вони звернули від Тихого океану біля старого форту Рос і в’їхали в долину річки Рашн, далеко нижче від Юкаї, і подалися на Казадеро та Герневіль. У Санта-Розі вони забарилися, поки Біллі відсилав коней, і виїхали тільки пополудні, попрямувавши на південний схід до Сономської долини.

— Мабуть, до Сономи доберемося аж проти ночі,— зауважив Біллі, міряючи оком сонце. — Це місце зветься долина Бенет. А як перехопимося через перевал, буде Глен-Елен. Долина нічогенька, ге? Та й ота гора над нею теж.

— Гора непогана… — погодилася Сексон. — Але ось ці пагорби якісь голі. І я зовсім не бачу великих дерев. Великі дерева ростуть тільки на доброму грунті.

— О, я ж зовсім не кажу, що це місячна долина. А все-таки, Сексон, ця гора хоч куди. Ти тільки глянь, яким лісом вона поросла. Закладаюся, що там е й олені.

— Цікаво, а де ми будемо зимувати? — зауважила Сексон.

— Знаєш, я саме допіру про це думав. Хочеш, перезимуємо в Кармелі? Марк Гол повернувся туди, Джім Гезард теж.

Сексон кивнула.

— Тільки тепер ти вже не ходитимеш на поденне.

— Авжеж, ні! За доброї години ми зможемо їздити скуповувати коні,— лице Біллі сяяло самовдоволенням. — А якщо там буде той ходак-поет з Мармурового Будинку, я поміряюся з ним кулаками на згадку тієї прогулянки, коли він мало не всю душу з мене висотав…

— О! О! — скрикнула Сексон. — Глянь, Біллі! Глянь!

З-за повороту дороги виїхала одномісна бідка, запряжена гнідим жеребцем, що мав світлу гриву й хвоста. Хвіст його мало не волочився по землі, а густа грива лежала хвилями. Жеребець почув кобил і зупинився, закинувши голову, а світла грива війнулася йому на вітрі. Тоді він нагнув голову, аж торкаючись розпаленими ніздрями колін, і між гострих вух проступив вигин його напрочуд дужої шиї. Чоловік, що їхав тою бідкою, сіпнув віжки і звернув круто вбік, а жеребець знову закинув голову й закусив вудила. Його великі очі, мов синяве скло, блищали й іскрились, і Біллі міцніше натиснув великим пальцем на віжки й теж збочив. По тому він підніс руку. Незнайомець, від’їхавши на безпечну відстань, зупинився й через плече заговорив з Біллі про ваговозів.

Виявилося, що це його власний жеребець і звати його — Барбароса, а що сам він з Санта-Рози.

— Звідси до Сономської долини дві дороги, — пояснив він. — Коли на перехресті ви звернете ліворуч, то доїдете просто до Глен-Елена повз шпиль Бенета, — ото, бачите, він.

Поміж положистих ланів, із яких уже було зібрано урожай, шпиль Бенета підносився фортецею в гарячому промінні сонця, спираючись на бастіони менших гір біля свого підніжжя. Схили пагорбів і гір були голі й випалені, проте це вже була прекрасна, золотиста засмага Каліфорнії.

— Дорога праворуч так само доведе вас до Глен-Елена, тільки вона крутіша й довша. Але вашим кобилам, здається, вона не завадить.

— А який з цих шляхів гарніший? — спитала Сексон.

— Звичайно, той, що праворуч, — відповів чоловік. — Там і гору Соному побачите, — дорога її обминає і проходить через Куперс-Гроув.

Попрощавшись із ним, Біллі не відразу зрушив з місця; і він, і Сексон ще довго повертали голови назад, милуючися збудженим Барбаросою, що мчав бідку до Санта-Рози.

— Еге ж, — промовив Біллі.— Хотілося б мені побувати тут навесні.

На перехресті Біллі нерішуче позирнув на Сексон.

— Ну, що з того, коли вона й довша? — відповіла на його погляд Сексон. — Ти тільки глянь, яка краса, яка зелена гущавина! І я певна, що десь тут у каньйонах росте й секвойя. Хто його зна, — але, може, неподалік звідси й місячна долина? Гріх прогавити її заради того, аби виграти півгодини.

Вони звернули праворуч, звідки одразу простяглися ланкою крутезні пагорби. Наближаючись до гори, вони помітили, що в цій місцевості води подостатком. Уздовж дороги бігла гірська річка і, хоч виноградники на схилах пагорбів пожовкли від літньої спеки, довкола будиночків у вибалках та на рівнині росли широковіті дерева.

— Знаєш, це, може, й смішно, але я вже починаю любити цю гору, — зауважила Сексон. — І мені здається, що я вже її давно знаю і бачила, бо тут навколо все таке гарне!..

Вони переїхали через міст. Дорога круто повернула, і враз їх пойняло якоюсь таємничою прохолодною сутінню. Навкруги них гордо підносились угору секвойї. Землю встеляло рожевим килимом осіннє листя. Де-не-де крізь густий присмерк цідився струмінь сонця, просвітлюючи похмурість лісу. Між деревами звивалися в глушину вабливі стежки, що приводили до затишних куточків, де колони червоних стовбурів сходилися в кола над могилами своїх предків, і лише діаметри кіл, якими вони росли, свідчили про титаничні розміри цих предків.

За переліском дорога звійнулася вгору до перевалу, що виявився тільки одним з підступів до гори Сономи. Далі їхали через хвилясте нагір’я й неглибокі вільготні провалля та каньйони, густо вкриті лісом. В деяких місцях дорога була зовсім вогка й в’язка від сусідніх джерел.

— Ця гора наче губка, — сказав Біллі.— Зараз кінець сухого літа, а тут усюди вільгота.

— Я знаю, що ніколи раніше тут не була, — міркувала вголос Сексон. — Але все тут таке мені знайоме!.. Мабуть, я вві сні його колись бачила… А ось і мадронові дерева! Цілий гай! І мансаніти! Мені здається, немов я повертаюся додому… Біллі, а що, коли це справді наша долина?

— Що приліпилася до гірського схилу? — осміхнувся він.

— Ні,— може, й ні. Я хочу сказати, — а може, це шлях до нашої долини? Бо шлях… усі шляхи до нашої долини мають бути чудові… І ще… я вже бачила все це, я снила ним…

— Тут таки чудово, — щиро згодився Біллі.— Я б не віддав і чверть милі цього краю за цілу Сакраментську долину з усіма її островами — та ще річкою на додачу. І я не я, якщо й оленів тут немає! А де є джерела, там є й річки, а отже, і пструги.