Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, це не місячна долина, — погодився Біллі.

Розмова ця велася ввечері напередодні того дня, коли

Біллі впіймав на гачок здоровезну рибину. Стоячи по шию в крижаній воді річки, він понад сорок хвилин змагався з тією рибиною, аж поки йому пощастило намотати волосінь. Нарешті з переможним криком команча вискочив він на берег, тягнучи свою здобич за жабри.

— «Хто шукав — той знаходить», — пророче вирекла Сексон, коли вони проїздили північніше від перевалу Гранта, прямуючи все на північ через гори та родючі долини Орегону.

Одного вечора — це було над річкою Ампквою — Біллі налагодився здирати шкуру з першого оленя, що він забив на своєму віку. Підвівши погляд на Сексон, він промовив:

— Якби я не знав Каліфорнії, то кращого за Орегон краю і не шукав би на світі.

А ввечері, наївшись оленини, він запалив цигарку, сперся на лікоть і зауважив:

— А може, місячної долини взагалі нема. Але як і нема, то що з того? Ми можемо так шукати усе наше життя. Кращого мені й не треба.

— Ні, місячна долина існує,— впевнено відказала Сексон. — І ми її знайдемо. Ми її мусимо знайти. Адже ж вічно так блукати не можна, Біллі, бо тоді в нас не буде ні маленьких Гезл, ні маленьких Геті, ні маленьких… Біллі…

— Ні маленьких Сексон, — докинув він.

— Ні маленьких Посумів, — похапцем додала вона, кивнувши головою й ніжно простягаючи руку до фокстер’єра, що захоплено обгризав оленячу кістку. У відповідь почулося сердите гарчання, і зуби собачати мало не вхопили її за пальці.

— Посум! — докірливо скрикнула Сексон, удруге простягаючи до нього руку.

— Облиш! — застеріг її Біллі.— Це понад його силу. Він зараз може й справді хапнути за руку.

Посум ще дужче загарчав, міцно вп’явся зубами в кістку і тільки поблискував люто очима, аж настовбурчилася йому шерсть на загривку.

— Справжній пес і не повинен віддавати своєї кістки, — обороняв його Біллі.— Інакшого пса я б і не хотів тримати.

— Але ж це мій Посум, — запротестувала Сексон. — І він любить мене більше за якусь обгризену кістку. І він повинен слухати мене… Посум, ану віддай цю кістку! Зараз же віддай, чуєш?

Вона несміливо простягла руку; гарчання погрізнішало, і собача клацнуло зубами.

— Кажу ж тобі — це інстинкт, — доводив Біллі.— Він тебе любить, але відступитись — понад його силу.

— Він має право захищати свою кістку від чужих, але не від своєї матері,— наполягала Сексон. — Я примушу його, щоб віддав.

— Фокстер’єри легко розпалюються, Сексон. Ти доведеш його до люті.

Проте Сексон затялася на своєму і підняла з землі дрючка.

— Ану віддай мені кістку, чуєш?

Дрючок справив враження: собака загарчав аж мало не скажено. Він знову клацнув зубами й припав усім тілом до своєї кістки. Сексон занесла дрючка над головою — і нараз Посум відскочив від кістки, перекинувся на спину, задер догори лапи, вуха прищулив, і в очах у нього заблищали покора й благання.

— Боже, оце так так, — вражено прошепотів Біллі.— Ти тільки глянь! Він віддає тобі на поталу своє тіло, всього себе, і немов каже: «Ось я. Наступи на мене. Вбий мене. Я люблю тебе, я твій раб, але я не можу не боронити своєї кістки. Мій інстинкт дужчий за мене. Вбий мене — але це було над мою силу».

Сексон розчулилась. Із слізьми на очах вона схилилася й узяла собача на руки. Посум аж нетямився — він повискував, дрижав, вигинався, звивавсь, лизав їй обличчя, і все це благаючи прощення.

— Ой серце золоте й рожевий язичок, — наспівувала Сексон, притискаючи лице до ніжного тремтячого клубочка життя. — Мамі так шкода! Вона прохає пробачення. Вона більш ніколи тебе так не мучитиме. На, на, мій любенький! Бачиш? Ось твоя кісточка! Бери її!

Вона поставила песика на землю, але він усе не важився брати кістку, а тільки дивився на Сексон, шукаючи в її очах підтвердження дозволу, і ввесь дрижав від внутрішньої боротьби між повинністю та бажанням. Тільки тоді, коли Сексон удруге сказала, що все гаразд, і кивнула йому головою, підступив він до кістки. Одначе за хвильку він нараз стрепенувся і запитливо глянув на Сексон. Сексон ще раз кивнула й усміхнулася, і Посум, задоволено зітхнувши, припав до неоціненної оленячої кістки.

— Твоя Мерсідіз мала слушність, що люди гризуться за роботу, як пси за кістку, — помалу промовив Біллі.— Це — інстинкт. Я так само не міг стриматись, щоб не тріснути скеба в зуби, як оце Посум не міг не кидатись на тебе. Пояснити цього не можна.

Що вже людині судилося, так воно й буде. Як уже хтось робить щось, то так йому й судилося, — байдуже, чи може він це пояснити, чи ні. Пригадуєш, Гол ніяк не міг пояснити, чого він кинув ціпка Макманусові під ноги на тих змаганнях. Що людині судилося, так воно й буде. Оце й усе, що я знаю. Я ось не мав ніякої причини накидатись на нашого пожильця, Джіммі Гармона. Він хлопець порядний, чесний. А отже мені це просто судилося зробити, бо й страйк провалився, і на душі в мене було так гірко, що й не сказати. Я тобі не казав, але, знаєш, ми з ним бачилися після в’язниці, коли мої руки трохи загоїлися. Я пішов до залізничного депо, діждався, поки він звідкись там повернувся, і перепросив його. А чому я перепросив? Хто його зна, — мабуть, з тієї самої причини, з якої й помотлошив його. Мені так судилося зробити, та й уже.

Отак Біллі розводився повсякденними словами про природу життя, сидячи над річкою Ампквою, поки Посум доводив те саме своїми міцними зубами, пожадливо вгризаючись в оленячу кістку.