Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Звісно. І знаєш, — у такому кліматі я за один день можу зробити дводенну роботу. А глянь на кобил — і вони, бігме, повеселішали!

Марно Сексон виглядала своїх улюблених секвой серед соснового лісу. У місті Бендоні їм сказали, що вони Знайдуть їх тільки у Каліфорнії.

— Тобто ми забралися занадто на північ, — вирішила Сексон. — Наша місячна долина, очевидячки, десь на півдні.

І вони подалися на південь — уже значно гіршими дорогами. Проїхавши молочарський край Ланглуа та густий сосновий бір, вони дісталися до Порт-Орфорда, де Сексон назбирала на березі блискучих камінчиків — агатів, а Біллі виловив величезну тріску. В цій дикій околиці ще не було залізниць, і щодалі на південь ставало все глухіше. Біля Голд-Бічу над Тихим океаном вони спіткали свою давню знайому, річку Роуг, і переправилися через її гирло поромом. Місцевість робилася щораз первобутніша, дороги — гірші, і лише де-не-де, далеко одна від одної, самотіли ферми й поруби.

Тут не було ані азіатів, ані європейців. Рідке населення складалося з перших осадчих та їхніх нащадків. Багато старих жінок, з якими Сексон заводила розмову, пам’ятали переїзд через прерії у фургонах, що їх тягли натруджені воли. Піонери простували все на захід, аж доки не загородив їм дороги Тихий океан. Тут вони повикорчовували собі ділянки, збудували прості оселі й лишилися жити. Вони забралися на самий Далекий Захід. Стародавній їхній побут мало змінився. Залізниць тут не було. Жоден автомобіль не відважився досі проїхати цими небезпечними дорогами. Зі сходу їх відділяли від густозаселених внутрішніх долин дикі гори Коуст-Рейнджу — рай для мисливців, як оповідали Біллі; хоча, про нього, то й тієї дичини, що йому трапилася дорогою, було подостатком для раю. Хіба ж не пощастило йому підстрелити чудового крислатого оленя, не злазячи навіть з передка, а лиш передавши віжки Сексон?

Підіймаючись вузькою дорогою через незайманий ліс на південь від Голд-Бічу, вони почули далеко Попереду калатання дзвіночків. Проїхавши ще ярдів із сто вперед, Біллі побачив достатньо широке місце, щоб розминутись, і зупинив коней. Тим часом веселі дзвіночки швидко наближалися згори до них. Долинув скрип гальма, глухе цокання кінських копит, різкий вигук погонича й жіночий сміх.

— Ото спритно правує! — пробурмотів Біллі.— Схиляюся перед ним, хто б він не був, — отак мчати по такій дорозі!.. Чуєш, чует! Та й міцні ж гальма!.. Гех! Ну й уміє ж, до ката!.. А які в них ресори, Сексон, — які ресори!..

З-за повороту дороги крізь дерева промайнули бистрі копита гнідої четверні й високі колеса невеликої брунастої двоколки.

Потім з-за ближчого повороту показалася передня пара коней, екіпаж зробив широку дугу, і за мить уся четверня понеслася просто на Робертсів, прогуркотівши по вузькому дерев’яному містку. На передку сиділи чоловік і жінка; за ними — японець у полоні численних валіз, вудочок, рушниць, сідел та друкарської машинки, а над ним здіймався ореол хитромудро прив’язаних до двоколки оленячих і лосячих рогів.

— Та це ж Гастінгси! — скрикнула Сексон.

— Го-го! — згукнув Гастінгс, спускаючи гальмо й зупиняючи коней.

Посипалися градом привітання, належна пайка яких припала і японцеві, знайомому Сексон і Біллі ще з «Блукала».

— Це вам не острови Сакраменто, еге ж? — звернувся Гастінгс до Сексон. — У цих горах самі лише давні американські піонери. І люди тут зовсім не змінилися. Як каже Джон Фокс-молодший^{43}, вони наші сучасні предки. Наші прадіди були, певно, як дві краплі води схожі на них.

Гастінгси розповіли про свою довгу подорож. Вони вже два місяці в дорозі й мають простувати все на північ — через штати Орегон та Вашінгтон до кордонів Канади.

— Звідти ми відішлемо наших коней пароплавом, а самі повернемося залізницею, — закінчив Гастінгс.

— Але як отак гнати, то досі ви мали б уже бути багато далі,— критично зауважив Біллі.

— А ми часто зупинялися, — пояснила місіс Гастінгс.

— Ми побували у Гупському заповіднику, — сказав її чоловік, — потім спустилися човнами по річках Трініті й Кламат до океану. А зараз повертаємося, перебувши два тижні у справжніх нетрях округи Кері.

— Неодмінно там побувайте, — додав Гастінгс. — Нині ввечері ви дістанетеся до Гірського ранчо. А звідти можна звернути просто туди. Доріг, щоправда, там немає, вам доведеться полишити в когось коней. Але зате дичини!.. Я підстрелив п’ятьох гірських левів і двох ведмедів, не кажучи вже про олені. І, знаєте, там є невеликі табуни лосів… Ні-ні, лосів я не стріляв — де заборонено законом. Ці роги я купив у старих мисливців. Я вам усе зараз розповім.

Поки чоловіки розмовляли між собою, місіс Гастінгс і Сексон теж не гаяли часу.

— Що, знайшли свою місячну долину? — спитала письменникова дружина на прощання.

Сексон похитала головою.

— Ну то ще знайдете, якщо добре шукатимете. І обов’язково завітайте до Сономської долини й до нашого ранчо. Якщо ви доти її не знайдете, ми щось надумаємо.

За три тижні, вполювавши ще більше, ніж Гастінгс, гірських левів та ведмедів, Біллі виїхав з округи Кері й перетяв кордон Каліфорнії. Сексон знову побачила секвойї. Але ці дерева були просто неймовірні. Біллі зупинив коней, скочив на землю й обміряв кроками окружність однієї секвойї.

— Сорок п’ять стіп, — заявив він. — Отже, п’ятнадцять у перетині. Й усі вони такі, тільки ще більші. Ні, ось одне потонше. Тільки дев’ять стіп у перетині. А заввишки вони в сотні стіп!

— Коли я помру, Біллі, поховаєш мене у гаю з секвой, — промовила Сексон.

— А я не дозволю тобі померти раніше за мене! — обурився він. — Крім того, ми напишемо в своєму заповіті, щоб нас обох там поховали.

Вони верстали дорогу на південь уздовж узбережжя, — полювали, ловили рибу, плавали й купували коней, яких Біллі відсилав на каботажних пароплавах до Окленда. Проїхали через Дель-Норте й Гамболт, через Мендосіно й так добувалися до Сономи — кожна ця округа була більша за цілий східний штат; продиралися крізь велетенські ліси, перебиралися через незчисленні гірські річки, минали безліч родючих долин. І всюди Сексон шукала своєї місячної долини. Деінде все, здавалося, підходить, аж ні — бракує залізниці, або ж мандронових чи манзанітових дерев, а найбільше пригнічували тумани.

— Подеколи ж нам треба сонячного коктейлю, — казала вона Біллі.

— Еге ж, — погоджувався він. — Як забагато туману, то можна й розкиснути. Нам треба, щоб було і так і сяк — золота серединка, тож доведеться податися трохи в глиб країни.