Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що ж, ми не китаяги. Ми білі. Якому це китайцеві закортить гасати верхи задля власної втіхи? Чи ти бачила, щоб який китаєць кидався стрімголов у кармельські хвилі?.. Чи то боксував, боровся, бігав наввипередки та стрибав просто заради спорту? Чи ти бачила коли, щоб китаєць брав рушницю на плече, проблукав добрих шість миль і повертався додому щасливий з одним миршавим трусиком? Бо що китаєць робить? Одно працює до нестями! А до всього іншого йому байдуже. Та к лихій годині ту роботу, якщо крім неї нічого в житті не бачити! Я теж попрацював на своїм віку і, може, в роботі не поступлюся будь-кому з них. Але навіщо це? Відтоді, як ми з тобою мандруємо, Сексон, я зрозумів принаймні одне: робота повинна бути найменшою часткою життя. Господи! Якби в житті була сама робота, то краще вже одразу перерізати собі пельку. А я хочу мати і дробовика, й рушницю, й коня під собою. Я не хочу стомлюватися так, щоб не вистачало сили кохати свою жінку. Навіщо це — так багатіти, заробляти двісті сорок тисяч на картоплі?.. Ось хоча б і Рокфеллер. Адже він мусить живитися самим молоком! А мені давай печені й такий шлунок, щоб міг підошву перетравити! І мені треба тебе й удосталь вільного часу Для тебе, й радощів для нас обох! Що то за життя, коли без радощів?

— О Біллі! — скрикнула Сексон. — Я це сама відчула, тільки не могла слів знайти. Воно вже давно мене муляє. Я вже забоялася, що зі мною щось не гаразд, що я не створена для села… Я зовсім не заздрила тим сан-леандрським португальцям. Я не хотіла бути ані на місці далматинців з Пагарської долини, ані на місці місіс Мортімер. І ти теж не хотів. Нам треба місячної долини, де роботи було б не надміру, але вдосталь радощів. І ми шукатимемо її, аж доки не знайдемо. А якщо не знайдемо, то все одно житимем собі й розважатимемось так, як від того часу, коли ми залишили Окленд… Ми ніколи-ніколи не працюватимемо з тобою до нестями, правда?

— Ніколи в світі,— твердо заявив Біллі.

З клунками за плечима вони ввійшли до Блек-Даймонда, сільця з облупленими хатинами, розкиданими далеко одна, від одної. На головній вулиці стояла ковбаня чорної грязюки, ще не висохлої після останнього весняного Дощу.

Хідники горбатілися від нерівних сходинок та площадок. Все тут здавалося не американським. Прізвища на вивісках брудних крамничок були такі, що американцеві їх і не вимовити. Єдиний брудний готель держав грек. І скрізь снували греки — смугляві чоловіки в високих чоботях та беретах, простоволосі жінки в строкатих сукнях, ватаги кремезних дітлахів — і все те белькотіло й галасувало чудернацькою мовою, жваво жестикулюючи, як то притаманно середземноморцям.

— Ні! Це не Сполучені Штати… — пробурмотів Біллі.

На березі стояли рибний та спаржевий консервні заводи,

де робота аж кипіла, але й там вони марно шукали серед робітників американських облич. Біллі признав, що рахівники й майстри, мабуть, таки з американців. Але решта — то греки, італійці й китайці.

До пароплавної пристані підпливали яскраво розмальовані грецькі човни, вивантажували купи першорядного лосося і відпливали знову.

Нью-Йоркський Канал — як звалася тваниста річка з пристанню, — повертав на захід і на північ, а тоді впадав у спільне річище двох річок — Сакраменто й Сан-Хоакіну.

За пароплавною пристанню був ряд рибальських причалів, де сохли на кілках неводи; і тут, далеко від гомону й шуму чужинецького містечка, Сексон із Біллі поскидали клумаки, вирішивши відпочити. Високий шерехтливий очерет ріс просто з води побіля напівзігнилих паль причалу, де вони розташувалися. Проти містечка лежав довгий плискуватий острів зі смугою тополь, що зубчасто впиралися в небо.

— Нестотно, як той вітряк на голландській картині у Марка Гола, — зауважила Сексон.

Біллі показав рукою на гирло річки, де поза широким водяним плесом білів гурт маленьких будиночків на тлі мерехтючого пасма невисоких Монтезумських пагорбів.

— Оті будиночки — то Колінсвіль, — пояснив він їй. — Там проходить Сакраменто, і по ньому можна дістатися до Ріо-Вісти, Айлтона, Волнот-Гроува, і взагалі до тих місць, що про них розповідав нам містер Ганстон. Це все острівці й рукави, через які лежить шлях до Сан-Хоакіну.

— Яке ж гарне сонечко, — позіхнула Сексон. — І так тут тихо, хоч і близько до цих чудних чужинців. І подумати тільки!.. По містах у цю саму хвилину люди б’ються і вбивають одне одного через роботу.

Коли-не-коли вдалині проносився пасажирський потяг, і гуркіт його відбивався луною від підніжжя гори Діабело, що вивищувалася тяжкою масою своїх двох горбів, прорізаних лісистими зморшками. А потім знову западала дрімлива тиша, аж поки порушить її далекий вигук чужоземною мовою або мотор рибальського баркаса в гирлі річки.

Кроків за сто від них, біля самого очерету, стояла на якорі принадна біла яхта. Незважаючи на свою мініатюрність, вона видавалася просторою і вигідною. З її комина звивався димок, а на кормі було написано золотими літерами: «Блукач». На даху каюти, ніжачись під сонцем, лежали чоловік і жінка. У жінки на голові був рожевий шарф. Чоловік читав уголос книжку, а вона шила. Обіч них простягся фокстер’єр.

— Цим не треба никати по містах задля щастя, — зауважив Біллі.

З каюти на палубу вийшов японець із куркою в руках, сів на прові й почав патрати курку. Пір’я попливло довгою плетеницею до самого гирла.

— О! Глянь! — скрикнула Сексон. — Він ловить рибу! І волосінь прив’язано до пальця в нього на нозі!

Чоловік відклав книжку на дах і взявся за волосінь, жінка відірвала очі від свого шитва, а фокс загавкав. Чоловік, перебираючи руками, почав витягати волосінь, і на гачкові виявилася добряча рибина. Знявши рибу, чоловік закинув волосінь із новою принадою за борт, кінець її обмотав собі круг пальця ноги і знов заходився читати.

На причал поруч з Біллі й Сексон вийшов ще один японець і гукнув до яхти. В руках він ніс пакунки з м’ясом та городиною; в одній кишені мав листи, а в другій — ранкові газети. Почувши його, перший японець скочив на ноги з недощипаною куркою в руках. Господар щось йому сказав, відклав набік книжку, плигнув у білий човник, причеплений до корми яхти, і повеслував до берега. Під’їхавши до помосту, він склав весла, вхопився за причал і зичливо привітався:

— А я вас знаю, — несподівано скрикнула Сексон, вразивши Біллі.— Ви…

Але враз вона зніяковіла й замовкла.

— Ну, то хто я?.. — підбадьорливо усміхнувся незнайомець.

— Ви — Джек Гастінгс, я певна. Я не раз бачила ваше фото в газетах, коли ви були кореспондентом на російсько-японській війні. Ви написали силу книжок, тільки я» годної не читала.

— І правильно зробили, — похвалив він. — А як вас звати?

Сексон назвала себе й Біллі, а помітивши пильний письменників погляд на їхні клунки, коротко розповіла про мету їхньої мандрівки. Ферма в місячній долині, очевидячки, зацікавила Гастінгса, бо він щось не поспішав іти, хоч японець з усіма своїми пакунками вже сидів у човнику. Коли Сексон згадала йому про Кармел, виявилося, що Гастінгс знає всіх з Голової компанії, а почувши, що Робертси лагодяться до Ріо-Вісти, він зараз же запросив їх до себе на яхту.

— Десь так за годину й ми туди рушаємо, — вигукнув він. — Це чудово! Прошу до нас на яхту. Якщо вітер не підведе, ми там будемо о четвертій пополудні. Прошу в човна. Моя дружина там на яхті, а місіс Гол одна з її найкращих приятельок. Ми саме вертаємося з Південної Америки, а ні, то ви нас обов’язково побачили б у Кармелі. Гол писав нам про вас обох.

Удруге на своєму віку їхала Сексон маленьким човником, а «Блукач» був першою яхтою, що на неї вона ступила. Дружина письменника, яку він звав Кларою, щиро привітала їх; між нею та Сексон одразу ж постала велика симпатія. Вони обидві були надзвичайно схожі одна на одну, і Гастінгсові це скоро впало в око. Він поставив їх поруч, пильно оглянув їхні очі, уста, вуха, порівняв у них руки, волосся й литки і забожився, що загинула його найукоханіша мрія — він вважав бо, що природа, створивши Клару, розбила форму, в якій її вилила.