Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Містер Ганстон оце розповідав мені про картопляних королів, — пояснив Біллі, познайомивши Сексон з комісіонером. — А розкажіть-но і їй, містере Ганстоне, про того клишоногого китаягу-гравця, що заробив торік дев’ятнадцять тисяч доларів на селері та спаржі.

— Я розповідав допіру вашому чоловікові, як господарюють китайці на Сан-Хоакіні. Вам варто було б поїхати на ту річку й подивитись. Тепер саме пора, москіти ще не дошкуляють. Ви можете зійти в Блек-Даймонді чи Ентіоку і катером або моторкою поїхати на більші острови — побачите там дуже цікаві ферми. Проїзд коштує недорого, і курсують там дуже великі моторні човни, — от хоч би й «Герцогиня» або «Королівна» — вони завбільшки як пароплави.

— Розкажіть їй про Чжоу Лема, — наполягав Біллі.

Комісіонер відкинувся назад і засміявся.

— Кілька років тому Чжоу Лем був збанкрутілий картяр. У нього не було й цента за душею, та й здоров’я ні на цент. Виснажила його двадцятилітня праця на золотих копальнях, де він перемивав звалища від інших шукачів. Те, що він заробляв, зараз же спускав за картами. До того ж він заборгував триста доларів «Шести компаніям», — знаєте, е така китайська фірма. Не забудьте, що це було тільки сім років тому, — хворість, три сотні боргу й жодного ремества. Тоді Чжоу Лем подався на поденну роботу до Стоктона, де на торфовищах річки Мідл китайське товариство розводило селеру й спаржу. Тут Лем схаменувся й задумався. Двадцять п’ять років прожив він у Сполучених Штатах, занапастив свої молоді сили, а на поворот до Китаю — ні цента не відкладено. А він бачив, як інші земляки в цьому товаристві відкладали гроші й купували акції.

Він і собі почав ощаджувати з платні і по двох роках купив одну акцію в товаристві з тридцяти всього акцій. Це було лишень п’ять років тому. Китайці орендували триста акрів торф’янистого грунту в білого, що волів подорожувати по Європі. На прибуток від цієї однієї акції Лем наступного року купив дві акції в іншому акційному товаристві. А ще рік пізніше на прибутки з трьох акцій зорганізував власну компанію. Другого року йому не повелося, і він замалим не пішов з димом. То було вже три роки тому. Коли це раптом небувалий урожай — і на його рахункові чистих чотири тисячі доларів. А ще за рік — уже п’ять тисяч. Торік його прибуток становив чистих дев’ятнадцять тисяч. Що, непогано для старого збанкрутілого Чжоу Лема?

— Справді,— тільки й вирвалося в Сексон.

Бачачи її жваве зацікавлення, комісіонер розохотився далі розповідати.

— А ось ще Сін Кі,— стоктонський картопляний король. Я його добре знаю. Я мав з ним багато справ, але заробив на ньому найменше. Двадцять років тому він був тільки простий кулі і контрабандою прокрався до Штатів. Почав він з поденного, потім торгував городиною — розносив її в двох кошиках, почеплених на ціпку, а опісля відкрив власну крамничку в китайському кварталі Сан-Франціско. Але він мав голову на в’язах і незабаром перейняв усю науку в китайських фермерів, що постачали йому продукти. Зиск у крамниці зростав занадто повільно. Тоді він подався вгору Сан-Хоакіном. Два роки сам нічого майже не робив, тільки-но придивлявся. А потім одним наскоком заорендував тисячу двісті акрів по сім доларів за акр.

— Боже! — вражено вихопився Біллі.— Вісім тисяч чотириста доларів тільки за рік оренди! А я знаю клапоть землі на п’ятсот акрів, що продається по три долари за акр.

— А картопля на ній родить? — спитав Ганстон.

Біллі похитав головою.

— Мабуть, взагалі нічого не родить.

Усі троє засміялися, і комісіонер повів далі:

— Сім доларів це лише за оренду землі. А чи знаєте ви, скільки коштує виорати тисячу двісті акрів?

Біллі повагом кивнув головою.

— Зібрав він того року по сто шістдесят лантухів з акра, — казав далі Ганстон. — Ціна на картоплю була п’ятдесят центів за лантух. Мій батько стояв тоді на чолі нашого концерну, і я знаю все з першого джерела. Сін Кі міг збувати картоплю по п’ятдесят центів і вже й на тому заробити. А що він зробив? Китайці добре знають умови ринку, вони найспритнішого комісіонера можуть переплюнути. Сін Кі придержав картоплю. Коли майже всі поспродувалися, ціна на картоплю пішла в ріст. Сін Кі глузував з наших агентів, коли вони давали йому по шістдесят, сімдесят центів, навіть по долару за лантух. А знаєте, за скільки він продав, нарешті, свою картоплю? По долару шістдесят п’ять центів! Даймо, що собівартість лантуха картоплі була сорок центів. Тисячу двісті на сто шістдесят… стривайте… дванадцять нуль, нуль, дванадцять на шістнадцять — буде сто дев’яносто два… Сто дев’яносто дві тисячі лантухів по долару з чвертю; сто дев’яносто два поділити на чотири буде сорок вісім, плюс сто дев’яносто два, буде двісті сорок… Так-так, — двісті сорок тисяч доларів чистого прибутку за один рік!

— А ще китаєць!.. — у розпачі пробурмотів Біллі й обернувся до Сексон. — Треба нам, білим, забиратись до якоїсь іншої країни. Боже мій, вони ж нас просто з дому вигнали!

— Але звісно, такі зиски рідко бувають, — поспішив додати Ганстон. — В інших округах був неврожай на картоплю, і Сін Кі цим скористався. Пізніше він уже ніколи не мав таких зисків. Проте свій інтерес він рік у рік розширює. Торік він мав чотири тисячі акрів під картоплею, тисячу під спаржею, п’ятсот під селерою та п’ятсот під бобами. А шістсот акрів він приділив для розсади. Якщо одне чи друге не зародить, він чи так чи сяк усього втратити не може.

— Я бачила яблуневі сади на дванадцять тисяч акрів, — мовила Сексон. — І хотіла б побачити чотири тисячі акрів під картоплею.

— І побачиш, — статечно заявив Біллі.— Рушаймо на Сан-Хоакін. Ми зовсім не знаємо своєї країни, тож і не диво, що нас вигнали з дому.

— Там ви побачите багато різних королів, — провадив Ганстон. — Єп Гон Лі — звати його Великий Джім, А Пак, А Ван, потім ще Сіма, японський картопляний король. Він має кілька мільйонів і живе, як принц.

— А чому американці не досягають такого? — спитала Сексон.

— Бо вони, мабуть, не хочуть… Вони самі собі шкодять. Я вам ось що скажу: найприємніше мати справу з китайцем. Китаєць чесний. Його слово для нього закон. Як він береться щось зробити, то обов’язково зробить. А крім того, білі не вміють як слід господарювати. Ще й досі білий фермер цілком задовольняється одним урожаєм за раз і звичайною сівозміною. А добродій китаяга — він не такий, — він вирощує на тому самому клапті землі два урожаї водночас. Я сам бачив: редиска й морква, дві різні культури, на одній грядці.

— Але який же тут сенс? — заперечив Біллі.— Кожна дасть по пів-урожаю, та й квит!

— А отже й ні! — всміхнувся Ганстон, — Як морква підросте, її треба прополювати. Редиску теж. Але морква росте помалу, а редиска швидко. Поки морква дозріє й розростеться, редиска вже готова і її висмикують з землі. Стає більше місця для моркви, що доходить пізніше. Ото й спробуйте перекрити китаягу!

— Не розумію, чому білий не може робити того самого, що й китаяга, — запротестував Біллі.

— Може, — погодився Ганстон. — Але якраз у тім і річ, що він не робить. Китаєць працює сам безнастанно і землі не дає байдикувати. В нього все до ладу, в нього є система. Хто коли чув, щоб білий фермер вів рахункові книги? А китаєць веде. Він навмання нічого не робить, і будь-якої хвилини знає свої ресурси до останнього цента. І знає ринок. Він береться з обох кінців. Як це він примудряється — хто його відає, тільки запевняю вас, що ринок він знає краще за нас, комісіонерів.

Знову ж таки — китаєць терплячий, але не впертий. Даймо, він зробив помилку, — посадив щось таке, що, як виявляється, не матиме збуту. В таких випадках білий чоловік упреться на своєму, хоч ти гопки скач. А китаєць — він зробить усе, щоб по змозі менше втратити. Земля має родити й давати гроші. Не ремствуючи й не жалкуючи, китаєць, скоро побачить свою помилку, відразу береться за плуга, переорює землю — і садовить щось інше. Він має клей у голові. Він тобі гляне на паросток, що тільки-но вистромився з землі, і скаже, що з цього паростка буде: чи він захиріє, чи зросте, а якщо зросте, то який дасть урожай — добрий, середній чи поганий. Це один кінець. А тепер другий: китаєць регулює своє ростиво. Він прискорює достигання городини або стримує,— залежно від ринку. А коли на ринку належний попит — його врожай саме готовий, і він викидає його на ринок.

Розмова з Ганстоном снувалася кілька годин, і що більше розповідав він про китайців та їхнє господарювання, на душі у Сексон ставало все прикріше. Вона не мала сумніву у фактах, але вони її не вабили. Для них не було місця в її місячній долині. Аж коли, нарешті, балакучий єврей висів з потяга, Біллі висловив те, що бентежило Сексон.