Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мабуть, того, що все це для мене незвичне, — відповіла вона. — Бач, мені зроду не доводилося ночувати просто неба.

— І мені теж. Досі я гадав, що це велика втіха. — Біллі знову повернувся на остогидлому піску і важко зітхнув. — Але з часом ми, певно, звикнемо. Хіба мало кому доводиться спати просто неба! А якщо інші на це здатні, то чим ми гірші за них? Отже, все гаразд. Тут ми вільні й незалежні, самі собі господарі, і ніякого комірного не платимо…

Зненацька Біллі замовк. У кущах знов почулося невиразне шамотіння. Але коли вони наставили вуха, прислухаючись, звідки воно, шамотіння таємничо урвалося. Проте тільки-но дрімота стулила їм повіки, як знову зашаруділо щось таємниче.

— Так, наче хтось підкрадається до нас, — прошепотіла Сексон, щільніше притискаючись до Біллі.

— У кожному разі — не дикий індіянин, — як міг, заспокоїв він її й позіхнув з видимою безжурністю. — Дурниці! І чого нам боятися? Подумай краще, скільки всякого натерпілися ті, що приходили сюди перші!

За кілька хвилин Сексон почула, що плечі Біллі здригаються, немов зі сміху.

— Оце мені пригадалася одна історія, яку любив розповідати мій батько, — пояснив він. — Про стару орегонську піонерку Сюзен Клеггорн. Її звали Більмувата Сюзен, хоча стріляла вона так, що ну! Одного разу в преріях на їхню валку наскочили індіяни. Наші поставили шарабани колом, воли й люди всередині, і відбили напад, причому багато індіян наклало головами. Тоді, щоб викурити наших з-за прикриття, дикуни приволокли двох дівчат, захоплених у полон з іншої валки, і почали їх катувати у всіх на очах, але так, щоб кулею не дістати. Вони думали, що білі не стерплять і вискочать на відкрите місце, і тут вони їх голіруч візьмуть.

Та білі на це не могли піти. Якби вони кинулися відбивати дівчат, їх би перебили, і тоді індіяни захопили б усю валку, отже, смерть усім. Але вгадай, що зробила стара Сюзен? Вона хап за довжелезну кентуккійську рушницю, набила її потрійним набоєм пороху, націлилась і бабах! Здоровезний дикун, що найретельніше катував дівчат, так і крякнув. Щоправда, від пострілу вона сама відлетіла назад і дістала рану на плечі, яка не загоїлась до самого Орегону, але зате велетня індіянина вона прошила на місці. Так він і не дізнався, хто його почастував.

Але я не про те хотів розповісти. Бачиш, стара Сюзен полюбляла зеленого змія. При кожній нагоді, бувало, так насмикається, як той чіп. її дочки, сини й старий — усі мусили очей з неї не спускати, щоб він не потрапив їй до рук.

— Щоб хто не потрапив? — не зрозуміла Сексон.

— Та той самий зелений змій. А, тобі не ясно? Це так тоді любили називати горілку. Ну, отож одного дня всі зібралися йти. Це було в околиці, званій Бодіге, — вони вже перебралися туди з Орегону. Стара Сюзен заявила, що не може й кроку ступити, так їй ревматизм допікає, і лишилася вдома. Та в хаті була двогалонова сулія горілки, і рідня втямила, що до чого. Отже, перед тим, як піти, наказали одному з онуків вилізти на високе дерево на подвір’ї і прив’язати сулію до гілки футів шістдесят над землею. Та дарма: повернувшись увечері додому, вони знайшли стару на кухні, п’яну, як дим.

— То вона вилізла на дерево? — поспитала Сексон, коли Біллі замовк, не доказавши.

— Таке!.. — переможно засміявся він. — Вона просто під самісіньку сулію підставила балію, притягла свою стару рушницю, стрельнула, і сулія розскочилася на скалки. Ну й висьорбала всю горілку з балії, та й годі.

Сексон задрімала, але знову почулося якесь шамотіння, цим разом ближче, а її напружена уява почала малювати хижого звіра, що скрадається до них з гущини.

— Біллі,— прошепотіла вона.

— Я й сам прислухаюся, — почувся його зовсім не сонний голос.

— Може, це пантера… Чи дика кицька?

— Ні, це неможливо. Усіх хижаків тут давно повинищувано. Ми ж у мирному фермерському краю.

Вітер сколихнув листя, і Сексон здригнулася. Таємниче сюрчання цвіркуна підозріло раптово урвалося, і тоді щось глухо, але важко гупнуло, аж Біллі й Сексон схопилися й сіли. Потім усе замовкло, і вони знову полягали, хоч тепер їм уже сама тиша видавалася непевною.

— Ху, — полегшено зітхнув Біллі.— Немовби я не знаю, що воно за штука! Звичайнісінький трусик. Я чув, як свійські трусики стукають задніми лапками об долівку, коли плигають.

Марно Сексон силкувалася заснути. Пісок щохвилини ставав мулькіший, і кістки й усе тіло нестерпуче нили. І хоч вона розуміла, що жодної небезпеки немає, уява її невтомно снувала жахливі картини.

Почулися нові звуки. То було вже не шарудіння й не шамотня — виглядало так, ніби чиєсь здорове тіло продиралося між кущів. Деколи тріщали й ламались гілки, а одного разу вони виразно почули, як розсунулося під чиїмсь напором гілля й тоді знову зійшлося.

— Якщо то була пантера, то це вже слон, — похмуро зауважив Біллі.— І важке яке — ти тільки послухай! І воно наближається.

Звуки часом стихали, але потім щоразу чулися голосніше й ближче. Біллі знову сів і обхопив рукою Сексон, котра теж підвелася.

— Я й на хвильку очей не стулив, — поскаржився Біллі.— Чуєш?., ось ізнову… Якби хоч його видко!

— А чи не ведмідь це? Бо щось дуже голосно ступає,— озвалася Сексон, мало зубами не цокотячи — чи то від збудження, чи то від нічної прохолоди.

— Та вже ж не цвіркун.

Біллі відкинув був укривало, але Сексон схопила його за руку.

— Куди ти?

— Я не страхополох, але бий мене сила божа, коли ця рахуба мене не дратує. Я мушу побачити її в живі очі, а то ще й справді злякаюся. Я тільки на вивідки. Не бійся, я стерегтимуся.