Читанка для Мануеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

мадам Бакальєр, дивлячись прямо на нього і сподіваючись, що він таки вибере, бачила, як він поклав баклажан, але невдовзі витяг другий, обмацав його, мадам Бакальєр стала хрипко кричати, мовляв, муніципальні постанови, тож Ролан поклав баклажан назад у кошик і дивився на мадам Бакальєр, мов на волохатого, ще не класифікованого скарабея, покупці обурилися через затримку, збіглися цікаві, а Ролан і далі дивився на мадам Бакальєр, аж поки загальне обурення сягнуло краю, і тоді Ролан поволі запхав руку до кишені штанів і дістав мотузочок, потім став неквапливо розмотувати клубок і, давши мотузочку впасти на підлогу, розмотував далі, а тим часом Патрісіо, що чекав на тротуарі, впевнено й рішуче зайшов до крамниці, підступив до мадам Бакальєр, виразно проказав: «ПО-ЛІ-ЦІ-Я» — й махнув зеленою книжечкою, яку одразу й заховав, щоб ніхто не побачив, що це посвідчення члена Спілки музичної молоді Франції; потім схопив кінець мотузочка, уважно придивився до нього і смикнув, Ролан тим часом і далі розмотував клубок у кишені, збіглася сила люду.

— Ані слова. Йдіть зі мною!

— Таж я прийшов купити баклажанів! — виправдовувався Ролан і щосили смикнув мотузочок, він уже розмотався на чотири метри. Невже ви гадаєте, що можна безкарно перешкоджати роботі підприємства роздрібної торгівлі? Таж я тільки хотів. Жодного слова, тут усе видно як на долоні (пильніше придивляється до шматка мотузочка). А це що таке. Мотузочок, месьє. Ага. Отож негайно йдіть зі мною, бо інакше я заберу вас до поліційної машини. Таж я тільки хотів.

— Два кіло картоплі, — попросила жіночка, що прагнула відновити нормальний хід речей, бо ж у неї сама дитина на п’ятому поверсі.

— Бачите, — просторікував Патрісіо, потягши за мотузочок. — Неналежне порушення торговельної діяльності, а ви, здається, не усвідомлюєте, що суспільство споживання має, месьє, певний ритм, певну каденцію, месьє. Ці дами не можуть собі дозволити марнувати час, бо, якщо вони змарнують його і почнуть пильніше придивлятися до навколишнього, то що вони побачать?

— Не знаю, — відповів Ролан, і далі висотуючи мотузочок.

— Побачать, що кіло картоплі подорожчало на десять сантимів, а помідори коштують удвічі більше, ніж торік.

— Та вони змовились обидва, — раптом збагнув старигань із торбою порожніх пляшок і рясними слідами бойових ран на обличчі. — Вони збиткуються з нас.

— І що їх змушують платити за пластикову упаковку, вартості якої не віднімають, і побачать рекламу нового прального порошку, який щоразу пере не краще за старі, тому ніколи не треба перешкоджати ритмові продажу, треба, щоб люди мали змогу купувати й купувати, не дуже придивляючись до цін та упаковок; повір, що саме такий розвиток суспільства забезпечує насолоду.

— І ви влаштували цю комедію, щоб ми дізналися, що всюди страхітлива дорожнеча? — запитала дама з самотньою дитиною. — Ви б могли позбавити себе цього клопоту, ми й так несемо свій хрест, а нас ще й змушують марнувати час, дайте мені, будь ласка, два кіло картоплі середнього розміру.

— Вийдіть звідси, бо я викличу поліцію, — проказала мадам Бакальєр, що вже не вірила зеленим книжечкам.

— Гаразд, — кивнув Патрісіо, допомагаючи Роланові змотати мотузочок і покласти його до кишені. — Проте ви самі чули, що ця жіночка стала на наш бік.

— Аж ніяк, — занепокоїлася дама, — але, якщо ціни ростуть, то таки ростуть.

— Як добре, що ви протестуєте, — похвалив Патрісіо.

— Я не протестую, — заперечила жіночка, — я просто констатую, бо що тут удієш?

Отак минає хвилин десять, а пополудні вже Ґомес і Сусанна в крамниці «GALERIES RÉUNIES» на авеню Терн, тієї пори, коли всі матрони кварталу купують і біле, і кольорове, слинявчики, гігієнічні серветки та колготки, коло підніжжя й коло вершини кожного ескалатора стоять величезні афіші з оголошенням про ліквідацію, слова якого ретельно продумав один з мозочків, яким торговельний дім платить щомісяця по двісті тисяч франків

Ґомес сподівається, що на нижньому поверсі збереться якомога більше людей, і тоді начальника відділу в синьому, що скеровує матрон в усіх напрямах: взуття на третьому поверсі; міксери в підвалі, саме тоді його люб’язно запитують, чи справді в «Galeries Réunies» замітають лише раз на рік, люб’язно, але досить гучно, щоб кілька матрон та їхніх чоловіків і дітей почули запитання й повернули голови в бік начальника відділу, що вп’явся в Ґомеса очима верблюда, якого душать конвульсії кашлю; звичайно, ні, месьє, що це ви вигадали.

— Я нічого не вигадав, — відповів Ґомес. — Але якщо правда, що ви замітаєте щодня, як вимагає гігієна, я не розумію, як можна показувати плакат, на якому ви цинічно заявляєте, що здійснюєте вимітання року.

— Неймовірно! — озвалася й Сусанна, опускаючи пару панчіх у кошичок із черевиками, спеціальна пропозиція, двадцять франків. — Отож саме так цей дім бореться з ризиком поліомієліту? Бідолашні люди! Погляньте на цю дівчинку, що грається блискучими нейлоновими трусиками: таж вона заражається!

— Прошу вас, мадемуазель, — промовив начальник відділу, що не був ідіотом. — Якщо ви прийшли сюди влаштувати скандал, мені не лишається нічого іншого, як…

— Оце і є скандал, — промовив Ґомес, демагогічно звертаючись до матері дівчинки та інших приголомшених клієнтів. — Вони самі признаються, що замітають лише раз на рік. Ви порахували кількість бактерій, які нагромаджуються за рік? На кожному ліфчику, на кожній губній помаді! А ми заходимо сюди і КУПУЄМО ЇХ! КУПУЄМО! ОХ!

— Вийдіть звідси або ж я витурю вас копняками! — загорлав завідувач відділу.

— Ось погляньте! — сказала Сусанна, вимахуючи одним з черевиків спеціальної пропозиції за двадцять франків. — Наче не досить заражати нас хворобою, — погляньте на цю бідолашну дівчинку, як вона зблідла, певне, завтра прокинеться вже з симптомами, ох, та й ви теж, що тут казати!

* * *

Той, ти знаєш, Лонштайн і я теж нічого не казали, бо розповіді про оці мікрозаворушення аж ніяк не створювали в нас враження, ніби вони служать чомусь великому, і слід визнати, що й сам Маркос розповідав про них немов для розваги в паузах між окремими телефонними дзвінками, бо після Лорана йшли Люсьєн Верней, Ґомес — усі, для кого опівнічна пора видавалася найкращою для телефонних розмов, надто якщо телефон мій. Великою захисницею криків та інших збурень виявилася Людмила, що з величезною втіхою поглинала омлет і, мабуть, розвеселила й Маркоса, сказавши, що діяльність групи — vox populi[43], а надто коли розповіла про двох додаткових охоронців порядку в кожній театральній залі (помнож на їхню кількість лише в Парижі й додай Марсель, Ліон та решту міст), в усякому разі, на думку Людмили, що належала до акторського цеху, останній крик у театрі «Chatelet» саме тоді, коли романтичний тенор самозабутньо й палко виспівував арію, сповнену нашіптувань і окриленості, спричинився до одного з тих розгардіяшів, які завжди призводять до супровідних явищ, тобто чергового суду, статей у газетах, численних і розмаїтих цивільних і пенітенціарних наслідків.

Ми ще балакали про ці речі, коли якийсь хлопець, нікому не відомий і, як виявилося, родом з Тальки, відчинив нам двері квартири Патрісіо, і ми всі одразу допалися до мате і грапи, передаючи Мануеля від рук до рук, бо цей маленький брахіцефал вирішив улаштувати свої протести й тепер верещав, о другій годині ночі, й таке інше, тож сідай, малий, на коника, / поїдемо до слоника, а тим часом Сусанна користалася з миті відпочинку, скачи, скачи завзято, / там завтра буде свято. Худий і похмурий, Патрісіо, здавалося, вважав за звичайну річ, що стільки люду приперлося до нього такої пізньої пори без ніякої очевидної причини, крім південноамериканських почувань та їхньої сили, я маю на увазі й Людмилу, що вигадала для Мануеля цілий театр, для Мануеля і, можливо, ще й для мене, бо цього вечора я не мав із нею іншого спілкування, крім омлету, я перетворив стіл у міст до Людмили й колотив омлет, міст, гм, гм, скільки цибулі, гм, хоча, хай там як, навіть на самоті ми розмовляли не дуже багато, однаково поставав сірий бетонний мур і, мабуть, ще вищий, ніж тепер, коли чувся Сусаннин сміх, діалог Лонштайна і Фернандо про отруйні гриби, а Маркос немов з далекої відстані спокійно споглядав нас, як, здається, завжди, коли намагався щось роздивитися, тобто крізь сигаретний дим, очі напівзаплющені, волосся спадає на обличчя. Отже, чому мені здавалося, ніби ігри Людмили з Мануелем (вона буцімто наслідувала механічного солов’я китайського імператора абощо) становили й для мене якусь зашифровану мову, останній поклик, так само як і ретельно збитий омлет теж якимсь чином правив за поклик, міст надії, жалюгідні речі, які й далі можуть лишитися в нас, дарма що ми вже будемо з іншими, які нейтралізують самотність удвох, прямий погляд, перше слово першої фрази першого, нескінченного прощання. Потім коліщатка механічного солов’я розлетілися на всі боки, Людмила вдає міма, паяца, розповідає про все з допомогою пальців, ліктів та інших хитрощів, які створюють у Мануеля чуття щастя, дедалі подібніше до сну, і Сусанна не може не скористатися цією нагодою, щоб потихеньку не підняти його з килима на підлозі й перенести в супроводі міма Людмили до спальні (процесія з китайськими ліхтариками, тріумф справжнього солов’я). Андрес дивиться їм услід і неквапом шукає сигарету; Патрісіо й Маркос розмовляють упівголоса, звичайно, про Веремію, не минає і двох хвилин, щоб хтось із них не брався за телефон, ці люди прагнуть зробити революцію на основі телефонних номерів, не забувай про мурах (вони тут дуже настирливі), скажи своєму братові, щоб він надсилав фрукти, ет, телефонні романтики, кібернетичні криптографи. Той, ти знаєш, теж перебував на довжині цієї досить іронічної хвилі й думав, що Андрес, як і завжди, трохи відстав, занадто поглинутий безпосередніми діями Людмили, хай там як, він дотримується варіанта світу, який інші, кордовці й телефонно-кібернетичні буеносайресці («скажи йому, нехай зателефонує Моніці о восьмій годині»), розуміють по-іншому, як і багато інших латиноамериканців, які по-своєму нарешті почали розуміти щось у світі. Бідолашний Андрес, невдача спіткала його ще покоління тому, він, здається, не ввійшов достатньою мірою в jerk і twist[44] речей, щоб можна було охарактеризувати його як-небудь, хлопець і досі брав участь у танго світу, танго величезної більшості, хоча, парадоксальна річ, саме ця величезна більшість почала казати «досить» і ступила на шлях. Ох-ох, глузував той, ти знаєш, величезна більшість ще не зрозуміла цього прекрасного образу, чи, може, зрозуміла, але не почала втілювати на практиці, на одного Патрісіо чи Маркоса припадають тонни таких, як Андрес, міцно пов’язаних із Парижем і танго своєї доби у своїх симпатіях та естетиках, у своєму приватному лайні, вони й досі плекають літературу, сповнену декоруму, а також національних та муніципальних премій і стипендій Ґугенгейма, музику, що шанує характеристики інструментів та межі їхнього використання, вже не кажучи про закриті структури і ордени, отакої, треба, щоб для них усе було закрите, хоча згодом вони завзято аплодували Умберто Еко, бо він у моді. «Краще почекай мене в крамничці мадам Боньєр», — порадив Маркос одному типові, що, мабуть, погано чув його, бо він повторював уже втретє, але терпець, який виявляв Маркос в розмовах по телефону, був, власне, терпінням святого з ікони, думав Андрес, що дрімав і занурився в отруйні гриби, Лонштайн і Фернандо й далі каталогізували їх для району Тальки, Чильяна і Темуко. Я ніколи й не думав, що твоя країна така багата на гриби, захоплювався рабинчик. Звичайно, я навіть можу показати тобі атласи, запропонував Фернандо. Ти повинен прийти й побачити мого гриба. У тебе є гриб? Так, у моїй квартирі. В твоїй квартирі? Звичайно, і вас усіх я теж запрошую, пора перейти до серйозних справ. Сусанна і Людмила надто вже ревно перейнялися завданням приспати Мануеля, що, здавалося, сподівався нових вистав міма Людлюд і не давався роздягнути, дай мені цю ніжку, витягни це з рота, нарешті голий, але й далі хробачок, що плазує і на череві, й на спині, йому дають намиста і браслети, запихають у рота ложечку заспокійливого, Мануель заснув, а вони й далі сидять коло колиски, курять і чекають, бо знають його хитрощі, діляться враженнями про Фернандо, що видавався добрим типом, трохи наївним, на думку Сусанни, почекай, коли за нього вчепляться твій чоловік, Лонштайн і Маркос, ти побачиш, на що буде схожа його наївність. Справді, погодилася Сусанна, власне, він для цього й прийшов, хтось, безперечно, прислав його, хлопець видається напівпровінціалом, але тут це триває не довго, поглянь на мого сина, яке диво, Мануель зітхнув уві сні, його рука, посмикуючись, опускалася вниз по животу, аж поки намацала членика; хлопчик легенько підтримував його двома пальцями і трохи розтулив стегна. Бач, які обіцянки, розсміялася, аж зігнувшись, Сусанна, проте Людмила дивилася серйозно, Мануелеві, певне, щось снилося, хтозна, що сниться в такому віці, може, це сновиддя, спроектовані в майбутнє, і Мануель спить із якоюсь гондураською мулаткою абощо. Можливо, кивнула Сусанна, але правда тут ось яка: в тебе хвороблива уява, зразу видно, що ти співвітчизниця Шопена, його ноктюрни завуальовують тобі обличчя могильним павутинням, ти, гондураська мулатка, бідолашний Мануельчик. Сміятися мовчки — це смерть, надто для Людмили, бо що ширше вона роззявляла рота, то гучніше її ніс видавав звуки, схожі на звук корнета, тож Патрісіо був змушений прийти, щоб угамувати лави, якого біса, що за сепаратистський і дискримінаційний гінекей, чоловіки потребують самиць, але чого ви так регочете? Ох, точнісінько, як я, слухайте, в дев’ять років моя тітка витягала з мене душу вимогою «поклади обидві руки під подушку», а кат його знає, що вона виробляла своїми руками під претекстом, що старша віком і незаміжня. Ходімо, негритянки, там є отруйні гриби, від яких мені вже сипонуло морозом поза шкірою, Андрес або сумує, або спить, і побачимо, чи ви зварите нам мате, перше ніж ми надаємо вам копняків у зад.

— Ну, справжній мачо, — всміхнулася Людмила Сусанні.

— Ти, — сказав Патрісіо, — повинна домовитися з нею, і нехай приходить щосуботи або щонеділі й допомагає нам готувати недопалки і надгорілі сірники.

— Вона не в курсі, дурисвіте, — мовила Сусанна, побачивши приголомшене обличчя Людмили. — Але не забариться ввійти в нього, бо ми говорили про це в living[45], про мікродосвід Ґомеса і Люсьєна Вернея в ресторані на вулиці Бак, де Ґомес працював мийником посуду.

— Ми, латиноамериканці, завжди щось миємо в цьому хтивоповійному місті, — буркнув Лонштайн. — У цьому є якийсь знак, указівка, якої я не годен збагнути, щось герметичне в детергентах. Ти побачиш, що й тобі доведеться щось мити, тільки-но тобі знадобляться гроші, — обернувся він до Фернандо. — Можлайново, машини, який-небудь синій комбінезон чудово пасуватиме тобі, а от мені дістався тяжкий жереб.

[43] Голос народу (лат.).

[44] Ритм (англ.).

[45] Вітальні (англ.).