Читанка для Мануеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Авжеж, бовдуре, навіщо повертатися до цього. Я аж ніяк не стулюю руки в захваті перед твоїм прагненням бути щирим, яке, по суті, є нечистим сумлінням, що шукає за всяку ціну виправдань, бо цю проблему ми вже ремигали аж до блювоти. Андресе, насправді я мала б народити дитину від тебе давніше, коли ми були тільки вдвох, і саме тому ми не хочемо бути втрьох, не хочемо вереску і брудних пелюшок у домі, ти потребував порядку, спокою і Бодлера, а я провадила репетиції перед дзеркалом, усі пахощі Аравії не зітруть і таке інше. Поєднані нарциси, досконалі егоїсти, які уклали пакт, щоб на додачу почуватися меншими егоїстами. І замість страшного третього, що сцить і ссе, з’явилася Франсина, свіжа випускниця університету і haute couture[55] зі своєю червоною машиною, книгарнею і свободою. Я можу зрозуміти її, хоч ані вона, ані я ніколи не визнаємо твоїх Сцилл і Харибд, але я не хочу дитини, вже ні. Того дня, коли мій метаболізм вимагатиме її занадто могутньо, як, здається, сталося цієї ночі, я пересплю з першим-ліпшим, хто мені сподобається, або ж піду до Ксав’єра, щоб він мене запліднив, як корову. Good night, sweet prince[56].

— Людо, а я? Чому ти й далі терпиш мене, якщо не можеш змиритися з моїм способом життя? Радше моїм способом прагнути жити, який зазнає краху на кожному повороті.

— Бо дуже кохаю тебе, — відповіла Людмила, а внаслідок одного з підступів мови слово «дуже» забирає майже всю силу в слова «кохаю», і це правда, я дуже кохала його, бо він був добрий, веселий і скидався на кота, був сповнений нездійсненних проектів і платівок додекафонічної музики, а також метафізичного ентузіазму і дрібних знаків уваги, він одягав її дні, запинав барвистими завісами вікна часу, грався з нею і давав гратися з собою, йшов до Франсини й повертався з повним зібранням творів Роберто Арльта, крім того, час робив своє, утвердилася звичка, квартира така гарна, вже немає нічого, чого можна було б навчитися і чим можна було б поділитися, вистачає здоров’я і вміння багато сміятися, ходити по Парижу попід руку, бачитися з друзями, далеким і лаконічним кордовцем Маркосом, що навідується тепер дедалі частіше, розмовляє, приводить Лонштайна, викладає їм агітпроп, розповідає про крики, коробки сірників, немов це все було призначене тільки їй, проте Андрес вважав, що це безпосередньо стосується його, бо з якої речі ця лицемірна полячка вже майже розуміє його, вона й досі немов шкірою відчуває безвиразний протяглий голос Маркоса, що звертався передусім до неї, щоб вона почала розуміти, що відбувається, навряд чи щось важливе, але, полячка, зрештою, це Веремія.

Я відчув, як Людмила відсунулась, обернулася до мене плечима, good night, sweet prince, good night, little thing[57], я легенько погладив їй плечі, зграбний зад і лишив її сну або безсонню, як і завжди після такої сили слів, я жадав її, але знав, що цієї ночі натраплю тільки на покірний механізм, що завгодно, тільки не це, go to sleep, sweet prince[58], вони справді навіжені зі своїми сірниками, подумати лишень, що в Біафрі, але ні, потім ти не заснеш, і Лонштайн зі своїми богами шляхів, щось тут не клеїться, друже, я міг би сидіти вдома і слухати «Процесію», навіщо ступати в слід Маркоса, вони божевільні, не лізь своїми косами мені в очі, Людлюд, ох, перепрошую, я вже спала, і мені щось снилося, не будь дурною, я люблю твої коси, спи, забудь, так, Андресе, так.

* * *

Скажімо, сьогодні, в кав’ярні коло брами Шанпере, Мануель люто розкидав шматочки цукру і ложечки, сідай на коника, / поїдемо до слоника, / не марнуй зусиль, ця дитина не засне навіть із Пазоліні, вечір серед платанів на площі, лагідне повітря, що того, ти знаєш, хапає рукою спогадів і веде до вечорів у пампі far away and long ago[59], а водночас він уважний і до того, що діється за столом, майже нічого, крім Мануеля, хоча зрештою, думав той, ти знаєш, йому доведеться дійти якогось висновку, бо недаремне Ролан і Маркос скликали збори, не запросивши Лонштайна (і, мовлячи мимохідь, мене, а також Людмилу, проте Людмила не може, because[60] о пів на дев’яту піднімається завіса й накочується слов’янська меланхолія), тобто ми сидимо в кав’ярні, й не деінде, як коло брами Шанпере, хоча, власне, ніде поблизу тієї брами не видно, здається, для дружньої розмови про те, як живе світ, месьє, ви розумієте, мадам, бо аж дотепер найпомітнішим, і це міг підтвердити той, ти знаєш, було брязкальце, яким несамовито калатала Сусанна, щоб відвернути Мануеля від численних напрасованих штанів, які тулилися навколо столу. І отак півгодини, аж поки з 92-го автобуса вийшов Ґомес і, майже не привітавшись, простяг Маркосу дві телеграми, які той прочитав і мовчки повернув, щоб Сусанна переклала їх (отже, з неї інколи глузували) Люсьєнові Вернею, Моніці та Ролану, французам, що, тверді, мов сталь, не докладають найменших зусиль, щоб навчитися мов, бо ж геть неважко зрозуміти слова «РАРІТО MEJOR STOP BESITOS COCA» («Татусю краще не цілуй»; з Буенос-Айреса) і «А BANANA DO BRAZIL NÃO ТЕМ CAROÇO» («Банан із Бразилії не має кісточки»; з Лондона), якісь ідіотські, безглузді тексти для невтаємничених, хоча насправді вони означали, що такий собі Оскар Лемос прибуває літаком в Орлі й везе якісь елементи, що аж ніяк не є традиційним аргентинським молочним варенням, і це, власне, й пояснює, чому не запросили Лонштайна (і мене) на зустріч у кав’ярні коло брами Шанпере, бо ще ніхто не знав добре Лонштайна, хоча Маркос знав, проте не квапився і аж до кінця чинив так, щоб Лонштайн просив показати листи й нарікав, що його використовують, у таких випадках завжди є час і настане мить, коли Лонштайн визначиться, це може статися і з Людмилою (або зі мною, але тут я чекаю тебе), це причини, внаслідок яких у того, ти знаєш, створюється враження,

ніби кав’ярня коло брами Шанпере — щось на кшталт верху двосхилої покрівлі, гострий вододіл, тут має щось відбутися, дарма що зовні все начебто видається однаковим, а Мануель лазить зі стільця на стілець, на превеликий жах Ролана і Люсьєна Вернея, які бояться, що він заслинить їхні бездоганно чисті лацкани, вже не кажучи про те, що обмочить без попередження, незважаючи на гарантію на рожеві гумові штанці. Щодо лондонської телеграми, це, безперечно, Ередіа повертається з цього міста, де, з огляду на його попередні листівки й листи, йому добре велося, тож звідси той, ти знаєш, висновує для себе, що лялечка Веремії от-от обернеться метеликом, дарма що від цього лускокрилого мало чого можна сподіватися в аспекті послідовності, досить поглянути на те, що діється за цим столом (уявний малюнок того, ти знаєш), а втім, хоча з нього навряд чи можна багато з’ясувати, крім хіба того, що експерти ЮНЕСКО називають тертями серед членів групи, і факт полягає в тому, що Люсьєнові Вернею вочевидь не терпиться, бо за цим столом час минає набагато відчутніше для французів, ніж для латиноамериканців (на чиє щастя, запитує себе той, ти знаєш), а ще один факт полягає в тому, що вони ще й досі в радісному настрої, спричиненому словами «BESITOS COCA», і тому Люсьєн Верней дивиться на Ролана, що дивиться на Моніку, це короткі паси національної солідарності, хоча той, ти знаєш, із цікавістю зазначає, що Моніка, проживши з Ґомесом лише півроку й досі допомагаючи йому наклеювати марки в альбомах, уже перейшла на спокійний панамський час, марно поділений навпіл, на думку Фердинана де Лесепса, що не даремно був французом, і не виявляла найменших ознак нетерпіння, якщо не зважати, що не було нікого, такого, як Патрісіо, щоб запропонувати ще одну чашечку кави, яка завжди немов сповільнювала годинник. Навіть у цьому проступає їхня нерозвиненість, бурчав Люсьєн Верней саме тієї миті, коли Маркос майже ніжно вимовив першу фразу повідомлення, яке всі слухали по-різному, це таки справді Веремія, думав той, ти знаєш, тепер це вже серйозно, є телеграми, отже, справа починає набирати форми, проблеми логістики, Оскар прилетить о тринадцятій годині в четвер, тож треба підготувати Венсенську справу, Ередіа приземлиться цього вечора в Бурже, слухай, забери цього хлопця, він ногами товче мені живіт. Це пестощі, заспокоїла Сусанна. Мурахи пронюхають, казав Маркос, щоб уникнути провалу, не можна припускатися бодай найменшої помилки у Венсенській справі. Тому Веремія-метелик має пурхати без надмірних поривів, думав той, ти знаєш,

і відчував те, що видавалося жалем, непевною судомою в глибинах серця: отже, Веремія, тепер уже так, тепер мурахи повилізають нагору з усіма своїми укусами та доларами; мабуть, я востаннє бачу їх за одним столом у кав’ярні, де Мануель лазить поміж чашок і склянок. Світ — це хусточка, казав Ролан Патрісіо, вириваючи клапоть газети «Herald Tribune» і передаючи його по колу, мурахи й там матимуть роботу. Ніхто не просив Сусанну перекласти, стаття, річ ясна, була написана англійською мовою, французи вочевидь освічені люди, а для латиноамериканців, як відомо, англійська мова — це мова майбутнього, і родина змусить тебе вивчити її, незважаючи на твій спротив, бо ж треба, маленький, думати про майбутнє, стипендії й таке інше.

* * *

Той, ти знаєш, інколи помилявся: замість спостерігати ситуацію, тобто здійснювати місію, яку він собі визначив і яку, як йому здавалося, виконував досить добре, він умощувався де-небудь за столом у кав’ярні або в living з мате або грапою і звідти не тільки спостерігав, а й аналізував, бідолашний, судив і оцінював, огидний, порушуючи тонку рівновагу, якої він досі дотримувався у справі компіляції й каталогізації, кесареві — кесареве, а також інших таблиць і регістрів, як-от сьогодні, коли Ґомес уже десять хвилин протестує проти буржуазної музики, зокрема додекафонічної, електронної і стохастичної, і захищає по-панамському мистецтво публічної участі, хоровий спів та інші способи пересадки канарки в аорту народу. Не те що Ґомес був дурний і зітхав за Шостаковичем або Куртом Вайлем[61], просто складність музики, яку Андрес, наприклад, намагався змусити його слухати, видавалася доказом, ніби капіталізм lato sensu[62] знову шукає і шукатиме аж до останньої судоми автоматичного формування еліт на всіх площинах, зокрема й естетичній. Тож саме цієї миті той, ти знаєш, надумав заявити (замість лише записати, що казали Ґомес та інші, сперечаючись у бістро мадам Северін), що такий собі Террі Райлі[63], янкі, що начебто досконало втілював усе, що проклинав із допомогою енергійних гвинтових рухів Ґомес, є автором твору (й багатьох інших), контакт якого з публікою («народом» Ґомеса) найбезпосередніший, найпростіший і найефективніший поміж тих, що спадали кому-небудь на гадку після Перотена[64] й Жиля Біншуа[65]. А загалом (адже той, ти знаєш, не хотів розпитувати про технічні деталі Андреса, що одразу почувався енциклопедистом) ідея Райлі полягає ось у чому: хтось безкінечно повторює на фортепіано одну ноту, і мало-помалу, один за одним, кожен, здатний цигикати на музичному інструменті, починає грати, дотримуючись партитури, доступної навіть бабакові. Коли виконавець, утомившись грати дві або три ноти, перейде до двох-трьох наступних, не менш легких, а за ним уже й інші виконавці починатимуть першу серію, тож таким чином кожен виконавець відповідно до своєї реальної здатності чути та відтворювати повторюватиме послідовність із тридцяти-сорока невеличких мелодійних груп, та оскільки кожен починатиме гру, коли захоче, і змінюватиме тему, коли йому заманеться, в результаті вже за десять хвилин після початку гри багато виконавців просуватимуться вперед на свій страх і ризик, а приблизно через сорок хвилин не лишиться жодного, який не дійшов би до останньої серії нот і зрештою замовк би; фінал — завжди найкраща мить, бо ж абсолютно неможливо передбачити, як скінчиться виконання і на якому інструменті — скрипці, бубоні чи гітарі — прозвучать останні ноти, неодмінно підтримувані фортепіано, що вперто тиснутиме педаль, немов виконуючи роль коагулянта. Гаразд, мовив Ґомес, але це, хлопче, мабуть, буде цілковита гидота, що за паскудство ти пропонуєш мені? Хтозна, відповів той, ти знаєш, але, хай там як, можна завжди зібрати зо три десятки людей, пояснити їм механізм, і вони цілу годину виконуватимуть якусь пекельну музику; якщо екстраполювати, можна поскликати людей із близьких і далеких закутків та послати їх у неділю пополудні до Террі Райлі, роздавши їм флейти, кози та інші сопілки: вони дешеві й на них легко грати; майже кожен здатний читати ноти, але ж є ще й системи цифр, літер та інших спрощень. Безглуздя, та й годі, мовив Ґомес. Може, й безглуздя, погодився той, ти знаєш, але з твого революційного погляду ця музика ближча до народу, ніж будь-яка інша, бо ж він здатний грати її, тут існують загальне спілкування, збудження й веселощі, вже немає ані оркестру, ані публіки, це вже одна громада, і, здається, на концертах Райлі молодь просто шаленіє і аж нетямиться. Це не мистецтво, заперечив Ґомес. Не знаю, погодився той, ти знаєш, але, хай там що, це вияв енергії народу, і, як дуже влучно сказав Мао, зрештою ти побачиш.

* * *

Ми прокинулись уже по одинадцятій, листоноша дзвонив уже двічі, ще раз довівши, що природа наслідує мистецтво, але яке мистецтво — жалюгідну листівку, з якою я повернулася до ліжка, бо ще не виспалася вволю, Андрес скористався тією миттю, щоб украсти в мене подушку, й тепер курив сидячи, волосся спадало йому на очі. «London suínguin beri biútiful plenti ricuchas, pripéar matecito, quises, Charles»[66]. Паскуда Ередіа, мовив Андрес, не встиг спакувати валізи, як уже просить мате, до речі, мабуть, ми ще маємо час заварити його. Твоє вживання множини ми вже знаємо, сказала я, згорнувшись клубочком без подушки, бо шукала тепла. Гаразд, я йду приготую, але спершу розповім тобі сон, поки він не розвіявся остаточно. Людо, він дуже дивний. Отож, мій Юнґу, слухай і витлумачуй, казав я, тобі, безперечно, снилися потяги.

Але я мав розповісти не про потяг, а про кінотеатр і те, що сталося в ньому, то була майже болісна потреба зафіксувати побачене словами, навіть якщо від нього лишилось, як і завжди, не більше ніж гіпсова маска на чомусь жвавому і живому, антиматерія того, що даленіло запаморочливо швидко й лишало самі клаптики, а може, й неправду, мені, Людо, снилося, що я пішов у кіно з приятелем, не знаю котрим, я ніколи не бачив його обличчя, ми пішли дивитися загадковий фільм Фрица Ланґа[67], кінотеатр був величезною до безглуздя залою, яка інколи снилася мені, здається, я вже розповідав тобі про неї, там були два екрани під прямим кутом, тож можна було сісти в різних секторах зали і обирати той або той екран, бо сектори казна-яким чином перехрещувалися між собою, місця теж чергувалися під прямим кутом, щоб не порушувати стилю — далеко до нього Альвару Аальто[68], а я безкінечно шукав місця, звідки я добре міг би бачити трилер, але або я був надто далеко, або щось поставало перед екраном і моїми очима, тоді я вдруге підвівся і вже не бачив свого приятеля, що в дідька сталося, я вже не годен пригадати. Далі вже почався фільм, дія відбувалася в суді, була якась жінка з негарним обличчям, у стилі Ельзи Ланчестер[69], пригадуєш, що викрикує з лави підсудних або свідків, я сидів надто збоку й намагався знайти інше місце, і тут до мене підійшов офіціант, молодик із традиційними вусами в стилі барів «Хілтон», у білій жилетці, й попросив мене йти за ним. Я сказав, що хочу додивитися фільм (знаю, що згадав його назву, в якій, мабуть, було слово «північ»), і тоді офіціант роздратовано або нетерпляче скривився і владно показав мені на вихід; я зрозумів, що повинен іти. Коли ми проминали низку зал, які теж не раз мені снились і скидалися на приватний клуб, офіціант вибачився за своє грубе поводження: «Я, месьє, був змушений так учинити, тут є один кубинець, що хоче вас бачити», й довів мене аж до входу в салон, де панували сутінки.

— Halt![70] — звелів доктор Юнґ. — Кубинець — це дуже просто: крики, протести, все, про що розмовляли вчора, і нечисте сумління, яке маємо в цьому домі, авжеж.

— Людо, дай доказати, тут мені аж сльози на очі набігають, це найважче для пояснення місце, треба ввійти в тісні комірчинки клятого словесного вулика. Це щось на кшталт усвідомлення, що я втрачаю нагоду подивитися гостросюжетний фільм, який мені страшенно кортіло побачити, й водночас відчуття, що через це я й сам стаю частиною цього (або іншого) сюжету. Офіціант зупинився й показав мені, — аж не віриться, як виразно я бачив його, — показав мені, Людо, в сутіні салону якусь постать на дивані, я насилу добачив випростані ноги кубинця, що хотів розмовляти зі мною. Я сам увійшов до салону й пішов до нього. А тепер — стривай, стривай, це неймовірна річ, бо я знаю напрочуд добре, що не забув жодного епізоду тієї сцени: я підійшов до чоловіка, що чекав мене, і тут щось випало, наступної миті я вже виходив із салону після розмови з кубинцем. Ти уявляєш собі, який досконалий кіномонтаж. Немає жодного сумніву, що я розмовляв із ним, але цієї сцени не було, і не тому, що я, люба, забув її, сталася купюра, і протягом тієї купюри щось відбулося, вийшовши, я став людиною, яка має виконати певне завдання, але, знаючи про це, а передусім відчуваючи, я знав і те, що не маю найменшого уявлення, в чому полягає те завдання, вибач, я розповідаю, як можу, розумієш, я анітрохи не пригадую тієї розмови, епізод урвався саме тоді, як я підійшов до дивана, а водночас я знав, що маю негайно щось робити, тобто, повернувшись до кінозали, я діяв так, наче водночас і став героєм фільму Фрица Ланґа (чи якогось іншого гостросюжетного фільму), і перебував за кадром, я був одночасно і фільмом, і глядачем цього фільму. Слухай, Людо, це найгарніший елемент (сповнений відчаю для мене, проте гарний як приклад сновиддя), я не мав сумніву, що знаю, що саме сказав мені кубинець, бо ж отримав завдання, яке треба виконати, і водночас бачив, як я з цікавістю й захватом приглядаюся до закручування інтриги трилера, бо вже не знав, що сказав мені кубинець. Я роздвоївся: був тим, хто пішов у кіно, і тим, хто заплутався в суто кінематографічній інтризі. Але цю двоїстість я помітив, тільки прокинувшись, уві сні я не відчував ніякої двоїстості, я завжди був собою, я виразно бачу, що, повернувшись до зали, я відчув як суцільний масив усе, що тепер подрібнюю, щоб мати змогу пояснити бодай почасти. Неначе тільки завдяки тому завданню, яке я мав виконати, я міг дізнатися, що сказав мені кубинець, це була, як бачиш, абсолютно безглузда інверсія причинності. Тут була механіка трилера, а я прагнув водночас і реалізувати її, й тішитися нею, це був поліційний роман, який я писав, і водночас я жив ним. І саме цієї миті мене розбудила клята листівка Ередіа, цього бісового бразильця.

— І тобі розвіяли димом твого хана Хубілая, — мовила Людмила, цілуючи мене в шию. — Гаразд, погодься, що розповідь про долю, яка стукається в двері, заслуговує тривалих міркувань. Але ж який сон, від нього і справді аж мороз поза плечі бере.

— Не знаю, тепер, коли я думаю, мені вже не здається, ніби дзвінок листоноші занадто зіпсував ситуацію; мабуть, я вже ввійшов у слиняву фазу майже всіх сновидь, коли вони виходять за межі своїх божественних пропорцій; зверни увагу, що я не відчував його як фатальний розрив, апогеєм стала мить, коли я погодився бути людиною, що мала піти на вирішальну зустріч і діяти відповідно до її наслідків, а водночас і далі був типом, що, так би мовити, сидів перед екраном, який зображував його, і мав виконати якесь загадкове завдання, що його пояснили б лише наприкінці. Отже, Ередіа вертається, він, мабуть, фальсифікував коробки сірників і в Лондоні або коїв щось інше в цьому стилі, хоч у листівці пише тільки про жінок? А трошки мате, Людлюд? Полячко, невже ти й досі гніваєшся на мене?

— Ні, лиховісний птаху, але годі про це, мені треба вивчити нову роль, а вже майже полудень, не знаю, чи казала тобі, я тепер хвора на груди, яка живе за багато верстов від Москви і збавляє час тим, що кашляє й чекає якогось Корученка, що не приходить ніколи, мені завжди дістаються такі ролі, зате тепер я можу спокійнісінько захворіти і, якщо наполягатиму бодай трохи, ще й зароблю премію за силу своїх конвульсій. Не дивись на мене так, насправді я б хотіла мовчати, нам так добре удвох, у тебе теплі ноги, це ліжко — мов напахчене іглу.

— Я дуже кохаю тебе, полячко, єдина річ, якої ти не хочеш розуміти, — що я дуже кохаю тебе, і все-таки. Так, гаразд, коли-небудь іншого дня. Якщо, полячко, буде той інший день.

Людмила не відповіла, прикипівши очима до рожевої плями на простирадлі, але, звичайно, таки відповідала, тут у сценах уже не було купюр і прогалин, не було потреби згадувати Франсину, та й навіщо, тиша — як вибух ясності, вже не буде іншого дня, якимсь чином цей день і багато інших стали останнім днем, хоча ми й далі прокидалися разом, грались і цілувалися, церемоніальна репетиція, що зупиняла час, перший поцілунок у коси, пальці на плечах, марне нетривке перемир’я, перший мате.

* * *

«ЦІЛУЮ, КОКА», хоча, мабуть, жіночка, що підписалася, звалася не Кокою, так само й Оскар навряд чи звався Оскаром, це було лише його третє ім’я, але, крім цих подробиць, телеграма для втаємничених була напрочуд конкретною, як іронічно констатував той, ти знаєш, і раптом, поміж двох тупотінь Мануеля в кав’ярні на площі Веремія стала майже відчутною, цілую, Кока, і banana do Brasil, люди, які вирушали в усіх напрямах, щоб підготувати врочисті зустрічі. Про це вже в іншому бістро розмовляли той, ти знаєш, і Лонштайн: адже Лонштайн більше знав про Веремію, ніж можна було б уявити собі з огляду на властиві йому іконоборчі, а інколи вочевидь реакційні позиції. Отак, сформулювавши в аргентинській манері те, що рабинчик називав криптовливанням і космоанальним периблуком, той, ти знаєш, зрештою таки визначив параметри слів «ЦІЛУЮ, КОКА», далекий слід зародився ще в пансіоні доньї Ракелі в Сантос-Пересі, провінція Ентре-Ріос, із допомогою буеносайрески Коки (що звалася Ґладіс) і преверемії королівських броненосців і бірюзового пінгвіна.

— Екзотика відчиняє всі двері, — пояснював рабинчик. — Якщо, наприклад, ти запропонуєш едельвейс президентові Танзанії, він прийме тебе протягом двадцяти чотирьох годин, так само й ідея про бірюзового пінгвіна видається мені досить антарктихимерною. Додай до цього інші сили, що їх ті типи не відчували, окрім хіба Маркоса, та й то ледь-ледь, бо яке уявлення може мати той самий Оскар про те, що чинить; скажімо, одного разу він послав Маркосові газетну вирізку задля чистої мальовничості, тож у такому разі тільки я повинен усвідомити інтраргентинські латентності й трансфузії. Ти, певне, вже збагнув, що я маю на увазі виправний заклад для неповнолітніх у Ла-Платі, тому абсурдному місті.

Той, ти знаєш, не збагнув нічогісінько, але, ні про що не здогадуючись, уже звик погоджуватися, щоб рабинчик і далі викладав кабалістику.

— Такі речі, як місяць уповні, — пояснював Лонштайн, — мій гриб, що росте, й неповнолітні дівчата, які тікають із виправного будинку, — ану спробуй пояснити їх таким типам, як Ґомес і Ролан, що й це може бути Веремія: таж вони тобі очі заплюють, і саме тому я боюся завтрашнього дня, коли нас уже не буде, а вони лишаться самі. Поки що є контакт, із ними ще можна розмовляти, але лихо полягає в тому, що саме вони коли-небудь виполють тебе. Так само й Маркос, ось побачиш. Нарешті.

— Принаймні поясни мені, що то за бірюзовий пінгвін.

— Атож, — злобно скривився рабинчик, — ніхто не запитує мене про гриб, що росте за кілька кварталів звідси, зате всі ексцесоласують і конвулижуться з приводу якогось найпоширенішого виду. Пінгвіни, як на мене, огидні, тож запитай краще Патрісіо, й він пояснить, що робив Оскар під час страйків у Росаріо і кордовського заколоту.

[55] Високої моди (фр).

[56] «На добраніч, солодкий принце» (англ.).

[57] «На добраніч, солодкий принце, на добраніч, крихітко» (англ.).

[58] «Спи, солодкий принце» (англ.).

[59] Десь далеко і колись давно (англ.).

[60] Бо (англ.).

[61] Курт Вайль (Kurt Weill, 1900–1950) — відомий німецький та американський композитор, багато з композицій якого стали свого роду «джазовими стандартами».

[62] У широкому розумінні (лат.).

[63] Террі Райлі (Terry Riley, нар. 1935 р.) — відомий американський композитор-мінімаліст.

[64] Перотен (Перотін) Великий (Pérotin le Grand, друга половина XII–XIII ст.) — французький композитор, один із небагатьох композиторів епохи Середньовіччя, ім’я якого дійшло до наших днів.

[65] Жиль Біншуа (Gilíes Binchois, бл. 1400–1460) — франко-фламандський композитор.

[66] «У Лондоні добре виконують свінг, багато гарненьких дівчат, приготуй мате, цілую, Чарлз» (перекруч. англ.).

[67] Фриц Ланґ (Fritz Lang, 1890–1976) — видатний німецький кінорежисер австрійського походження.

[68] Альвар Аальто (Alvar Aalto, 1898–1976) — відомий фінський архітектор та дизайнер.

[69] Ельза Ланчестер (Elizabeth Lanchester, 1906–1986) — англійська та американська кіноактриса. Її найвідоміша роль — дружина Монстра у класичному фільмі жахів «Наречена Франкенштейна».

[70] «Стій!» (Нім.).