Читанка для Мануеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

* * *

Певне, для самозахисту, думав Андрес, Лонштайн удається до характерної мови, яку зрештою почали розуміти геть усі, хоч інколи здавалося, ніби йому самому це не дуже подобається. Була пора (взимку шістдесятого або шістдесят першого року ми жили вдвох у дешевій кімнаті на вулиці Томб-Ісуар), коли він висловлювався ясніше й інколи навіть зволив казати: слухай, усю реальність, варту згадки, передають слова, все інше облиш мавпам і герані. Він став циніком і реакціонером, казав: якби про це не написали, то цього й не було б, ця газета — світ, й іншого немає, атож, ця війна існує, бо надходять телеграми, напиши про неї своїй старій, і так ти даси їй трохи життя. Згодом ми бачилися рідко, я познайомився з Людмилою, ганявся тут і там, і ганяли й мене, з’явилася Франсина, одного разу в Женеві я отримав листівку від Лонштайна, він повідомив про свою працю в Інституті судової медицини, підкреслив цю назву й поставив численні знаки оклику й запитання, а в кінці написав одну зі своїх фраз: «Не прапсуй багато, свято; пиши, подай звістку, кістку». Я теж послав йому листівку із зображенням фонтана на березі Женевського озера й вигадав йому послання з допомогою всіх знаків електричної IBM, певне, воно не сподобалося йому, бо минуло чотири роки, але це не має значення, слід лише визнати, що оті слова made in Lonstein ніколи не були грою, хоча ніхто не здогадався б, про що йдеться — захист чи напад, як на мене, вони певною мірою сповіщали правду про Лонштайна, про те, ким був цей дрібний і досить мерзенний кордовський пастух і, як сам признавався, гранд-онаніст і любитель псевдонаукових досліджень, несамовитий єврей і креол, фатально підсліпий, неначе можна бути таким, як Лонштайн, і не бути підсліпим і миршавим, а тепер він знову тут, примісяцився хвилин двадцять тому в моїй квартирі, не попередивши, як і всі південноамериканці, і, звичайно, прийшов із Маркосом, що теж не пасе задніх у сфері візитів без попереджень, курва ж їх породила.

Ці чолов’яги приперлися невчасно, заскочили мене в повному розпачі, бо ж після десятої години вечора настає північ (година, звичайно, цілком природна для таких, як Маркос і Лонштайн), я шпортався і чіплявся геть за все, що траплялося мені по дорозі, тобто був не здатний вирішити раз і назавжди, чи якраз зараз слушна мить знову поставити платівку з «Процесією», а чи краще відповісти двома рядками венесуельському поету, що прислав мені книжку, де все наче підкреслене або вже прочитане, слова відшліфовані, мов дверні ручки установ, запатентовані метафори й метонімії, добрі наміри, такі очевидні результати, кепська, нібито революційна поезія, але якщо є тільки це — Штокгаузен і венесуелець, найгіршим є питання про мости, що зупиняє мій час, плутані зв’язки з Франсиною і Людмилою, а надто плутанина через мости, які втомлюють мене на рівні, на якому інші вже посилають їх під три чорти, бажання не поступитися ані п’яддю (навіщо оцей загальник про п’ядь, якщо в нас десяткова метрична система? Пастки, пастки на кожній лінії, рабинчик мав слушність, реальність іде до тебе через слова, отже, моя реальність облудніша за реальність астурійського парафіяльного священика; пиши, подай звістку, кістку), бажання не поступатися навіть сантиметром, ця поправка майже нічого не впорядковує, проте ми дотримуємося метричної системи, й водночас я знаю, що я поділяю, сприяю, компенсую, перетворюю, підтримую, та аж ніяк не становлю, і саме тут починається плутанина, а чому б не казати страх, зі мною ще ніколи не траплялося такого, речі приходили до мене, і я маніпулював ними, повертав їх назад і кидав, мов бумеранг, не покидаючи своєї шкаралущі, аж поки одного дня, саме тоді, коли я глибше забився в шкаралущу, ніж будь-якої іншої пори, бо не тільки плутанина наповнює твою попільничку гіркими недопалками, а все: кохання, сновиддя, смак кави, метро, картини та мітинги — це все починає крутитися, змішуватись, путатися, Людмилин задок і промова П’єра Ґоннара на конференції соціального руху взаємодопомоги «Mutualité», хіба що та промова — цей задок, про який я не хочу тепер згадувати, а на додачу — Лонштайн і Маркос такої пізньої пори, жахіття та й годі.

Ситуація трохи скидається на те, як тварина виходить на арену і спокійно стоїть і сапає. Вона нічого не розуміє, стоїть у пітьмі, їй дали пашу, все йшло гаразд завдяки машинам, поштовхам і звичаям, усе тепер стало запахом, далеким звуком, повною відсутністю минулого, і раптом у кінці коридору з криками й піками постає гігантське кільце, повне барв і подвійних кроків, в очі світить призахідне сонце, а потім тупіт копита, що виписує на арені сам символ плутанини. «Паскуда, — думає тварина, бо, звичайно, вона іспанська, японці ще не опанували індустрію тавромахії, як уже опанували виробництво французьких устриць, — яка глупота». Я, скажімо, хотів би запитати про це Лонштайна або Маркоса, бо тепер вони вже зайшли до мене (не кажучи про Людмилу, що буде тут, тільки-но дограє свою роль у «Vieux Colombier»), але що я маю запитувати в них і навіщо, якщо плутанина більша за те, що можна вмістити в одне запитання, бо ж уже очевидно, що хитрощі Штокгаузена, Людмилин задок і венесуельський бард — це тільки фрагменти, лише кілька квадратиків смальти від мозаїки, але, гай-гай, отакої, яким правом ми вживаємо слово «смальта», яке нічого не скаже більшості людей, і якого біса не вживати його, якщо воно сповіщає мені необхідне, крім того, мені допомагає контекст, і тепер уже кожен знає, що таке смальта, але проблема полягає не в цьому, а в усвідомленні, що існує проблема, усвідомленні, якого я ніколи не мав раніше і яке мало-помалу ввійшло в моє життя й мою мову, як Лонштайн і Маркос — у мій дім, пізно й без попередження, трохи наче навскіс, цілком упевнені, що я прапсую багато, свято. І тому на додачу стали тепер теревенити, і це вже інший край проблеми, своєрідне парі проти неможливого, але їх понесло, тож спробуй зупинити їх. Про всяк випадок я зателефоную Патрісіо, якщо стануть надто набридливі, я неквапом спроваджу їх і знову слухатиму «Процесію», здається, я вже зробив свій вибір, програв венесуельський поет, бідолаха.

За тему дискусії править морг, як називає простолюд Інститут судової медицини, потопельники, Лонштайн цього вечора дав собі попуску, бо ще ніколи не розповідав про свою роботу, але Маркос за сигаретою повільно хитався на Людмилиному кріслі-гойдалці й уряди-годи куйовдив своє кучеряве волосся, закидав макітру назад і неквапливо випускав дим через ніздрі. Андрес ні про що не запитував Маркоса, немов не було нічого природнішого за опівнічний прихід разом з Лонштайном до нього додому, а Маркосові майже подобалася певна відчуженість Андреса, він чекав ще якусь мить, поки Лонштайн розводився про самогубства і графіки роботи, цілком збитий із пантелику, незважаючи на інструкції, отримані протягом восьми станцій метро і двох чарок грапи в кав’ярні. Сам Андрес, здається, усвідомив: щось не клеїться, слухав Лонштайна, проте дивився на Маркоса, немов запитуючи, якого біса і доки.

— Стули пельку, рабине молодший, — звелів Маркос, що, власне, насолоджувався тією сценою, — і притримай свого Едгара По в доступній для народу формі, поки прийдемо до Патрісіо, жінки тобі аж у рота заглядатимуть, ти ж бо знаєш, які вони некрофілки. Я, друже, прагнув скористатися з цього візиту, щоб поговорити про речі, трохи живіші, треба направити тебе і твою полячку на прискорений курс латиноамериканської інформатики, від якої ти, здається, дуже далекий. Ця талмудійна бестія мала створити атмосферу невимушеності, але ти взяв гору над нами від першого удару гонга, а мені страшенно набридають усі довгі та марні підготовчі заходи.

— Гаразд, розпускай халяву, — втомлено мовив я.

— Що ж, десь оце я й мав на увазі.

* * *

Зрештою я зрозумів, що однією з дуже важливих причин візиту Маркоса було прагнення скористатися моїм телефоном, бо своєму тієї пори він уже не довіряв. Я мав би запитати чому, але таке запитання змусило б Маркоса брехати, крім того, мені не дуже хотілося розпитувати його про справи, принаймні поки не прийдемо до Патрісіо, де політика і прямі та опосередковані дії були практично єдиною причиною розтуляти рота. Маркос знав мене і тому не нарікав на мій відсутній вигляд; із Лонштайном і мною він підтримував стосунки, наче з колишніми однокласниками (хоча ми не вчилися в одному класі), і такого контакту нам вистачало. З Людмилою він поводився розкутіше, розповідав про свої пригоди, але ті, про які можна розповідати і в яких брали участь він і Патрісіо; інколи поглядав на мене крізь сигаретний дим, немов прагнув дізнатись, які в мене настрої, чому я не ступлю невеличкого кроку вперед або не посунуся трохи вбік, щоб вийти на орбіту. Отже, поки він телефонував нескінченній низці типів і типуль французькою, іспанською, а інколи жаргонною італійською мовою (його співрозмовник звався Паскале і відповідав із Ґенуї, цього кварталу мої телефонні рахунки будуть довжелезні, не треба відпускати його, поки він не заплатить), ми з Лонштайном балакали, пили біле вино й пригадували, яке вино в пивничках нашого кварталу. Бідолашний Лонштайн, цього тижня йому підвищили платню, і він спохмурнів, думаючи, що все має свої мінуси і тепер він загнеться на роботі, це лихо зробило його напрочуд красномовним, і Маркос був змушений раз по раз зацитькувати його, щоб той дав йому змогу почути кого-небудь, що стояв де-небудь у телефонній будці в Будапешті або Уганді, і тоді рабинчик трохи стишував голос і знову розводився про потопельників, нічні зміни в морзі, про задушених, тих, що викидаються з вікон, про спалених, про зґвалтованих дівчат із попереднім (або одночасним) задушенням, так само й про хлопчиків, про самогубців, що скористалися отрутою, пустили собі кулю в голову, отруїлися побутовим газом, наковталися барбітуратів, перерізали лезом вени, про загиблих унаслідок нещасних випадків (у автомобілях, потягах, під час військових маневрів, пускання салютів, на будівництвах) і, last but yes least[17], про жебраків, що померли від холоду або алкогольної інтоксикації, коли намагались захиститися від холоду з допомогою алкоголю, на яких-небудь ґратах метро, що все-таки були тепліші за тротуари, де походжає, не зупиняючись, заклопотане й чесне дрібнобуржуазне та робітниче населення столиці. Не те що Лонштайн розповів про це все з такою точністю переліку: адже в тому, що стосується його праці, його версії — це передусім мовні екзерсиси, тож важко дізнатися, що належить кесареві, а що моргові, цього вечора Лонштайн перевершив сам себе в красномовності й розповідав своїм кордовським акцентом про такі речі, як голячки і кабапоцьки, і з поданого контексту я виснував, що це мешканці столів судово-медичної експертизи, потім нарікав, що зобов’язаний виконувати чорноздохлу роботу, коли між восьмою і дев’ятою годинами він підходить до свого холодіжчика, на нього вже чекає з півдесятка голячків, щоб він їх дездіорив і дезшанелив, мало-помалу постягував їхні лахи, а потім частина за частиною повбирав їх на горизонтальному мармурі, де п’ятки, сідниці, лопатки й потилиця більш-менш рівною мірою зазнають впливу закону тяжіння, бо вже нічого кращого статися з ними не може.

— Pascale, puoi dire a cuelolà que è un fesa[18], — казав Маркос. — Нехай дині пришлють мені просто до Червоної Шапочки.

«Ось як треба розшифрувати ці слова, — думав Андрес, — дині — це, певне, брошури або автомати, а Червона Шапочка — безперечно Ґомес, що голиться кожні дві години».

— Потім я змухоюшений обмивати, — пояснював далі Лонштайн, — і, якщо бодай трохи пощастить, починаю, скажімо, з дівчиська років чотирнадцяти-п’ятнадцяти, напудреної і миленької, з луна-парку суботнього вечора, цілісінької, але на рівні дихала — чорно-синій обідок, а на спідниці — географічна карта, поряд з якою блідне томатна паста, далі я починаю знімати з неї покрови мрій, розрізаю резинки і опускаю липкі задні частини, аж поки бачу кожен листочок, кожну жилочку, сліди і травми життя. Інколи мені допомагає кульгавий Тергов, та якщо це гарненька кралечка, я наказую йому працювати за іншим столом, мені подобається обмивати її самому, звична праця самітника, я піклуюсь про неї, наче мати, розумієш, губкою проведу тут, потім тут, і лишаю, як у день першого причастя, натомість Тергов заливає їх відром води і якось відчужено розгладжує коси і ставить чотири кінцівки паралельно, зате я вивертаю їх, якщо вони того варті, не думай, щоб розглядати їх, але, звісно, й для цього, — а що, по-твоєму, робив Леонардо, й дивись, як його шанують, — інколи справді годі повірити, що в них уже не лишилося бажання злягатися, піти звідти з усієї повнотою життя в заду, і ти немов допомагаєш їм, хоча, зрозуміло, потім засмучуєшся, бо вони не йдуть на співпрацю. Скажімо, ота вчорашня, об одинадцятій годині, її привезли тоді, коли я вибіг до Марти ковтнути рому, я повернувся, і годі й казати, що на шостому столі мене знову чекало обмивання, не знаю чому, але на шостий стіл завжди кладуть найкокетливіших, я підняв рожеве і обрізав чорне, задер віскозу, і тут, я навіть повірити не міг, Тергов мав картонку з поліції, побутовий газ, про це можна було здогадатися, тільки-но поглянувши на її ніздрі та нігті, але повір, присягаюся, ще тепла, можливо, через фургон, вони тепер купили їх кілька, наче швейцарські шале, я залізав у них; заледве мала вісімнадцять років, двобарвні коси, а таких гладеньких колін я ще ніколи не бачив; я мав багато роботи, бо ж газ, не знаю, чи ти знаєш, згодом розповім; одне слово, півгодини на внутрішню очистку, загальне обмивання, фаза рукавички навиригіт, прибирання слизу, сподіваюся, ти не думаєш, що я стаю некрофілом.

— Ми цього й не кажемо, а от що тобі подобається, так тут і сумніву немає, — мовив Маркос, що слухав його краєм вуха і набирав інший номер, уже сьомий.

— Коли вони голі й неохололі, коли ще схожі на sundiales[19], атож, у мені прокидається Флоренс Найтінґейл[20], зрештою, це ще добрий спосіб вперти отій з косою в зад, не дати їй заплутати їх у вірьовках рингу, тож саме тому їх, друже, опоряджують, обмивають і витирають, бо, якщо добре доглянуті, вони всі однакові, байдуже, конають у своєму home[21] чи в лікарнях, де їм ревно допомагають найсвятіша Діва і гіпократики, бо, зрештою, немає причини, чому моїм голячкам, інколи таким молодесеньким, перешкоджають буруни і каміння, розумієш, я хочу сказати лиха недоля, якщо вжити міждисциплінарну термінологію.

— Гаразд, хлопчику, — знітився Маркос, звертаючись, чи то до Лонштайна, чи то до свого телефонного співрозмовника.

— Лиши його, — вступився я, — вже багато років, як він не розкривався отак, а коли монстра понесло, треба лише чвалувати поряд із ним, будьмо ж християнами.

— Ти як мати, — сказав Лонштайн, вочевидь задоволений. — Ситуація, як із тими класичними катами, які зрештою стають невротиками, бо мають лише свою не менш класичну доньку, щоб розповісти їй про подробиці тортуротомій і свинцехрускоту, ти ж розумієш, що в Мартиному бістро я не розпускаю чуток і не ганьблю професії, як кажуть мої приятелі, і це прирікає мене на мовчання; мало того, я неодружений і належу до касти онаністів, тож не маю іншого виходу, крім монологу, а також водяного зошита, куди я вряди-годи дефекладу один чи два лайнописи. Лихо, як я вже казав, полягає в тому, що мені тепер удвічі збільшили обсяг роботи під приводом, що плататимуть учетверо більше, я погодився, мов несосвітенний дурпень, і, крім того, інститут має ще й притулок. Самі індуси, до цього була навала чехів, але сьогодні тільки індуси made in Madras, слово честі.

— Які індуси? — запитав Маркос.

— Викрадені з вогнища, — додав Лонштайн, — запаковані в герметичні пронумеровані контейнери з написом, де зазначено вік і стать, спробуй дізнайся, як вони дають раду цьому рекетові, але коли-небудь продавці дров для кремації в Бенаресі знімуть такий галас, що чорна калькуттська криниця, яку ми вивчали в ліцеї в Боліварі, провінція Буенос-Айрес, навіть не дорівняється до нього, згадай, чого нас навчав огрядний Кансіо, який був чудовий викладач, о ностальмія, о радісне пияння!

— Тобто для розтинів імпортують трупи індусів? — запитав Маркос, перейнявшись темою. — Ото вже вигадав.

— Найсвятішаюся всім присяжним! — боронився Лонштайн. — Саме мені й кульгавому Тергову доводиться відкривати контейнери й готувати товар для ночі довгих ножів, тобто в понеділок і четвер. Бачиш, це один з багатьох негоціантальних елементів, що їх кульгавий і я зобов’язані приробляти, бо профезектори прагнуть бачити тільки первинну матерію в стані цілковитої яйцеголості.

Він дістав із кишені паперову квітку на залізній дротині й простяг Маркосу, що вискочив із крісла і з лайкою розтоптав її. Я став думати, що їх треба потихеньку спроваджувати до дверей, бо ж не годиться Патрісіо й Сусанну змушувати чекати аж до першої години ночі, тим паче, що вже п’ять хвилин на другу.

* * *

Через це все й висновок, що абсурд — не більше, ніж передісторія людини, як вважають той, ти знаєш, і багато інших людей, а також через комашню, що крутилася навколо лампи, це один з численних способів унаочнити абсурд (по суті, homo faber[22] не хоче казати чогось іншого, проте є багато faber, номер один, два і три, гострі або тупі, повні або куці), отож через це все, а також через інші подібні до них речі настане мить, коли той, ти знаєш, подумає, що вже досить жуків, комарів і нетель, які витанцьовують безглузді па, а втім, просто чудові, крутячись навколо лампи, і тому, всякчас дотримуючись метафори, він раптом загасить її, миттю заморозивши всіх комашок у певній позиції в процесі крутіння, тож вони, зненацька позбавлені світла, застигнуть в останньому погляді того, ти знаєш, у мить гасіння світла, і то так, що найбільший жук, який літав далеко вгорі над лампою, лишиться в симетричній позиції відносно червоної нетлі, яка крутилася по еліпсу внизу від лампи, і отак послідовно різні приголомшені літні комашки займуть фіксовані та остаточні позиції в стані, що його додаткова мить світла або його відсутності безкінечно змінила б. Дехто називає це обраністю, серед них і той, ти знаєш, а дехто — випадковістю, зокрема й той, ти знаєш, бо він дуже добре знає, що даної миті погасив лампу і погасив її тому, що вирішив погасити саме цієї миті, а не пізніше чи раніше, але знає й те, що мотив, який спонукав його натиснути вимикач, не зумовлений ніяким математичним розрахунком і ніякою функціональною причиною, а тільки тією, що народилася всередині, але всередині — надто непевне уявлення, як знає кожен, хто суботнього вечора полюбляє грати в покер.

— Може, ще поговоримо про те, що чекає на цього заандійця, якщо він не сидітиме якомога тихіше у своєму готелі?

— Гаразд, я вже починаю розуміти, — мовив Фернандо.

— Не знаю, я й досі бачу в твоїх очах те, про що пишуть в одному з наших найкращих віршів, тобто в твоїх руках чашка мате, сповнена прикрих ілюзій. Therefore[23], Сусанно, переклади йому цю статтю в дві колонки, яку тобі дала Моніка разом із чаєм. 1

— Якщо ви й далі надокучатимете мені, я братиму з вас за тарифом ЮНЕСКО для перекладів на дому, — буркнула Сусанна. — Вже кілька днів, як я дивлюся на один костюмчик у Доротеї Біс, і якщо ти ні про що не дбатимеш, то куплю собі два, як і припускає стопроцентно прізвище власниці, що, напевне, є виквітом життя. Назва — «Циркові ігри». «Ми отримали наступного листа від месьє Етьєна Метро, молодого двадцятирічного ґренобльця, двокрапка. В суботу 6-го числа пополудні, коли я гуляв по кампусу Сент-Мартен-д’Ерес, щоб побачити студентів і зрозуміти причину їхнього насильства,

[17] Останнє, але вже незначуще (англ.).

[18] Паскалю, можеш сказати тому, що все гаразд (перекруч. італ.).

[19] Сонячні годинники (англ.).

[20] Флоренс Найтінґейл (Florence Nightingale, 1820–1910) — англійська сестра милосердя, яка під час Кримської війни 1853–1856 років врятувала сотні солдатів; національна героїня Великої Британії.

[21] Домі (англ.).

[22] Homo faber — людина-творець (лат.).

[23] Отже (англ.).