Читанка для Мануеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

* * *

Зі свого боку й своїм способом Андрес теж намагався пояснити те, що не давалося йому під час прослухання «Процесії»[12]: той, ти знаєш, зрештою став насолоджуватися тим туманним схилянням перед наукою, перед еллінською спадщиною, перед зухвалим запитанням «Навіщо?», спрямованим до кожної речі, то було своєрідне повернення до філософії Сократа, страх перед таємничістю, з якою відбуваються і з якою сприймають події, бо так воно є і не треба багато навіщо; він підозрював вплив якоїсь надмогутньої технології, що спирається на більш легітимне бачення світу й використовує допомогу і лівої, і правої філософій, а водночас і захищається ударами богомолів і нещодавно политого жасмину, начебто поступаючись вимозі показати коліщатка і пружинки речей, але пропонуючи пояснення, яке мало кому з людей видасться вірогідним. У моєму випадку проблема — моя проблема сьогоднішнього вечора, до того, як прийдуть Маркос та Лонштайн і зіпсують його, кляті кордовці, — мала не такий вирішальний характер і полягала в намаганні зрозуміти: чому я не можу слухати запису «Процесії», не відволікаючись раз по раз, бо я щоразу знову був змушений зосереджуватися, і минуло чимало часу, поки я збагнув, що вся справа у фортепіано. Тож ось воно, досить ще раз прослухати той або той пасаж на платівці, щоб перевірити; поміж електронних звуків і традиційних, проте змінених унаслідок застосування фільтрів і мікрофонів, до якого вдався Штокгаузен, інколи можна вкрай виразно почути фортепіано, здається, ніби це його справжній звук. Власне, так просто: стара людина і нова людина, поєднані в одній людині, яка сіла в стратегічній точці, щоб замкнути трикутник стереофонії, це розрив припущеної єдності, що його німецький композитор розкриває опівночі в паризькій квартирі. Отак воно, незважаючи на довгі роки електронної або додекафонічної музики, а також free jazz[13] (прощавай, прощавай, мелодіє, прощавайте, давні визначені ритми, замкнені форми, прощавайте, сонати, прощавай, концертна музико, прощавайте, перуки, атмосфера tone poems[14], прощавай, передбачуване, прощавай, найдорожче у звичках), та сама стара людина живе далі й пригадує себе, в найзапаморочливіших внутрішніх пригодах завжди є фотель і Бетховенове тріо «Ерцгерцог», і тоді все одразу стає зрозумілим: звук фортепіано коагулює це вічне, ніколи не подолане життя серед звукового комплексу, в якому все є відкриттям, його колір і тембр проступають, неначе давні фото, з фортепіано може народитися менш піаністична серія нот чи акордів, але цей інструмент і далі можна впізнати, це фортепіано іншої музики, старої людськості, Атлантиди звуку в свіжісінькому новому світі. Й тепер ще простіше зрозуміти, як історія, темпоральна і культурна зумовленість неминуче закінчуються, бо всі пасажі, де домінує фортепіано, нагадують мені щось уже відоме, що зосереджує увагу, пробуджує гострішу чутливість до того, що й досі пов’язане зі мною завдяки цьому інструменту, який становить міст між минулим і майбутнім. Конфронтація, що не має нічого втішного, між старою людиною і новою людиною: музика, література, політика й космобачення, яке охоплює їх. У сучасників клавесина перша поява звуку фортепіано, мабуть, мало-помалу пробудила мутанта, що нині став традиційним перед лицем фільтрів, якими маніпулює цей німець, щоб укласти мені у вуха шиплячі звуки і блоки звукової матерії, ще ніколи не чуті в підмісячному світі аж до цього вечора. Висновок і мораль: отже, все мало б полягати в нівеляції уваги, в нейтралізації шантажу з боку втручань минулого у властивий людині новий спосіб насолоджуватися музикою. Атож, у новий спосіб буття, який намагається все поглинути — збір цукрової тростини на Кубі, любов до тіл, живопис, родину, деколонізацію і одяг. Цілком природно, що я знову запитую себе, як треба перекидати мости, шукати нових контактів — легітимних — понад люб’язним порозумінням різних поколінь і космобачень, між фортепіано і електронним підсилювачем, прагнути дискусій між католиками, буддистами і протестантами, відлиги між політичними блоками, мирного співіснування; оскільки про співіснування не йдеться, стара людина не може вижити як така в новій людині, хоча людина й далі є своєю власною спіраллю, новим поворотом нескінченного балету; вже не можна говорити про толерантність, усе прискорюється аж до нудоти, відстань між поколіннями зростає в геометричній пропорції, немає нічого спільного з двадцятими роками, сороковими, а дуже скоро й вісімдесятими. Першого разу, коли піаніст урвав своє виконання і провів пальцями по струнах, наче по струнах арфи, або тарабанив ними по корпусу, щоб увиразнити ритм або цезуру, на сцену полетіли черевики, а тепер молодь запитує себе, чи обмежується звукове використання фортепіано його клавіатурою. А книжки, ці викопні релікти, які потребують нещадної геронтології, і ліві ідеології, зіперті на мало не монастирський ідеал приватного й публічного життя, і праві ідеології, зашкарублі в своїй зневазі до мільйонів знедолених та відчужених? Нова людина — так: який ти далекий, Карлгайнце Штокгаузене, наймодерніший композиторе, що яскраво забарвлюєш ностальгійне фортепіано електронними веселками; це не докір, я звертаюся до тебе з глибин своєї душі, звертаюсь як твій супутник у дорозі. Ти теж маєш проблему мосту, тобі теж треба дібрати способу говорити збагненною мовою, тоді як, мабуть, твоя техніка і твоя найстабільніша реальність вимагають від тебе спалити фортепіано й замінити його якимсь іншим електронним фільтром (це робоча гіпотеза, бо ж не йдеться про те, щоб нищити задля нищення, фортепіано, напевне, служить Штокгаузенові не гірше, а то й краще за електронні засоби, але, гадаю, ми розуміємо одне одного). Отже, міст, очевидна річ! Як збудувати міст і якою мірою це будівництво служитиме чому-небудь? Інтелектуальна практика (sic)[15] стагнаційних соціалізмів вимагає тотального мосту: я пишу, а читач читає, тобто чув, що я пишу і будую міст на рівні читання. А якщо мене годі прочитати, друже, якщо немає читача, а отже, немає й мосту? Бо міст, дарма що ми прагнемо збудувати його, а кожен твір — це міст до чогось і від чогось, насправді не міст, якщо по ньому не ходять люди. Міст — це людина, що йде по мосту, атож.

Один з розв’язків: поставити фортепіано на цей міст, і потім станеться зустріч. Інший розв’язок: збудувати, хай там що, той міст і лишити його: з дівчинки, що лежить на руках у матері і ссе грудь, коли-небудь виросте жінка, що сама перетне той міст, пригортаючи, можливо, до себе іншу дівчинку, що ссатиме грудь. І вже не буде потреби у фортепіано, а буде міст і люди, які ходять по ньому. Але спробуй скажи таке отим усім надміру задоволеним собою інженерам шляхів, мостів і п’ятирічних планів.

* * *

— Хто дзвонив? — запитав Фернандо.

— Та отой, що менше згадувати його, то краще, — відповів Патрісіо з відчутною ніжністю. — Ти побачиш його хвилин за десять, це Андрес, аргентинець, яких тут так багато і які не знають, чому вони живуть у Парижі, хоча він має свою теорію про обрані місця і, хай там як, здобув право на свій куток. Сусанна знала його ще до мене й може розповісти тобі про нього, можливо, навіть скаже, що спала з ним.

— У кутку, бо ж ти сказав, що він здобув право на нього, — озвалася Сусанна. — Фернандо, не звертай на нього уваги, це справжній турок, кожного латиноамериканця, якого мені траплялося бачити до цього монстра, він автоматично заносить до свого списку ревнивих ретроспектив. Добре, що бодай переконаний, що Мануель — його син, бо інакше цей бідолашний хлопець був би увесь укритий прустівськими синцями.

— А що робить Андрес? — заманулося знати Фернандо, розповіді про особисте видавалися йому нудними.

— Слухає варварську додекафонічну музику, а ще більше читає, путається з жінками і, мабуть, чекає години.

— Якої години?

— Та це…

— Твоя правда, — погодилася Сусанна, — Андрес немов чекає слушної години, але казна-якої, в усякому разі не нашої.

— А яка ж ваша година — революція й таке інше?

— Що за манера запитувати, він, напевне, з аргентинської розвідки, — зауважив Патрісіо, подаючи Фернандо мате. — Люба, дай мені свого сина: адже ти щойно запевнила, що він не ретроспективний, а сама переклади хлопцеві статтю про Надін, цей чилієць повинен ознайомитися з місцевою політичною культурою, і так у нього складеться точне уявлення, чому коли-небудь у нього розірветься душа, тільки-но він пильніше придивиться до того, що відбувається, а це вже багато.

— А хто прийде з Андресом?

— Якщо, голодранцю, трохи почекаєш, то й сам побачиш і замовкнеш, бо, якщо вони забіжать, то лише на хвилину. Зрештою, прийдуть Маркос і Лонштайн, теж аргентинці, але, розумієш, із провінції Кордова, можливо, прийде й Людмила, якщо переживе російські заметілі, що лютують у театрі «Vieux Colombier», три акти з самим самоваром і нагайкою, якщо не зважати, що можуть подзвонити вп’яте і до нас заскочить той, ти знаєш, але, на щастя, він ніколи не з’являється без пляшки коньяку або принаймні шоколадки для Мануеля, поглянь, як у малого блищать очі на згадку про цю дрібничку, йдіть зі своїм батьком, ви, мій сину, виправдаєте мене перед історією.

— Ще одна річ, якої я не дуже добре зрозумів, — твої слова про мате, яке вкрав невідомо хто й невідомо де.

— Матір Божа, — зітхнув заскочений Патрісіо.

— Це означає, що ти ніколи не читав про пригоди Робіна Гуда, — мовила Сусанна. — Слухай, Моніка пише працю не про кого, як про Інку Ґарсиласо, і ще вона вся вкрита ластовинням. Отже, з групою маоїстів вона вчинила напад на склад Фошона, це своєрідний Крістіан Діор у сфері харчів. То був символічний акт, спрямований проти буржуазії, що платить десять франків за паршиве авокадо, імпортоване літаком. Ця ідея не нова, бо ж немає нових ідей, здається, в твоїй країні вже пробували здійснити щось таке, тож і тут хотіли набрати дві-три машини харчів і роздати їх жителям бідонвілів[16] на півночі Парижа. Моніка побачила пачку мате й запхала її невідомо куди, щоб принести мені, операція не передбачала цієї досить-таки хибної дії, та коли взяти до уваги події сьогоднішнього вечора, слід сказати, що її вчинок чудовий.

— Це добрий вступ до статті, яку ми перекладемо тобі для твоєї освіти, — сказав Патрісіо. — Знаєш, щось не вийшло, й перехожі мало не лінчували хлопців, зауваж, то були просто випадкові перехожі, які, звичайно, ніколи не заходили до крамниці «Fauchon», бо там досить поглянути на вітрини, щоб збагнути: треба гарувати три місяці, щоб купити десяток абрикосів або шматок смаженини, але ж, голодранцю, така тут ситуація, ідею порядку й приватної власності шанують навіть ті, хто не має нічого. Моніка вчасно втекла в одній з машин, але поліція схопила іншу дівчину і, хоча, здається, не могла звинуватити її в крадіжці, бо група поширила листівки, пояснивши свої наміри, суддя засудив її до тринадцяти місяців в’язниці, розумієш, і без… без чого?

— Без відстрочки або чогось такого, — додала Сусанна. — Ви, сеньйорито, розумієте: рік і місяць життя взаперті, щоб це стало наукою для тих, хто планує нові зазіхання на чуже добро, хоч якими були причини, що на них покликаються. До речі, в цій газетній статті йдеться про іншу дівчину, яка теж знала Моніку.

— Скільки жінок! — захоплено вигукнув Фернандо.

— Слухай: «Напад на мерію Мелана. Мадемуазель Надін Ренґар випустили попередньо на свободу». Це все заголовки. «Мадемуазель Надін Ренґар, заарештовану 17 березня за участь у нападі на відділ робочої сили мерії в Мелані (Івлін), попередньо звільнив з ув’язнення месьє Анжевен, слідчий Суду у справах державної безпеки. Дівчину, студентку факультету соціології в Сорбонні, звинувачують у насильстві щодо поліції, навмисних насильних діях із попереднім наміром, порушенні недоторканності житла і паплюженні публічних монументів». Крапка.

— Скільки насильства! — задоволено протягнув Фернандо. — Якщо вірити газеті, ця дівчинка ще дасть фору Каламіті Джейн і отій Агаті Крісті, ні, Агаті Ґаліффі, як кажуть в Аргентині. Поки читав, я думав, що ця стаття — якийсь жарт: просто уявіть собі її в газеті років п’ять тому. З такою помпою пишуть про порушення недоторканності житла, навмисні насильні дії і приписують їх студентці соціології з Сорбонни. Це все і справді скидається на глум.

— Нобелівська премія з теології розрубала його дружину на кавалки, — мовив Патрісіо. — А ми й далі сидітимемо тихо, як і тепер, коли вони вже двічі на тиждень сідають на Місяць. Гаразд, що мені до цього.

— Не заводь, як моя тітка, — проказала Сусанна, що знай заколисувала Мануеля, який дедалі більше прокидався та усміхався. — Є речі, до яких я ніколи не звикну, і тому я взяла на себе обов’язок перекладати ці повідомлення, щоб відчути ступінь їхньої незвичайності і зрозуміти, що нам робити далі.

— Гаразд, саме про це ми й скажемо нашому заандському товаришеві, але це не причина накривати його з порога мокрим рядном.

— Яка таємниця, — протяг Фернандо.

— І скільки людей у дранті, — зітхнув Патрісіо.

[12] «Процесія янголів» — частина опери «Воскресіння» видатного німецького композитора Карлгайнца Штокгаузена (1928–2007).

[13] Джазові імпровізації (англ.).

[14] Симфонічних поем (англ.).

[15] Sic — саме так (лат.).

[16] Бідонвілі — саморобні поселення на околицях великих міст, міські нетрі.