– Слухайте… Її ім’я – ви знаєте, про кого, – ви її називали? Ні? Тільки правду – мені це потрібно… мені все одно – тільки правду…
– Ні.
– Ні? Але чому ж – якщо вже ви пішли туди і повідомили…
Нижня губа у неї – раптом навиворіт, як у того хлопчака – і з щік, по щоках краплі…
– Тому що я… я боялася, що коли її… що за це ви можете… ви перестанете лю… О, я не можу – я не могла б!
Я зрозумів: це – правда. Безглузда, смішна, людська правда!
Я відкрив двері.
Запис 36-й
Тут дивно – в голові у мене наче порожня, біла сторінка: як я туди йшов, як чекав (знаю, що чекав) – нічого не пам’ятаю, жодного звуку, жодного обличчя, жодного жесту. Неначе були перерізані всі дроти між мною і світом.
Отямився – вже стоячи перед Ним, і мені страшно підняти очі: бачу тільки Його величезні, чавунні руки – на колінах. Ці руки давили Його самого, підгинали коліна. Він повільно ворушив пальцями. Обличчя – десь у тумані, вгорі, і ніби тільки тому, що голос Його доходив до мене з такої висоти, – він не гримів як грім, не оглушав мене, а все ж був схожий на звичайний людський голос.
– Отже – ви теж? Ви – Будівельник «Інтеграла»? Ви – той, кому дано було стати видатним конквістадором. Ви – чиє ім’я мало розпочати нову, блискучу главу історії Єдиної Держави… Ви?
Кров хлюпнула мені в голову, в щоки – знову біла сторінка: тільки в скронях – пульс, і вгорі гучний голос, але жодного слова. Лише коли він замовк, я прийшов до тями, я побачив: рука рушила стопудово – повільно поповзла – на мене дивився палець.
– Ну? Чому ж ви мовчите? Так чи ні? Кат?
– Так, – покірно відповів я. І далі ясно чув кожне Його слово.
– Що ж? Ви думаєте – я боюся цього слова? А ви пробували коли-небудь здерти з нього шкаралупу і подивитися, що там всередині? Я вам зараз покажу. Згадайте: синій пагорб, хрест, натовп. Одні – вгорі, окроплені кров’ю, прибивають тіло до хреста; інші – внизу, окроплені сльозами, дивляться. Чи не здається вам, що роль тих, верхніх, – найважча, найважливіша. Та якби їх не було, хіба поставили б усю цю величну трагедію? Вони були освистані темним натовпом: але ж за це автор трагедії – Бог – повинен щедро винагородити їх. А сам християнський, милосердний Бог, повільно спалює на пекельному вогні всіх непокірних, – хіба Він не кат? І хіба спалених християнами на вогнищах менше, ніж спалених християн? А все-таки – зрозумійте це, все-таки цього Бога століттями славили як Бога любові. Абсурд? Ні, навпаки: написаний кров’ю патент на невикорінну розсудливість людини. Навіть тоді – дикий, кошлатий – він розумів: справжня, алгебраїчна любов до людства – неодмінна ознака істини – її жорстокість. Як у вогню – неодмінною ознакою є те, що він спалює. Покажіть мені не пекучий вогонь! Ну, – доводьте ж, сперечайтеся!
Як я міг сперечатися? Як я міг сперечатися, коли це були (раніше) мої ж думки – тільки я ніколи не вмів одягнути їх в таку ковану, блискучу броню. Я мовчав…
– Якщо це означає, що ви зі мною згодні, – то давайте говорити, як дорослі, коли діти пішли спати: все до кінця. Я питаю: про що люди – з самих пелюшок – молилися, мріяли, мучилися? Про те, щоб хто-небудь раз і назавжди сказав їм, що таке щастя – і потім прикував їх до цього щастя ланцюгом. Що ж інше ми тепер робимо, як не це? Давня мрія про рай… Згадайте: в раю вже не знають бажань, не знають жалості, не знають любові, там – блаженні з оперованою фантазією (тільки тому і блаженні) – ангели, раби Божі… І от, у той момент, коли ми вже наздогнали цю мрію, коли ми схопили її ось так (Його рука стиснулася: якби в ній був камінь – з каменю бризнув би сік), коли вже залишилося тільки оббілувати здобич і розділити її на шматки, – в цей самий момент ви – ви…
Чавунний гул раптово обірвався. Я – весь червоний, як болванка на ковадлі під занесеним молотом. Молот мовчки навис, і чекати – це ще… страш…
Раптом:
– Скільки вам років?
– Тридцять два.
– А ви рівно вдвічі – по-шістнадцятирічному наївні! Слухайте: невже вам справді жодного разу не спало на думку, що ж їм – ми ще не знаємо їхніх імен, але впевнений, від вас дізнаємося, – що їм ви потрібні були тільки як Будівельник «Інтеграла» – тільки для того, аби через вас…
– Не треба! Не треба, – крикнув я.
…Так само як заслонитися руками і крикнути це кулі: ви ще чуєте своє смішне «не треба», а куля – вже пропалила, вже ви корчитеся на підлозі.
Так, так: Будівельник «Інтеграла»… Так, так… і негайно ж: здригається розлючене, з цегляно-червоними зябрами обличчя Ю – того ранку, коли вони обидві разом у мене в кімнаті…
Пам’ятаю дуже ясно: я засміявся – підняв очі. Переді мною сидів лисий, наче Сократ, чоловік, і на лисині – дрібні крапельки поту.
Як все просто. Як все велично-банально і до смішного просто.
Сміх душив мене, виривався клубками. Я заткнув рота долонею і прожогом кинувся геть. Сходи, вітер, мокрі, стрибучі уламки вогнів, облич, і на бігу: «Ні! Побачити її! Тільки ще раз побачити її!»
Тут – знову порожня, біла сторінка. Пам’ятаю тільки: ноги. Не люди, а саме – ноги: неструнко тупають, звідкись згори падають на бруківку сотні ніг, важкий дощ ніг. І якась весела, пустотлива пісня, і крик – мабуть, мені: «Гей! Гей! Сюди, до нас!»
Потім – пустинна площа, доверху набита тугим вітром. Посередині – тьмяна, огрядна, грізна громада: Машина Благодійника. І від неї – в мені таке, ніби несподіване, відлуння: яскраво-біла подушка; на подушці закинута назад з напівзакритими очима голова: гостра, солодка смужка зубів… І все це якось безглуздо, жахливо пов’язане з Машиною – я знаю як, але я ще не хочу побачити, назвати вголос – не хочу, не треба.