Усе ще вперед – за інерцією, – але повільніше, повільніше. Ось тепер «Інтеграл» зачепився за якийсь секундний волосок, на мить завис нерухомо, потім волосок лопнув – й «Інтеграл», як камінь, вниз – все швидше. Так в мовчанні, хвилини, десятки хвилин – чути пульс – стрілка перед очима все ближче до 12, і мені ясно: це я – камінь, I – земля, а я – кимось кинутий камінь – і каменю нестерпно потрібно впасти, кинутися на землю, щоб вщент… А що, як… – внизу вже твердий, синій дим хмар… – а що, як…
Але грамофон в мені – шарнірно, точно взяв трубку, скомандував «малий хід» – камінь перестав падати. І ось втомлено пофиркували лише чотири нижні відростки – два кормових і два носових – тільки щоб паралізувати вагу «Інтеграла», й «Інтеграл», ледь здригаючись, міцно, наче на якорі, – став у повітрі, в якомусь кілометрі від землі.
Усі висипали на палубу (зараз 12, дзвінок на обід) і, перехилившись через скляний планшир, квапливо, залпом ковтали невідомий, застінний світ – там, внизу. Бурштинове, зелене, синє: осінній ліс, луки, озеро. На краю синього блюдечка – якісь жовті, кістяні руїни, погрожує жовтий, висохлий палець, – ймовірно, дивом уціліла вежа давньої церкви.
– Дивіться, дивіться! Он там – правіше!
Там – серед зеленої пустелі – коричневою тінню літала якась швидка пляма. В руках у мене бінокль, механічно підніс його до очей: по груди в траві, звіявши хвостами, скакав табун коричневих коней, а на спинах у них – ті, коричневі, білі, чорні…
Позаду мене:
– А я вам кажу: – бачив – обличчя.
– Ідіть ви! Розповідайте кому іншому!
– Ну нате, нате бінокль…
Але вже зникли. Нескінченна зелена пустеля…
І в пустелі – заповнюючи всю її, і всього мене, і всіх – пронизливе тремтіння дзвінка: обід, за хвилину – 12.
Розкиданий на миттєві, незв’язні уламки – світ. На сходах – чиясь дзвінка золота бляха – і це мені все одно: ось тепер вона хруснула у мене під каблуком. Голос: «А я кажу – обличчя!» Темний квадрат: відкриті двері кают-компанії. Стиснуті, білі, гостроусміхнені зуби…
І тієї ж миті, коли нескінченно повільно, не дихаючи від одного удару до іншого, почав бити годинник і передні ряди вже рушили, квадрат дверей раптом перекреслено двома знайомими, неприродно довгими руками:
– Стійте!
У долоню мені вп’ялися пальці – це I, це вона поруч:
– Хто? Ти не знаєш його?
– А хіба… а хіба це не…
Він – на плечах. Над сотнею облич – його соте, тисячне і єдине з усіх обличчя:
– Від імені Хранителів… Вам – до кого я говорю, ті чують, кожен із них чує мене – вам я кажу: ми знаємо. Ми ще не знаємо ваших нумерів – але ми знаємо все. «Інтеграл» вашим не буде! Випробування буде доведене до кінця, і ви ж – ви тепер не посмієте ворухнутися – ви ж, своїми руками, зробите це. А потім… Утім, я скінчив…
Мовчання. Скляні плити під ногами – м’які, ватяні, й у мене м’які, ватяні ноги. Поруч у неї – зовсім біла усмішка, скажені, сині іскри. Крізь зуби – на вухо мені:
– А, так це ви? Ви – «виконали обов’язок»? Ну, що ж…
Рука – вирвалася з моїх рук, валькірійний, гнівно-крилатий шолом – десь далеко попереду. Я – один застигло, мовчки, як всі, йду до кают-компанії…
«Але ж не я… не я! Я ж про це ні з ким, нікому, крім цих білих, німих сторінок…»
Усередині себе – нечутно, відчайдушно, голосно – я кричав їй це. Вона сиділа через стіл, навпроти – і вона навіть жодного разу не торкнулася мене очима. Поруч із нею – чиясь стигло-жовта лисина. Мені чути (це – I):
– «Благородство»? Але, шановний професоре, адже навіть простий філологічний аналіз цього слова – показує, що це забобон, пережиток стародавніх, феодальних епох. А ми…
Я відчував: блідну – і ось зараз всі побачать це… Але грамофон в мені виробляв 50 встановлених жувальних рухів на кожен шматок, я замкнувся в собі, як у древньому непрозорому будинку – я завалив двері камінням, я завісив вікна…
Потім – в руках у мене командна трубка, і літ – у крижаній, останній тузі – крізь хмари – в крижану, зоряно-сонячну ніч. Хвилини, години. Й очевидно, в мені весь час гарячково, повним ходом – мені ж самому безшумний логічний мотор. Тому що раптом в якійсь точці синього простору: мій письмовий стіл, над ним – зяброві щоки Ю, забутий листок моїх записів. І мені ясно: ніхто, крім неї, – мені все ясно…
Ах, тільки б – тільки б дістатися до радіо… Крилаті шоломи, запах синіх блискавок… Пам’ятаю – щось голосно говорив їй, і пам’ятаю – вона, дивлячись крізь мене, неначе я був скляний, – здалеку:
– Я зайнята: приймаю знизу. Продиктуйте ось їй…
У крихітній коробочці-каюті, хвилину подумавши, я твердо продиктував: