Внизу, за столиком, Ю знову не було, і порожня, темна – її кімната.
Я піднявся до себе, відкрив світло. Туго стягнуті обручем скроні стукали, я ходив – закутий все в одному і тому самому колі: стіл, на столі білий згорток, ліжко, двері, стіл, білий згорток… У кімнаті ліворуч спущені штори. Праворуч: над книгою – шишкувата лисина, і чоло – величезна жовта парабола. Зморшки на чолі – низка жовтих нерозбірливих рядків. Іноді ми зустрічаємося очима – і тоді я відчуваю: ці жовті рядки – про мене.
…Сталося рівно о 21. Прийшла Ю – сама. Чітко залишилося в пам’яті тільки одне: я дихав так голосно, що чув, як дихаю, і все хотів як-небудь тихіше – і не міг.
Вона сіла, розправила на колінах юніфу. Рожево-коричневі зябра тріпалися.
– Ах, любий, – так це правда, ви поранені? Я щойно дізналася – негайно ж…
Шток переді мною на столі. Я схопився, дихаючи ще голосніше. Вона почула, зупинилася на півслові, теж чомусь встала. Я бачив уже це місце на голові, в роті огидно-солодко… хустка, але хустки немає – сплюнув на підлогу.
Той, за стіною праворуч, – жовті, уважні зморшки – про мене. Потрібно, щоб він не бачив, ще огидніше – якщо він дивитиметься… Я натиснув кнопку – хай, не маючи права, хіба тепер не все одно – штори впали.
Вона, очевидно, відчула, зрозуміла, метнулася до дверей. Але я випередив її – і, голосно дихаючи, ні на секунду не спускаючи очей з цього місця на голові…
– Ви… ви з глузду з’їхали! Ви не смієте… – вона задкувала – сіла, радше, впала на ліжко – засунула, тремтячи, складені в долонях руки між колін. Весь пружинний, все так само міцно тримаючи її очима на прив’язі, я повільно простягнув руку до столу – рухалася тільки одна рука – схопив шток.
– Благаю вас! День – тільки один день! Я завтра… завтра ж піду – і все зроблю…
Про що вона? Я замахнувся…
І я вважаю: я вбив її. Так, ви, невідомі мої читачі, ви маєте право назвати мене вбивцею. Я знаю, що спустив би шток на її голову, якби вона не крикнула:
– Заради… заради… Я згодна – я… зараз.
Тремтячими руками вона зірвала з себе юніфу – просторе, жовте, висяче тіло перевернулося на ліжко… І тільки тут я зрозумів: вона думала, що я штори – це для того, щоб… що я хочу…
Це було так несподівано, так нерозумно, що я розреготався. І негайно ж туго закручена пружина в мені – лопнула, рука ослабла, шток гримнув на підлогу. Тут я на власному досвіді побачив, що сміх – найстрашніша зброя: сміхом можна вбити все – навіть убивство.
Я сидів за столом і сміявся – відчайдушним, останнім сміхом – і не бачив ніякого виходу з усього цього безглуздого становища. Не знаю, чим би все це скінчилося, якби розвивалося природним шляхом – але тут раптом нова, зовнішня, складова: задзвонив телефон.
Я кинувся, стиснув трубку: може бути, вона? І в трубці чийсь незнайомий голос:
– Зараз.
Томливе, нескінченне дзижчання. Здалеку – важкі кроки, все ближче, все більше гулу, все чавунніше – і от…
– Д-503? Угу… З вами говорить Благодійник. Негайно до мене!
Дінь, – трубку повішено, – дінь.
Ю все ще лежала в ліжку, очі закриті, зябра широко розсунуті посмішкою. Я згріб з підлоги її плаття, кинув на неї – крізь зуби:
– Ну! Швидше, швидше!
Вона підвелася на лікті, груди сплеснулися набік, очі круглі, вся повосковіла.
– Як?
– Так. Ну – одягайтеся ж!
Вона – вся вузлом, міцно вчепившись у плаття, голос вплющений.
– Відверніться…
Я відвернувся, притулився чолом до скла. На чорному, мокрому дзеркалі тремтіли вогні, фігури, іскри. Ні: це – я, це – в мені… Навіщо Він мене? Невже Йому вже відомо про неї, про мене, про все?
Ю, вже одягнена, біля дверей. Два кроки до неї – зціпив їй руки так, ніби саме з її рук зараз по краплях вичавлю те, що мені потрібно: