Якомога холоднокровніше я запитав:
– Послухайте, в такому разі – навіщо ж ви записалися до мене? І навіщо змусили мене прийти сюди?
Ніби й не чує. Налила з флакона в стаканчик, сьорбнула.
– Вишуканий лікер. Бажаєте?
Тут тільки я зрозумів: алкоголь. Блискавкою промайнуло вчорашнє: кам’яна рука Благодійника, нестерпне лезо променя, але там, на Кубі – ось це, із закинутою головою, розпростерте тіло. Я здригнувся.
– Слухайте, – сказав я, – адже ви ж знаєте: всіх, хто отруює себе нікотином і особливо алкоголем – Єдина Держава нещадно…
Темні брови – високо до скронь, гострий глузливий трикутник:
– Швидко знищити небагатьох – розумніше, ніж дати можливість багатьом губити себе… і виродження – і так далі. Це до непристойності вірно.
– Так… до непристойності.
– Так компанійку ось таких от лисих, голих істин – випустити на вулицю… Ні, ви уявіть собі… то хоча б цього незмінного мого залицяльника – о, ви ж його знаєте, – уявіть, що він скинув з себе всю цю брехню одягу – і в істинному вигляді серед публіки… Ох!
Вона сміялася. Але мені ясно було видно її нижній скорботний трикутник: дві глибокі складки від кутів рота до носа. І чомусь від цих складок мені стало ясно: той, подвійнозігнутий, сутулий і криловухий – обіймав її – таку… Він…
Утім, зараз я намагаюся передати тодішні свої – ненормальні – відчуття. Тепер, коли я це пишу, я усвідомлюю прекрасно: все це так і повинно бути, і він, як усякий чесний нумер, має право на радості – і було б несправедливим… Ну, то це ясно.
I сміялася дуже дивно і довго. Потім пильно подивилася на мене – всередину:
– А головне – я з вами абсолютно спокійна. Ви такий милий – о, я впевнена в цьому, – ви і не будете думати піти в Бюро і повідомити, що ось я – п’ю лікер, я – палю. Ви будете хворі – або ви будете зайняті – або вже не знаю що. Більше: я впевнена – ви зараз будете пити зі мною цю чарівну отруту…
Який нахабний, глузливий тон. Я виразно відчував: тепер знову ненавиджу її. Втім, чому «тепер»? Я ненавидів її весь час.
Перекинула в рот цілий стаканчик зеленої отрути, встала і, просвічуючи крізь шафран рожевим, – зробила кілька кроків – зупинилася позаду мого крісла…
Раптом – рука навколо моєї шиї, губами в губи… ні, кудись ще глибше, ще страшніше… Клянуся, це було абсолютною несподіванкою для мене, і, може бути, тільки тому… Оскільки не міг же я – зараз я це розумію абсолютно чітко – не міг же я сам хотіти того, що потім сталося.
Нестерпно-солодкі губи (я вважаю – це був смак «лікеру») – і в мене влито ковток палкої отрути – і ще – і ще… Я відстебнувся від землі й самостійною планетою, несамовито обертаючись, понісся вниз, вниз – по якійсь невизначеній орбіті…
Подальше я можу описати тільки приблизно, тільки шляхом більш-менш близьких аналогій.
Раніше мені це якось ніколи не спадало на думку – але ж це саме так: ми, на землі, весь час ходимо над багряним морем вогню, що клекоче і приховується там – у череві землі. Але ніколи не думаємо про це. І от якби раптом тонка шкаралупа у нас під ногами стала скляною, раптом ми б побачили…
Я став скляним. Я подивився – в себе, всередину.
Було два мене. Один я – колишній, Д-503, нумер Д-503, а інший… Раніше він тільки трохи висував свої кошлаті лапи зі шкаралупи, а тепер вилазив увесь, шкаралупа тріщала, ось зараз розлетиться на шматки і… і що тоді?
Щосили вхопившись за соломинку – за підлокітники крісла, – я запитав, щоб почути себе – того, колишнього:
– Де… де ви дістали цю… цю отруту?
– А, це! Просто один медик, один з моїх…
– «З моїх»? «З моїх» – кого?
І цей інший – раптом вистрибнув і закричав:
– Я не дозволю! Я хочу, щоб ніхто, крім мене! Я вб’ю кожного, хто… Тому що вас – я вас…
Я побачив: кошлатими лапами він грубо схопив її, роздер у неї тонкий шовк, вп’явся зубами – я точно пам’ятаю: саме зубами.
Уже не знаю як – I вислизнула. І от – очі запнуті цією проклятою непроникною шторою – вона стояла, притулившись спиною до шафи, і слухала мене.