Пробудження Лол В. Штайн: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Щойно проминувши парк, вони спинилися. Він узяв жінку у свої обійми й крадькома поцілував її, дуже міцно. Шум авто, змусив його відпустити її. Вони розсталися. Він повернув назад і, вже більш швидким кроком, знов пройшов перед будинком, уже не глянувши.

А у своєму садку Лол не певна, чи впізнала вона ту жінку. Подібності витають навколо цього обличчя. Навколо цієї ходи, навколо цього погляду також. Але цей, упійманий Лол, винуватий, солодкий поцілунок, яким вони обмінялися прощаючись, чи не перегукується він із тим, що ховається в її пам'яті?

Вона більше не шукає тих, кого вона побачила (або не побачила?) знов. Вона чекає.

Лише по проходженні певного часу вона вигадує — вона, яка, здавалося, не вигадувала нічого — ходити вулицями.

Зв’язок між її прогулянками та появою тієї пари я вбачаю не стільки в подібності жінки, яку Лол побачила тільки мигцем, скільки в словах, які перша промовила недбало і які Лол, напевне, почула.

Лол почала рухатися, вона поверталася у свій сон. Лол виходила на вулиці, вона навчилася блукати навмання.

Щойно вона виходила з дому, щойно вона опинялася на вулиці, щойно вона розпочинала свою ходу, прогулянка повністю оволодівала нею, звільняла її від усякого бажання бути чи діяти у відриві від цієї непорушності сновидіння. Вулиці самі несли Лол В. Штайн протягом її прогулянок, я це знаю.

Я йшов за нею назирці багато разів, і ніколи вона мене не помічала, не оберталася, повністю сконцентрована на тому, що бачила поперед себе, прямо.

Тільки незначний випадок, який, можливо, і вона сама не змогла б пригадати, визначав повороти її шляхів: пустота однієї якоїсь вулиці, вигин іншої, дім моди, прямолінійний смуток бульвару, кохання, обійми парочок по закутках садів, під портиками. Тоді вона проходила в релігійному мовчанні. Інколи заскочені зненацька закохані підхоплювалися — вони ніколи не бачили, як вона з’являлася. Тоді вона мусила вибачатися, але таким тихим голосом, що, певно, ніхто ніколи не чув тих її вибачень.

Центр С. Тахла — просторий, модерний, з перпендикулярними вулицями. Житловий квартал розмістився з усім комфортом на захід від центру, він розкинувся широко, без жодної ніяковості, сповнений звивин, непередбачуваних глухих кутів. Вже за цим кварталом починаються ліс та поля, а також дороги. Лол ніколи не заходила так далеко до лісу, що з цього боку С. Тахла. З іншого вона ходила всюди, саме там знаходиться її будинок, що затесався серед індустріального передмістя.

С. Тахла — доволі велике місто, доволі населене для того, щоб Лол, гуляючи, могла бути впевненою що її прогулянки залишаться непоміченими. Тим більше, що вона не надавала переваги жодному з кварталів, ходила скрізь, лише дуже рідко повторно проходила в тих самих місцях.

До того ж, нічого в одязі, у поведінці Лол не могло привернути до неї більш зосереджену увагу. Єдина річ, що змогла б стати предметом такої, — це її особистість сама по собі, Лола Штайн, дівчина покинута в казино Т. Біч, яка народилася і виросла в С. Тахла. Але якщо хтось би і впізнав у ній цю дівчину, жертву жахливо безчесної поведінки Майкла Річардсона, у кого б вистачило недоброзичливості та неделікатності знову заговорити з нею про це? Хто б сказав:

— Можливо, я помиляюся, але ви часом не Лола Штайн?

Навпаки.

Навіть якби пішов розголос про те, що Бедфорди повернулися до С. Тахла і якщо хтось отримав би підтвердження того, побачивши, як проходила вулицею ця молода жінка, ніхто б не підійшов до неї без сумніву, вони вважали, що вона зробила великий крок, повертаючись, і що вона заслуговувала на спокій.

Не думаю, що Лол могло спасти на думку що люди уникали впізнавати її, щоб не опинитися в нелегкій ситуації необхідності нагадати їй про давній біль, про проблему її минулого життя, про момент, з яким вона не йшла ні до кого і, здавалося, виявляла тим бажання забути.

Ні, Лол скоріше присвоїла заслугу свого інкогніто в С. Тахла, розглядала його як випробування, якому кожного дня вона піддавала себе і з якого виходила щоденно переможницею. Певно, кожного разу вона більше заспокоювалася після своїх прогулянок: якщо вона того хотіла, її бачили дуже мало, майже ніколи. Вона думає, що перелилася у форму особистості непевної природи, яка могла б називатися до нескінченності різними іменами й видимість якої залежить від неї самої.

Остаточне поселення подружжя, його впевнена позиція, гарний будинок, достаток, діти, спокійна розміреність ходи Лол, суворість її сірого плаща, її похмурі сукні в стилі тих часів — чи все це не могло вказувати на те, що вона вже назавжди вийшла зі своєї болючої кризи? Я не знаю. Але факт є фактом — ніхто не звертався до неї впродовж цих тижнів блаженного блукання містом, ніхто.

Чи впізнала вона когось у С. Тахла? Крім, хоча й непевно, жінки перед її будинком того сірого дня? Не думаю.

Я бачив, коли стежив за нею, — залишаючись схованим від неї — що вона іноді усміхалася деяким обличчям, або, принаймні, так можна було подумати. Але ця чарівлива усмішка Лол, незмінна самодостатність її усмішки мала таку дію, що люди йшли далі не інакше ніж усміхаючись і собі. Вона мала такий вигляд, ніби глузувала з себе та з інших, трохи знічена, але потішена тим, що знаходиться по той бік широкої ріки, яка відділяє її від мешканців С. Тахла, з того боку, де вони не були.

Так Лол В. Штайн знову опинилася у С. Тахла, своєму рідному місті, у тому місті, яке вона знала напам’ять, не маючи нічого, жодного знаку, що свідчив би про це знання в її власних очах. Вона впізнавала С. Тахла, впізнавала своє місто безперестанку й через те, що пізнала його дуже давно, і через те, що пізнала його напередодні, але без доказів на підтвердження того, вона була відштовхнута цим містом кожного разу — м’яч, попадання якого завжди було однаковим; залишаючись самотньою, вона почала впізнавати менше, потім — інакше, вона почала повертатися день за днем, крок за кроком до свого не-знання С. Тахла.

Цей куточок у світі, де гадають, що вона пережила свій минулий біль, той удаваний біль, стирається помалу з її пам’яті у своїй матеріальності. Чому саме це місце, а не інше? У якому б місці не знаходилася Лол — вона там ніби вперше. Незмінної дистанції спогадів вона вже не має — вона там. Її присутність робить місто чистим, невпізнанним. Вона починає крокувати в розкішному палаці забуття С. Тахла.

Коли вона поверталася у свій дім — Жан Бедфорд про це свідчив у присутності Татіани Карл — вона знов займала місце в тому порядку, який вона сама там установила, вона була радісна, так мало втомлена, ніби щойно прокинулася, вона ліпше зносила своїх дітей, вона ще більше знічувалася перед їхньою волею, бралася навіть, сперечаючись зі служницями, захищати їхню незалежність, підтримувати їхні вибрики, їхнє зухвальство по відношенню до неї, вона вибачала їх завжди; ті маленькі запізнення, які вранці вона не змогла б навіть помітити без страждання, невеличкі відхилення від розпорядку, незначні помилки в нагромадженні її порядку — вона їх ледве помічала після своїх прогулянок. До того ж, вона почала говорити про цей порядок зі своїм чоловіком.

Вона сказала йому якось, що, мабуть, він мав рацію, коли говорив, що цей порядок не був більше таким, яким вони його потребували, — вона не сказала чому — можливо, що вона змінить його, трохи згодом. Коли? Згодом. Лол не уточнила.

Вона говорила кожного дня, так ніби то було вперше, що вона гуляла там чи там, у якому кварталі, але вона не повідомляла про жодну, навіть найнезначнішу подію, при якій вона була б присутня. Жан Бедфорд вважав природньою стриманість своєї дружини щодо її прогулянок. Адже ця стриманість огортала всю поведінку Лол, усяку її дію. Її судження були рідкістю, її оповіді — не існували. Задоволення Лол, щоразу більше, чи не свідчило воно про те, що вона не знаходила нічого ні гіркого, ні сумного в місті своєї юності? Це було головне, так, певно, вважав Жан Бедфорд.

Лол ніколи не говорила про покупки, які вона могла б зробити. Вона ніколи їх і не робила під час своїх прогулянок. І про погоду також вона ніколи не говорила.

Коли йшов дощ, усі її близькі знали, що Лол чатувала на вияснення за вікнами своєї кімнати. Я гадаю, що вона мала знаходити там, у монотонності дощу цей інший край, одноманітний, бляклий, та прекрасний, більш привабливий для її душі, ніж будь-який інший момент її нинішнього життя, цей інший край, який вона шукала, відколи повернулася до С. Тахла.

Зазвичай ранки вона цілком присвячувала своїй оселі, своїм дітям, відправленню цього такого суворого порядку, який лише вона одна мала силу та вміння встановити, але коли йшов надто сильний дощ, щоб виходити, вона ні за що не бралася. Така її господарська лихоманливість — вона намагалася не надто показувати це — повністю розсіювалася, коли вона виходила, або мала виходити, навіть якщо ранок був важким.

Що робила вона в ці години протягом десяти років, що передували? Я запитував у неї. Вона не зуміла чітко сказати мені, чим займалася. У ці самі години в Ю. Бриджі, може, вона нічого не робила? Нічого. Але крім цього? Вона не могла пояснити як саме — нічого. Це було пов’язане з тим, що було за вікнами? Можливо, також, так. Але не тільки.

Ось, що я думаю.