— «На захід, друже мій, на захід», — продекламував начитаний механік і тицьнув револьвером кудись ліворуч. — Перед вами вся Патагонія, як стіна! Хоч-не-хоч, не проминеш. Вона на сотні миль тягнеться. Приставай, де хочеш.
— Це б ми вже на півдорозі були, — промовив той самий голос.
— Себелюбна тварюка, — кинув механік.
— За півгодини я скінчу, — сказав тесляр. — Мені треба перевернути шлюпку. Поможіть хто-небудь.
— Містере Джібсе, — звернувся до старшого помічника капітан. — Скажіть містерові Мідборо, нехай піде з містером Блетсуорсі до кубрика та винесе наш припас. Ми вчотирьох стерегтимемо матросів. А з вас, хлопці, двоє — тільки двоє, не більше! — хай поможуть тесляреві. Берися ти, голландцю, ти плохий і силу маєш. Та пам’ятайте, я пильную!
Йому спало на думку ще одне.
— Треба знайти кілька ліхтарів, містере Мідборо. Бо скоро стемніє. Хай палуба буде освітлена. Я не хочу ніяких сюрпризів у темряві. Чоловік із перев’язаною рукою плюнув і злісно вилаявся.
— Або ми хочемо…
— Не бійсь! — озвався ще один і роблено засміявся.
Ми з Мідборо перенесли всі харчі з камбуза на той борт, із якого мали спускати шлюпку, тоді ще пішли до комори, де вже добряче похазяйнували матроси.
— Зайве не завадить, — сказав Мідборо, накладаючи мені на оберемок сухарі.
Поки ми носили харчі, сонце сіло, й синій присмерк швидко погустішав. Запала ніч. Постаті матросів чорніли під двома ліхтарями, що їх Мідборо повісив у них над головами. Капітана нагорі поглинув таємничий морок.
— Готово, — промовив тесляр, випроставшись. — Можете риштуватися.
— Стій! — гукнув капітан, мов батогом ляснув, коли один з матросів ступив до лівого борту.
— Ах ти, свинюко стара! — крикнув хтось пронизливо. — Як дійде до бійки, то… — І урвав, не доказавши погрози.
— Нам потрібен тесляр, — твердо сказав боцман.
— Живий чи мертвий? — чемно поцікавився механік.
Матроси сердито загомоніли.
— Спустіть нашу шлюпку, — наказав капітан, — та поскладайте в неї все.
Зчинилася метушня, шлюпка плюснула на воду, в неї загримотіли ящики, бляшанки, пакунки. Я теж помагав, поки на палубі не лишилось нічого. Радж унизу складав усе.
— З біса мало місця лишається! — гукнув він.
Раптом позад мене щось грюкнуло, задзеленчало розбите скло й стало темно. То матроси враз розбили обидва ліхтарі.
— Біжи до нас, ДжіміІ — гукнув хтось до тесляра.
— Спробуй лишень! — крикнув механік і вистрілив наосліп, певно не влучивши ні в кого. Матроси один за одним пострибали через борт у свою шлюпку.
— Блетсуорсі! — на свій подив почув я згори. — Блетсуорсі ще тут?
На той поклик я пішов до трапа, що вів на місток. Капітан уже спускався звідти швидко й нечутно, мов велетенський кіт. І не встиг я збагнути, що він надумав, як він схопив мене за комір і штовхнув у відчинені двері Ветової комірки. З несподіванки я не опирався. Почувши, що він бряжчить ключем біля дверей, я теж метнувся до них, та запізно. Він ударив мене револьвером у обличчя; падаючи, я почув його голос, сповнений дикої ненависті:
— Ось тобі, маєш! Жери свій суп! Сьорбай!
Потім двері грюкнули, і я опинився під замком.
Приголомшений ударом, я насилу підвівся й лапнув себе за обличчя. По щоці текла кров. Надворі капітанів голос комусь відповів:
— Не турбуйтеся. Він у великій шлюпці.