Тут вони танцюють...: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Бєлобог а Чєрнобог пєруняться, — голосив десь Сашко, — і тим Сваргу держеще…

Другий вояк рубонув мечем, і мій смолоскип полетів у траву.

«А, пропадати, так з музикою…»

Я думав — у мене луснуть скроні, так я сурмив… Знаючи, що звук цей урветься разом із життям.

Та найманець раптом захитався і впав ницьма. Зі спини йому стирчало оперене древко.

Мене почули.

З-за дерев вибігли воїни в полотняних сорочках. Попереду — старий з посохом. Бранибор…

Жінки вже вервечкою заходили до храму. А на галявині розпочався короткий, але жорстокий бій… Старий бився краще за всіх, самим посохом… Куди тому кіно…

— Слава Богу Перуну огнекудру, іже стріли на вразі верже….

«Сашко… закінчує… треба тікати…»

На хвильку майнула думка — лишитись… Оце світ… Те, що Толкієн прописав…

Та потім хльоснула жалість — мама… І я кинувся до порталу.

Я випав з вогняного кола просто Сашкові під ноги. Він певне бачив усе, бо дивився на мене, наче я теж був привидом.

- єсє воїнам… честь і суд… і милостив є до хоробрих…. — поволі договорив він, а тоді рушив вперед.

— Стій! — загорлав я, — куди?

Брама закривалася… але через неї можна було пройти. Ще можна…

— Стій! Не треба!

Я рвонув його за пояс і він упав. Вогонь засичав, перетворюючись у полум’я вогнища.

Сашко підхопився і кинувся на мене як скажений. Врешті, я огрів його дрюком по голові. Інакше б він мене убив. Ще добре, що ніс лишився цілим та зуби. Але лівим оком я майже не бачив — пропустив удар.

Я погасив вогнища, усі, крім одного, сів біля нього і почав чекати світанку. Сашко не ворушився, і я захвилювався. Давати пояснення в міліції за вбивство цього ідіота не входило в мої плани.

Годині о п’ятій ранку Сашко отямився, сів і обмацав голову.

— Сам напросився, — сказав я, — зовсім здурів?

— Чєво нє дал мнє уйті? — пробурмотів урук-хай, — сам вєрнулся — дурак, а мнє зачєм памєшал?

— Не можна, — мовив я втомлено, — цей шлях лише для мертвих… Сподіваюсь, вони вже звільнились.

— На хрєн всьо! Там би я жіл… кльово…

— Ти тут жити навчись, орк нещасний, а тоді вже лізь в минуле!

Сашко підскочив було, але знову сів і став блювати.

Словом, довелося мені його ще й тягти на собі. Струс мозку. Півдня вибиралися. Потім півдня пояснювали його батькам і моїй мамі, що сталося. Історії про те, що ми зірвалися зі скелі, ніхто не повірив.

Сашкові батьки горлали і грозили міліцією. Зрештою справу закрили. У Сашка і так з міліцією були «діла», і навряд би там повірили, що я напав на нього першим.

З Вадиком я помирився врешті-решт, але ніколи більше не звав його ні другом, ні Меглором. Він зрозумів і не наполягав. Лишився я самотнім ельфом, і, як співається в пісні «зостались мені тільки рани, і захід, кривавий, мов рана».