Тут вони танцюють...: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ахрєнєть! — висказався він — мєстєчко то іщьо.

— Дивись, — підначив я, — небіжчики взнають, що то ти зіпсував стелу на Обсерваторії.

— То Валерка, ішак, — почав Сашко виправдовуватись, чого зроду не робив, — сіли дурной нєкуда дєвать…

— Закляття вивчив?

— Пачті…

— Нє «пачті», а давай вчи як слід. Бо обидва навернемось.

Ввечері ми назбирали хмизу для восьми вогнищ. Дев’яте мало бути по центру. Числа «дев’ять» я не любив, але так було треба.

Десь на Острові в цю мить запалювали Купальське вогнище, і похмурий Велерад, творячи прадавній обряд, виписував смолоскипом вогняні кола… Чому я, дурень, не спитав хоч би його телефон… або, принаймні, місце збору… Був би зараз з людиною, а не з цим орком… Велерад пішов би зі мною, він сам тут бачив щось, може не так чітко… він би повірив… Якого біса я потягнув за собою урук-хая, він же замовляння не прочитає і з папірця…

— Сашко, котра година?

— Адінадцать…

— Давай, розпалюємо….

Скоро галявина освітилась миготливим полум’ям. Я став у центрі, біля вогнища. Жарко було неймовірно. Мав на собі костюм ельфа — полотняні сорочку й штани і плетений зі шкіри пояс. Все це зробила мені мама… Чи доведеться її побачити… Оберег почепив поверх одежі, на ремінці.

— Сашко, давай!

Я думав, він не зможе. Текст був важкий. Але він запам’ятав.

— Се бо ящете первіє Триглаву покланяшете се яхом і тому велику славу співахом, хваліхом і Сварга, Діда Божія, якожде те єсє родов божескіх начельніка, а всеньких родов студеніцою вічною…

Вогонь метався переді мною… Вогонь… Срібний диск-оберег важив, здається, тонну.

- І Богу Перуну, громоверзцу, а Богу прі а борєнія орцєхом — жівента явленіа непреставате коле вращате…

«Не переставати вращате… кола…кола…не переставати»

Повний місяць висів над верхівками дубів… коло…Не переставати…

Духмяний вітер ударив мені в лице… Вогнище вигнулося колом… Кільцем… вогняний портал.

— Сашко, говори! Не переставай!

— А Богу Свентовіду славу рцехом, се бо ста Бог Праве і Яве….

Я вже не чув його… Просто переді мною, у високій траві лежав хлопчина моїх літ, ткнувшись лицем в землю. В спині його стирчав ніж, закляклі пальці тягнулися останнім рухом до рогу, що валявся віддалік.

«Я, Ратимер, не заснув на посту… Я просто не встиг…»

Я вже бачив жриць… Танок вився галявиною. Попереду йшла чорноволоса жона з випнутими повними вустами… А від мертвого Ратимера спинами до мене віддалялися двоє озброєних людей.

Я схопив ріг і дунув з усієї сили. Хрипкий звук пронизав повітря.

Вояки обернулися і кинулись до мене. Оцього я і боявся.

Біля мертвого хлопчини тлів смолоскип. Я підхопив його і вітер роздмухав полум’я. Тоді засурмив удруге… Танок не припинявся. Вони не мали права зупинитись… не мали права втекти…

«Непреставате коле вращате…»

Я вивернувся з-під занесеного меча і ткнув смолоскипом просто в ошкірене бородате лице варязького воїна.