— Ось тобі й залізниця, — сказав він. — Це потяг до Глен-Елена. Звідси туди одна миля.
Сексон уже дрімала під укривалами, коли Біллі нараз запитав її:
— А що, коли власник не схоче продати землю?
— Знайшов чим журитись! — переконано відказала Сексон. — Ця земля — наша. Я це знаю.
Розділ XVIII
Розбудив їх удосвіта Посум, обурено гавкаючи на білочку, що не хотіла спускатися з дерева до нього в зуби. А білочка так завзято цокотіла щось нагорі, що собача в нестямі поривалося вискочити на дерево. Біллі з Сексон аж зареготали, побачивши тер’єрову лють.
— Якщо це все буде наше, білочок тут ніхто не стрілятиме, — сказав Біллі.
Сексон стиснула йому руку й сіла. Здалеку долинув крик лугового жайворонка.
— Більше нема чого й бажати, — щасливо зітхнула вона.
— Окрім запродажної, — поправив Біллі.
Нашвидку поснідавши, вони подалися роздивлятися садибу й кілька разів обійшли її — від паркана й до річки і назад. Ділянка була неправильної форми. Біля підніжжя тераси вони виявили аж сім джерел.
— Ось тобі й водні запаси, — зрадів Біллі. — Проведемо канави, зоремо землю, і за допомогою добрив та води збиратимем урожаї цілісінький рік. Тут всього, мабуть, якихось п’ять акрів, але я не проміняв би їх на всі двадцять місіс Мортімер.
Вони стояли саме в старому садку на терасі, де нарахували двадцять сім здичавілих і занехаяних, але міцних фруктових дерев.
— А там, за будинком, у нас росли б ягоди. — Раптом Сексон щось спало на думку, і вона замовкла. — Оце якби місіс Мортімер приїхала та порадила нам! Як ти гадаєш, Біллі, згодиться вона?
— Звісна річ. Звідси до Сан-Хозе потягом годин чотири. Але спочатку нам треба тут зачепитися, а тоді вже можеш до неї писати.
З одного, найдовшого, боку невелику садибу обмивала Сонома, з двох інших боків стояв трухлявий паркан, а з четвертого текла Дикунка.
— Та ще ж у нас будуть такі добрі сусіди! — згадала Сексон. — Адже між ними й нами — тільки Дикунка.
— Але ферма ж тим часом ще не наша, — осмикнув її Біллі. — Знаєш що, ходімо до них. Вони нам про все розкажуть.
— Не наша — так буде наша, — промовила Сексон. — Головне було її знайти. А кому вона зараз належить, мене не обходить. Тут уже давно ніхто не живе. Але ж… Біллі… а тобі ця ділянка до серця?
— Усім чисто, — щиро відповів Біллі. — Шкода тільки, що тут затісно трохи.
Обличчя Сексон пойняв такий смуток, що Біллі радий був би вже відмовитися від своєї власної мрії.
— Добре, ми його купуємо — й край, — заявив він. — Щоправда, за лугом так багато лісу, що паші знайдеться хіба для якоїсь пари конячок та корівки. Та то пусте. Не можна ж мати всього одразу, а те, що є, страх яке гарне.
— Хай це буде лиш початок, — втішала його Сексон. — Пізніше ми зможемо ще докупитись — ну хоча б отой луг між трьох пагорбів, що ми бачили вчора.
— Де я бачив свої коні на пасовищі, — згадав Біллі, блиснувши очима. — А чом би й ні? Відколи ми в дорозі, здійснилося стільки наших бажань — то, може, й це теж здійсниться?
— Ми працюватимемо задля цього, Біллі.
— Працюватимемо, як чорти, — рішуче додав він.
Від хвіртки крізь гущавину вилася вузенька стежка, нею вони й пішли. Здалеку будинку зовсім не було видно — він виринув нараз перед ними з-під густої арки дерев. Цей восьмикутний двоповерховий будинок був такий пропорційний, що, незважаючи на свої два поверхи, здавався низьким. Він був невіддільною частиною цього куточка, ніби виріс із самої землі, як і навколишні високі дерева. Перед будинком не було ніякої галявинки, — зарості підступали до самого порога. Ґанок головного входу підвищувався над землею тільки на одну сходинку. Над дверима чудернацькими літерами було вирізьблено: «Затишний Притулок».
— Підіймайтеся сходами, голуб’ята, — почувся згори голос у відповідь на стук Сексон.
Відступивши назад і піднісши очі, Сексон побачила маленьку жінку, що всміхалася до них з вікна другого поверху.
В легенькій рожевій хатній сукні вона знову нагадала Сексон квітку.