— Та ти, я бачу, мабуть, ще жодного оленя на своєму віку не забив? — підшкильнув малого Біллі і дістав у винагороду:
— Я можу показати роги.
— Олені міняють роги, — вів своєї Біллі. — Кожен їх може знайти.
— На моїх рогах ще й м’ясо не засохло…
Хлопець зненацька замовк, відчувши, що попався.
— Не журися, синку, — засміявся Біллі, стьобнувши віжками. — Я не лісничий, я кіньми торгую.
Щодалі все частіше перестрибували з дерева на дерево білочки, все більше росло рудуватих мадронів та величних дубів і все чарівнішими здавалися секвої, що стояли кільцями. Раптом над співучим потоком виринула з гущавини хвіртка, до якої було прибито поштову скриньку з написом «Едмунд Гейл». Під простим піддашком, спираючись на хвіртку, стояли чоловік і жінка. Це була така чудова пара, що Сексон, вгледівши їх, не могла очей відвести. Вони прихилились одне до одного, і ніжна жінчина рука довірливо лежала в чоловіковій, немов створеній на те, щоб благословляти. Таке враження ще й посилював вираз незнайомцевого ясного обличчя з великими, добрими, сірими очима попід блискучим прядивом білого волосся. Чоловік був гарний на вроду і кремезний, а жінка обіч нього — тендітна. Колір шкіри у неї був шафраново-брунатний, наскільки може такий бути в білої жінки, а ясно-блакитні її очі всміхалися. Вбрана у вільну сукню з ніжнозеленої тканини, вона сама здавалася квіткою, а її невелике жваве обличчя раптом нагадало Сексон весняну коноплянку.
Мабуть, Сексон і Біллі в надвечірнім золотім промінні були не менше прегарні, бо обидві пари не могли надивитись одна на одну. Маленька жінка запроменилася радістю, а чоловікове обличчя освітилось урочистою доброзичливістю. Сексон здавалося, що цю чарівну пару вона знала все життя, так само, як знала й те нагірне поле й саму гору. Вона відчувала, що вже встигла їх полюбити.
— Добривечір! — озвався Біллі.
— Ах ви, любі діточки, — відказав чоловік. — Мабуть, ви й самі не знаєте, які ви милі, сидячи отак-о поруч.
І то було все. Фургон проїхав далі, шурхотячи по зів’ялому листі дубів, вільх та кленів, що килимом устеляло дорогу. Вони доїхали до місця, де обидва потоки зливалися в одно.
— О, яке чудове місце для хатини! — скрикнула Сексон, показуючи рукою через Дикунку. — Ось там, Біллі, на тій терасі над лужком.
— Тут багатий ґрунт, Сексон; і на тій терасі теж. Бач, які там здорові дерева? І напевне е й джерела.
— Поїдьмо на той бік, — запропонувала вона.
Вони звернули з битого шляху, вузьким місточком переїхали через Дикунку і подалися давнім вибоїстим путівцем, що тягся вздовж такого ж давнього напівзруйнованого паркана з дощок секвої. Далі дорога через розчинені ворота, де вже й петель не було, вела на терасу.
— Це вона, я знаю, — впевнено сказала Сексон. — їдьмо всередину, Біллі.
З-поза дерев виринув невеликий білий будиночок із побитими шибками.
— А ось і твої мадрони! — Біллі показав рукою на патріарха всіх мадронів, що стояв побіля будиночка. Дерево було таке здоровезне, що мало внизу футів шість у перерізі.
Пошепки розмовляючи, вони об’їхали навкруги занедбаного будинку, оточеного старезними дубами, і зупинилися перед невеличкою шопою. Не розгнуздуючи коней, а тільки прив’язавши їх, вони поспішилися оглянути все навколо. До луга стежка збігала досить круто, але схили густо поросли дубами й мансанітами. Продираючись крізь гущавину, вони сполохали зграйку перепілок.
— Ну, як з дичиною? — спитала Сексон.
Біллі всміхнувся й заходився уважно приглядатися до прозорого струмка, що розпливався на лузі. У цьому місці сонце висушило ґрунт, і він геть-чисто потріскався.
Сексон трохи засмутилася, але Біллі, мнучи пучками грудку землі, і не думав хнюпитись.
— Ґрунт ситий, — промовив він. — Не ґрунт, а сметанка. Його змивало сюди з гір десятки тисяч років. Але…
Він замовк, роздивився, як луг розташований, пройшов до секвой край поля і повернувся.
— Так, як тут є — воно й шеляга не варте, — заявив він, — Але коли докласти рук, то кращого й не схочеш. Треба лиш трохи глузду в голові та зрошувальних канав побільше. Цей луг — природний басейн, тільки воду пустити. А там за гайком — крутий спуск до річки. Ходім, я тобі покажу.
Через гайок вони вийшли до річки Сономи. Тут лона вже не співала, а утворювала спокійне плесо. Верби полоскали в ній свої віти, а потойбіч підносився урвистий берег. Біллі зміряв височінь берега поглядом, а глибину річки дрючком.
— П’ятнадцять стіп, — сказав він. — Можна пірнати з кручі, та й поплавати є де — туди й назад ярдів сто буде.
Вони пішли вздовж плеса. Річка робилася мілкіша, світячи кам’янистим дном, а далі розливалася другим плесом. Раптом у повітрі зблиснув пструг і зник у воді, залишивши по собі хвилясті кола на рівній поверхні води.
— Мабуть, ми таки не зазимуємо в Кармелі, — мовив Біллі. — Це місце просто створене для нас. Завтра вранці я довідаюся, чиє воно.
За півгодини, годуючи коней, Біллі звернув увагу Сексон на гудок паротяга.