Історія без міфів. Бесіди з історії української державності: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

За ініціативою і за допомогою Драгоманова в Галичині створюється ряд бібліотек для молоді і для народу. Сам Драгоманов подарував створену на власні кошти бібліотеку українським студентам Віденського університету, що згуртувались у товариство “Січ”. Він пропагував демократичну літературу українських, російських та європейських авторів.

Гурток радикалів Франка та Павлика розгорнув (за матеріальної підтримки Драгоманова) видання демократичної преси. Це був революційно–демократичний журнал “Громадський друг” (1878), який видавався на гроші, одержані Драгомановим як академічна премія Санкт–Петербурзької академії наук за дослідження разом з В. Антоновичем “Історичні пісні малоруського народу”. Франко видає, також за грошової підтримки Драгоманова, журнали “Світ”, “Молот”, пізніше — “Житє і слово”. В них поширюються не лише демократичні принципи в житті суспільства, а й соціалістичні ідеї. Через те поліція посадила молодих видавців, а разом з ними і їхнього покровителя Драгоманова (щоправда, заочно, бо він перебував у Швейцарії) на лаву підсудних (1878). Це був перший соціалістичний процес в Україні.

Взагалі роль Драгоманова у розгортанні визвольного руху в Галичині, приверненні його до новітніх європейських ідей була величезною. Він сприяв тому, що сентиментальне культурно–просвітницьке українофільство ставало більш реальним політично–прагматичним, що стоїть на ґрунті національної демократії. Драгоманов сприяв утворенню політичних партій і програм у Галичині. Тож недаремно Іван Франко називав його “великим учителем, котрий далекозорістю і правдолюбством не нижче від самого Чернишевського”, називав його “совістю нації” і закликав дорожити його “неперестарілим доробком” усіх, “кому дороге наше слово і дорогі ті ідеї, для яких працювали і боролися обидва чільні сини України — Шевченко і Драгоманов”.

Рух радикальної молоді набуває поширення у 80–х роках XIX ст., коли радикали почали скликати багатотисячні народні віча на Коломийщині, коли вони включилися у виборчу кампанію. Слава про “коломийських радикалів” підняла і славу їхнього ідейного натхненника — Михайла Драгоманова, він продовжував допомагати грішми, публіцистичними статтями, програмами, виборчими вимогами, які потім приймалися на тих народних зборах.

Це сприяло створенню в Галичині Русько–української радикальної партії — РУРП (1890), яка приєднувалась до лівого спектру суспільного життя Австро–Угорщини. Це була перша легальна політична партія в Україні європейського зразка. Крім того, це була перша в Європі селянська партія, яка ставила своєю метою побудову соціалістичного суспільства. В 1895 р. у своїй програмі вона визначила ще одну орієнтацію: створення політичної, культурної та економічної самостійності, незалежності і соборності українських земель.

Політичним органом партії був часопис “Народ”, який видався за матеріальної і фінансової підтримки Драгоманова. Пізніше галицькі селяни зібрали кошти на видання газети “Хлібороб”. Це була перша селянська газета, яку з подивом читала вся соціал–демократія Європи. Згодом до програми РУРП приєдналась і Українська соціал–демократична партія (УСДП — 1899 р.) та Українська національно–демократична партія (УНДП — 1899 р.). Українські радикали, зокрема, визначили, що всі їхні прагнення можуть здійснитися “лише при повній самостійності політичній русько–українського народу”.

А Українська національно–демократична партія, яку згодом очолювали Іван Франко, Євген Левицький та Володимир Охримович, заявляли, що метою її діяльності є “незалежна Русь–Україна, в якій би всі частини нашої нації з’єдналися б в одну новочасну культурну державу”.

На кінець XIX ст. “Просвіта” розгорнула величезний рух у Галичині. На початку XX ст. вона вже мала 77 регіональних відділень. У них нараховувалося 36 тис. членів. При цих громадських установах відкривалися театральні групи, гімнастичні товариства, хори, пожежно–гімнастичні товариства під назвою “Сокіл”, “Січ”. Просвітяни почали створювати кредитні товариства, спілки, склади. В 1894 р. виникла велика кредитна спілка “Віра”, а в 1895 р. у Львові була заснована страхова компанія “Дністер”. На початку XX ст. вона мала 213 тис. клієнтів. У 1909 р. діячі галицького суспільного руху відзначили 40–річчя “Просвіти”. На ювілейному просвітянському з’їзді було 768 делегатів, здебільшого молодь і світська інтелігенція, яка й визначила напрямок національного руху в Галичині. Засновувались тут й інші партії, які не поділяли ідеї національного визволення українців або виступали гостро проти неї. Але значного впливу на маси вони не мали.

Як бачимо, на початку XX ст. галицькі українці–русини знайшли в собі сили відродити власну національну культуру та самосвідомість, а головне — створити різні громадські утворення. Інтелігенція зуміла подолати хуторянський консерватизм та етнографізм і увійшла в тісні зв’язки з селянством. Це величезне завоювання, якого не мала інтелігенція Наддніпрянської України. Внаслідок самоорганізації й зростання кооперативного руху стали можливими великі суспільні акції, як–от масовий бойкот алкоголю, бойкот лихварів, перекупників–посередників, які за безцінь скуповували в селян продукцію і наживались на перепродажу. Як стверджують історики, ця самоорганізація українців завдала великого економічного збитку численним орендарям, лихварям, загострила соціальні тертя і змусила посередників масово переселятись на американський континент.

Великі досягнення мали українці–галичани в галузі освіти й науки. Незважаючи на те, що урядовці–поляки всіляко перешкоджали розвиткові освіти, на кінець XIX ст. українці почали створювати приватні українські гімназії. На приватні кошти утримувались для них і гуртожитки. Особливе значення мало те, що українці домоглися відкриття кафедри історії України (1894) у Львівському університеті. Оскільки в Галичині не було вченого, котрий би міг очолити цю кафедру, з Києва був запрошений 28–річний учень видатного історика В. Антоновича — Михайло Грушевський.

З приїздом Грушевського до Львова в розвитку української історичної науки розпочинається новий етап. Саме тут молодий учений розпочинає створювати фундаментальну багатотомну працю “Історія України–Руси”, де обґрунтовує ідею української державності в минулому і майбутньому.

На кінець ХІХ ст. в Галичині виникає ряд нових політичних партій, які ставлять за основну мету боротьбу за відродження української державної незалежності. Утворюється і Українська соціал–демократична партія, яка приєднується до польських соціал–демократів.

Саме в Галичині, як бачимо, наприкінці XIX ст. судилося оформитись у документах суспільно–політичних партій ідеї незалежності української держави. Галичина перетворювалась на епіцентр вулканічного горіння і збирання політичних сил, що вигранював теоретичну думку й готував патріотичні кадри для розгортання національно–визвольної боротьби за відродження української державності.

Україна вступає у XX століття

Відродження державницької ідеї в Наддніпрянській та в Західній Україні відбувалося неоднаковими темпами. Якщо в Галичині на початок XX століття ця ідея охопила значні маси українського населення і організувала їх у різні масові громадські та партійні утворення, то в Наддніпрянській Україні вона лише жевріла в окремих гуртках і групах. Основна ж маса української інтелігенції — цієї елітарної суспільної сили — залишалася на позиціях, які виробив за умов відсутності масових національних рухів Драгоманов.

Національне відродження України проходило болісно, на відміну від європейських та інших слов’янських народів. Це відродження відрізнялося від подібних процесів у інших народів Російської імперії. Справа в тому, що Україна геополітично лежить на розпутті двох своєрідних світів — європейської та азіатської цивілізації. Україна своєю історичною минувшиною тяжіла до європейської історії, до європейського типу життя ще з середньовіччя. Європейські форми політичного управління, економічного життя, як ми бачили на прикладі козацько–фермерського землеволодіння, тут переважали ще в XVII–XVIII ст. Регрес економічний, культурний і політичний був пов’язаний із входженням України до складу кріпосницької і самодержавно–бюрократичної Російської імперії. Це призвело до гальмування національно–визвольних змагань, що тяжко позначилось і на пошуках нових форм майбутнього політично–державницького існування українців.

Один із відомих діаспорних істориків Іван Лисяк–Рудницький вважав, що Україну можна зарахувати до тих східноєвропейських націй, які характеризуються як неісторичні, бо вони мали великий розрив у тяглості свого державницького існування. А в зв’язку з цим національне відродження відбувалось тяжко й повільно, особливо в Україні Наддніпрянській. Втративши своє державне існування (національні багатства й політичне урядування та культуру), українство Наддніпрянщини втратило і свою політичну еліту, яка в усі часи, в усіх народів зберігає і гартує ідею державного відродження.

В європейських і західнослов’янських країнах, приміром, національну еліту не знищували, вона постійно існувала й проносила крізь століття державницьку ідею.

В Україні ж через постійні політичні катаклізми і катастрофи цю еліту або винищували, або денаціоналізовували, або одночасно і те й інше. У XIX ст. народилася нова провідна освічена верства — інтелігенція, яка перебрала на себе цю ідею. Але це була в основному незаможна або малозаможна частина суспільства, а тому вона була залежною від пануючої нації та урядових кіл чужоземної держави. Українська національна буржуазна верства була малочисленою і ще більш залежною від самодержавнобюрократичних кіл.

Разом з тим, національно–патріотичні особи, або просто свідомі українці постійно переслідувалися. Російські урядовці завжди боялись, що культурницьке відродження українців приведе до усвідомлення національної самобутності усього народу. А це вже не жарт, коли маси стануть на захист своєї гідності. Ось чому царський уряд намагався через зросійщення освіти не допустити народження з глибин етносу національної інтелігенції.

Російський царизм та його ідеологи постійно і пильно стежили за цим. Один із ідеологів імперії Петро Струве писав, що історичний процес уже нібито довершив злиття українського народу з російським в один національний організм, а через те український елемент уже цілковито розплився в московському морі. А намагатися творити українську національність — означало розбивати “один русский организм”. Це вже прирівнювалось до державної зради, за яку негайно треба було карати. Щоправда, Струве великодушно визнавав, що українська культура має право на існування, але тільки у формі народних пісень, казок і творчості, у сфері народного побуту. Водночас російські прогресисти типу Струве вважали, що живої народної української мови ніяк не можна допускати в літературу. А головне завдання полягає в тому, “чтобы проникновение русского языка и русской культуры в народные массы” було найширшим.

Між іншим, те ж саме писали і польські урядовці в Галичині щодо розвитку української культури. Струве переконував, що передусім Росія мусить об’єднати всі частини “русского народа” з імперією, розуміючи під терміном “русский народ” і українців, і білорусів. На його думку, це свідчило про історичну необхідність приєднати до Росії й “русскую Галицию”. І ця акція, вважав він, необхідна для оздоровлення Росії, бо існування “малороссийской ветви” в Австрії, тобто в Галичині, де діяло конституційне право на розвиток освіти і культури усіх народностей, спричиниться до відродження українського питання.

А тому і в Галичині, і в Україні Наддніпрянській дві імперські сили — Росія та Австро–Угорщина докладали чимало зусиль для того, щоб задушити провідну верству українства — інтелігенцію, задушити навіть культурницьку її працю. Втім, у Наддніпрянській Україні, як і в Галичині, українська освічена громада розуміла це і поступово усвідомлювала свої історичні завдання.

Як зауважував Лисяк–Рудницький, вся новітня історія українства полягала в тому, щоб відродити силу української нації й перетворити етнічну спільність українців на самосвідому політичну і культурну спільноту. І це завдання виконувалось у Галичині, воно посувалося і в Наддніпрянщині.

У 1891 р. група молодих студентів, свідомих українців — Іван Липа, Борис Грінченко, Микола Міхновський та ін. — зібралися на могилі Шевченка в Каневі й проголосили, що вирішили створити український рух, який буде альтернативним російському радикалізму і російській культурі. Вони організували “Братство тарасівців” і присягли, що віддадуть свої життя за відродження української державності, а тому будуть взірцем освіченості української інтелігенції, будуть завжди говорити українською мовою і в сім’ях виховуватимуть своїх дітей українцями.

Братство в 1893 р. оприлюднило в Галичині своє кредо — “Декларацію віри молодих українців”. Це був документ, пройнятий духом наступального націоналізму, з дошкульною критикою попереднього українофільства, яке займалося культурництвом і не проголошувало відкрито політичної програми відродження української державності.

Ця публікація була вибухом бомби в інтелектуальному українському середовищі. Вона сприяла великому збуренню умів і навіть спричинилася до розшарування в середовищі українофілів.

У своїх статтях Міхновський згодом писав, що нове XX ст. буде характеризуватись боротьбою пригноблених націй за визволення. Відбуватимуся корінні зміни в становищі народів. На цей час повстали вірмени, греки, інші народи, які виборювали свою незалежність. На цю боротьбу мали піднятися й українці. “Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, — писав Міхновський, — доти ми не будемо мати змоги уладнати стан речей у себе вдома до нашої уподоби. Бо інтерес наших господарів єсть цілком супротилежний нашим інтересам. Бо розплющення очей у рабів єсть небезпечним для панів. Сю останню задачу мусить взяти на себе національна інтелігенція. Це її право і обов’язок”.

Далі він говорить, що в історії української нації національна інтелігенція раз у раз відігравала ганебну й “сороміцьку” роль, зраджувала, ворохобила, інтригувала. Але рідко коли служила своєму народові, ніколи не вважала свої інтереси спільними з інтересами цілої нації, ніколи не хотіла побачити спільності тих інтересів. Автор звертається до цвіту української нації, до її найкультурнішої верстви і говорить, що українська інтелігенція мала б стати заступником всього українського суспільства, має стати на боротьбу за інтереси всього народу.

Махновський писав: “Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок”.