Історія без міфів. Бесіди з історії української державності: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нашій державі довелося, на жаль, переконатися у гіркій справедливості цих застережень Драгоманова. Диктаторський переворот И. Сталіна в 1929 р. став можливим тому, що була збережена і в теорії, і в практиці партії більшовиків система російського централістичного управління. Нею і скористалася група партчиновників для встановлення власної диктатури.

Драгоманов ще й таке писав про небезпеку збереження соціалістами ідеї централізованої держави: “Повсюди ми бачимо приклади політиків, котрі починали свою кар’єру радикальним напрямком і навіть барикадами і котрі ставали деспотами, рятуючи єдність держави, необхідної, як їм здавалось, для убезпечення свободи і прогресу від натиску сепаратизму, за їхньою думкою, символу реакції. Ми не бачимо причини, чому б усьому цьому не повторитись і в Росії, якщо тільки заміна царського самодержавства не буде супроводжуватись широкою місцевою свободою і серйозними гарантіями для недоторканості національностей”.

Учений попереджав, що одночасно треба знищити в програмах російських революціонерів гасло “единой и неделимой” Росії, “единого русского государства”. На жаль, російські соціалісти XIX ст. не прислухались до цих порад Драгоманова. Вікові традиції російської самодержавно–монархічної історії, зокрема оці централістичні імперської засади, на яких виросло Московське царство й імперія, виявились надто органічними й для революціонерів. Вони й сьогодні побутують у багатьох заявах і територіальних ультиматумах деяких російських політиків щодо інших держав і народів.

Численні виступи й публікації Драгоманова на тему рівноправності народів були зустрінуті російськими соціалістами вороже. Його презирливо називали “южнорусским” націоналістом (навіть не українським, бо ніякої України для них не було). Особливо старався в цьому плані Г. Плеханов і його оточення. Проти нього виступали і російські ліберали і, звичайно ж, урядові кола.

Драгоманова почали брутально оббріхувати, розпускати чутки, що він нібито є агентом жандармів, проти нього писали статті, пасквілі. Одна брошурка навіть так і називалась: “Драгоманов из Гадяча в борьбе с русскими революционерами”.

Стався повний розрив Драгоманова з російськими народниками–соціалістами. Але проти нього виступили і декотрі українські діячі визвольного руху. Вони заперечували взагалі ідею федерації, називали його “русифікатором” української політичної думки. Драгоманов роз’яснював (зокрема в таких працях, як “Листи на Наддніпрянську Україну”, “Чудацькі думки про українську національну справу”), що він не проти окремішнього політичного державного існування України. Але поки що, наголошував учений, для цього не було ніякого реального ґрунту. Поступово ці ідеї Драгоманова оволодівали українцями.

Тож кінець XIX ст. устами Драгоманова підносить, як бачимо, знову справу державного існування України. Вона вбачалась йому у вигляді своєрідної федерації народів Росії. Але вже на вищому щаблі розвитку суспільства — при демократизації суспільства, децентралізації і соціальних перетвореннях в усій Російській імперії.

Федералістські ідеї Михайла Драгоманова стали досить поширеними серед української інтелігенції, особливо наприкінці XIX — на початку XX ст. І не лише в Україні і в Росії, а і в Європі. Як засвідчив у своїх спогадах видатний діяч європейського соціал–демократичного руху Едвард Бернштейн, для західноєвропейської публіки статті Драгоманова з національного питання стали через велику фактичну обґрунтованість справжнім відкриттям. Адже в ті часи, писав цей автор, панував погляд, що соціалізм вимагав, аби малі народи і народності зливалися з великими націями. Про це писав і видатний європейський теоретик Лассаль, що право залишатися в історії й розвивати свою національність потрібно визнати “тільки великим культурним націям”, всі інші мають право, “щоб асимілізуватися з тими — і розвиватися під їхнім впливом”.

Драгоманов першим у європейській політичній думці обґрунтував необхідність збереження націй і народів та їхніх культур, їхнє право на політично–державницьке буття як вияв боротьби за демократичні свободи в історії цивілізаційного розвитку суспільства. А тому постійний відрив національної інтелігенції — елітарної частини суспільства — від власного народу призводить до ослаблення визвольних сил, до занепаду і самого народу. Він з гіркотою писав, що “кожне слово, сказане не по–українському — єсть видаток з української мужицької скарбниці”, що “усяка громадська праця в Україні мусить мати українську одежу — українство”.

Федеративна ж ідея, вважав учений, допоможе українцям й іншим народам домогтися зміцнення своєї національної ідеї, а відтак — і культури, і освіти, і державності.

Тому Михайло Драгоманов посідає чільне місце в історії української, російської та європейської суспільно–політичної думки як теоретик з національного питання.

Російський соціалізм очима українського вченого

Усі катаклізми і катастрофи, що відбувалися у XX ст., своїм корінням сягають XIX ст., зокрема другої його половини. Здається, що муза історії Кліо призначила XIX ст. для появи нових суспільних ідей і теорій, а XX ст. було призначене для їхнього практичного експериментального здійснення.

Саме тоді виробляються великодержавницькі концепції російського соціалістичного руху, теорії побудови соціалізму в напівфеодальній імперії, минувши час капіталістичного розвитку і т. д. Тоді ж висувають проти них свої застереження і гостро їх критикують діячі української науки та визвольної боротьби. Найперше місце серед них належить Михайлові Драгоманову.

Критика з його боку утопічних ідеалів російських общинників–соціалістів і зараз, як і колись, дає можливість збагнути, який же соціалізм переміг у Російській імперії після 1917 р., бо він прийшов і в Україну. Окрім Драгоманова ніхто з теоретиків глибоко не розумів сутності російського народницького соціалізму, і ніхто, окрім нього, так життєво правдиво і так педантично науково не аналізував отого російського різновиду утопічного соціалізму, який пізніше затримав розвиток багатьох країн і народів Східної Європи щонайменше на століття.

Носієм соціалістичних ідей у всеросійському визвольному русі була в основному студентська молодь, яка палко бажала щастя народові. Вона щиро вважала, що, убивши якнайшвидше царя та ряд високих державних чиновників, зможе захопити владу в Росії і побудувати щасливе соціалістичне суспільство.

Драгоманов категорично заперечував таку можливість. Він твердив, що соціалістичне суспільство не виникне ніколи, якщо для нього немає відповідних економічних і соціально–психологічних умов.

Категорично заперечував Драгоманов і постулат російських соціалістів, нібито селянські повстання приведуть до соціалізму. Селяни завжди боролися, підкреслював він, за землю, яку вони сподівалися одержати від царя, а ця думка є дуже далекою від скасування власності на землю і на фабрики, як це нібито мусить бути за соціалізму.

Зміни економічних та суспільних форм життя настають не раптово, а поступово, твердив Драгоманов. Повстання їх не творять, лише посувають уперед і завершують. “Повстання можуть починати будити громадський розум, можуть кінчити старі порядки, котрі вже підкопані з усіх боків інакшими способами, а зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські, саме повстання не може. Навіть повалені старі порядки, особливо громадські й господарські, вертаються безпремінно на другий день повстання, коли їх нічим замінити таким, щоб господарські потреби людські так чи сяк вдовольнялися”.

Драгоманов виступив проти ще однієї догматичної тези російських соціалістів, суть якої в тому, що селянська община має бути основою соціалістичного суспільства. Він говорив, що російська община — це залишок феодального суспільства, вона не є осередком, ядром нового соціалістичного суспільства, бо розкладається всередині на багатих і бідних.

Коли він писав про це в емігрантській пресі і вже знайшов собі чимало прихильників, Віра Засулич, російська емігрантка, терористка, звернулася із запитанням до К. Маркса, чи й справді російська община може стати ядром соціалізму. К. Маркс відповів, що за певних умов сільська община може стати осередком побудови соціалізму. Відповідь абстрактна. Скажімо, Україна на той час уже не мала общинного землеволодіння, починаючи з XVI ст. Селянське господарство в Україні розвивалось в основному на принципі приватного землеволодіння. Після реформи 1861 року цей розвиток посилився, а ще більше — після столипінських реформ, коли більше 40 відсотків селянських господарств Правобережної і Південної України стали хутірськими чи відрубами, тобто фермерськими. Як тут можна було будувати соціалізм на основі общини?

Драгоманов твердив, наперекір соціалістам–утопістам, що сила нових громадських порядків — “… у зростанні малих і великих товариств між людьми, у зміні звичаїв і думок, у ряді праць зовсім не політичних, а громадських і господарських, родинних і наукових”. Звідси його заклик до широкої наукової і просвітницької роботи, звідси його увага до культури, освіти, до поширення політичних знань, передусім серед політичних партій і серед народу.

В Україні виросла в основному серед студентської молоді ціла плеяда прихильників Драгоманова — драгоманівців, які об’єднувалися у гуртки. Вони прийняли його ідеї соціалізму — це був соціалізм європейського типу, а не соціалізм утопічно–общинний. Між іншим, сам Драгоманов не раз застерігав, що він є соціалістом саме європейської школи і не має ніяких стосунків із російськими так званими соціалістами.

Драгоманов категорично виступав проти ще одного постулату російського утопічного соціалізму — проти методів терористичної боротьби. Ми пригадуємо, що російські соціалісти–народники зазнали невдачі після знаменитого “ходіння в народ”, коли їм не вдалося підняти на соціалістичну революцію народні маси ні в Україні, ні в Росії. Після цього вони перейшли до терористичної боротьби.

Народники утворили свою терористичну організацію “Народна воля”. Вони гадали, що уб’ють царя, захоплять владу, а далі побудують у Росії соціалізм. В Україні та в Росії розгорнулись терористичні акції. Почались вони в Києві, коли були вбиті прокурор Котляревський, жандармський офіцер Гейкінг.

У Харкові був убитий генерал–губернатор Кропоткін, у Петербурзі — шеф жандармів Мезенцев. 1 березня 1881 р. був убитий імператор Олександр II.

Але революції в Росії не відбулося. Селяни не піднялися на повстання. Терористи–народники не взяли влади до своїх рук. Маси не розуміли, чого хочуть ці студенти–соціалісти, чого вони вбили царя–батюшку. Селяни чекали від нього землі, скасування залишків кріпосницької залежності, яка ще тримала їх біля поміщиків. Усі ці соціалісти пізніше були апологетизовані більшовиками, а їхні методи терористичної боротьби вони перейняли для своєї революційної практики. Таку увагу до тероризму можна пояснити тим, що керівник більшовицької партії В. І. Ленін мав рідного брата, який брав участь у терористичних діях і був за це покараний царською владою.

Після убивства царя Олександра II вся російська еміграція і навіть ліберали торжествували перемогу, бо вважали, що тепер у Росії настануть переміни. Вихваляння, героїзація народовольців була високою і патетичною. А Драгоманов у ці хвилини захоплення і загального сп’яніння від успіху кидав холодні застережливі слова про те, що це є неправильний метод політичної боротьби. Він говорив, що, з одного боку, підтримує без будь–яких застережень “відкритий напад” на систему, що панує в Росії. Він вітав будь–які засоби збройного опору проти “розбійників із III відділення”. Але ні в якому разі не схвалював терористичної системи “Народної волі”, хоча й розумів причину її виникнення в країні, де панують жахливі засоби визиску.

Він писав: “Ми не дивуємось, що всі ці засоби породжують Засуличів, Соловйових (автори терористичних акцій. — Авт.). Нас швидше дивує, що їх так мало і що вони так довго примусили на себе чекати”. Але, каже Драгоманов, російський тероризм — цілком природна, хоч і патологічна реакція на патологічну російську дійсність. Він протестував проти того, щоб революційні діячі в своїй діяльності вдавались до терору, вважав, що терор завжди компрометує чисту справу побудови демократичного суспільства. Ще в 1876 р. висунув гасло: “Чиста справа потребує чистих рук”. Тоді Драгоманов протестував проти методів обдурювання народу революційними обіцянками, проти використання народниками фальшивок, як це було у знаменитій чигиринській справі. Там революціонери–народники користувались підробленим царським маніфестом, зверненим нібито до селян, та іменем царя хотіли підняти їх на повстання. Драгоманов засуджував пограбування банків, які вчиняли російські революціонери, щоб здобути для революції кошти; виступав проти обдурювання й убивств. Він говорив, що це справа царських чиновників і жандармів, а революціонери “нехай залишаються з бездоганно чистою репутацією”.

Проти російського самодержавства та існуючого ладу необхідно організовувати не окремі вбивства, а широку, відкриту боротьбу правильно організованих політичних товариств, партій серед усіх народів Російської імперії, усіх верств населення.