Історія без міфів. Бесіди з історії української державності: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Діяльність Драгоманова, як теоретична, так і практична, відбувалась у той період історії Наддніпрянської України, коли не було ніяких скільки–небудь організованих або визначних соціальних чи національних рухів, не було ні українських політичних партій, ані якихось національних політично–державницьких організацій. Ось чому діяльність Драгоманова стала унікальним для України явищем.

Але важливо, що вона стала суттєвим явищем і для російського визвольного руху. І. Франко назвав Драгоманова сумлінням нації і закликав дорожити “неперестарілим доробком” усіх, “кому дороге наше слово і дорогі ідеї, для яких працювали і боролися обидва чільні сини України Шевченко і Драгоманов”.

Справді, Тарас Шевченко дав своєму народові Слово, окрилив його душу духом свободи і боротьби, вивів Україну на терени світової культури. Михайло Драгоманов дав українцям нову національно–державницьку ідею, штовхнув думку і силу цілого покоління української інтелігенції на велику працю — відродження національної і політичної самобутності України як соборної країни.

Драгоманов показав, що шлях відродження української нації, як нації європейської, лежить у відродженні її самостійного існування в тісній співдружності з децентралізованою демократичною Росією і демократичною Європою.

Саме тому теоретична спадщина Драгоманова була заборонена і в самодержавній, і в більшовицькій Росії. І зараз у вже демократичній Російській Федерації ніхто навіть із демократів не згадує спадщини Драгоманова, яка присвячена проблемам децентралістичної, антитоталітарної, антишовіністичної суспільної ідеології в Росії. Бо, з одного боку, це суперечить споконвічній анексіоністській політиці, здавна притаманній урядовим колам Росії, котрі, здається, навічно вчепилися в цю ідею. А з другого боку, це допомагає звільненню свідомості політичних провідників і мас народу від ілюзій непогрішимості “старшого брата”, допомагає народам побачити ясну перспективу свого політичного поступу.

Для України це мало особливе значення. Адже звільнена від міфів імперської історії, на яких виховували кілька поколінь народу, вона позбуватиметься психології меншовартості, холопства і холуйства. І перед нею відкриватиметься перспектива власного повноцінного поступу.

Яким же Драгоманов бачив шлях поступу України?

Першим завданням він вважав відродження наукове і культурне, витворення свідомої національної інтелігенції. Для цього потрібно було розширювати освіту найширших верств населення, розробляти всі галузі науки, освіти й культури. Він накреслив грандіозний план діяльності для української інтелігенції: заснування шкіл, бібліотек, театрів, перехід на українську мову в усіх навчальних закладах. Відродження українства в XIX ст., яке він спостерігав у студентських гуртках, у громадах, було скоріш етнографічним, мало вузький характер. Драгоманов розумів, що це зумовлено колоніальною політикою російського самодержавства впродовж двох століть — тобто відсутністю незалежного державного існування.

В Україні два століття руйнувалися демократичні здобутки епохи козаччини і Гетьманщини, руйнувалась європейськість у науці й літературі. Проводилось зросійщення міст. Через те українська мова і культура залишились тільки в масі неписьменного селянства.

У зв’язку з цим писав, що коли українська інтелігенція не візьметься за працю в містах, за розвиток у них української просвіти в Україні буде поглиблюватись провінційність, відсталість політичної та української культури. Саме тому він вважав, що першочерговим завданням українського політичного руху є створення саме в містах українських прогресивних організацій і запровадження української освіти.

Драгоманов закликав працювати над тим, щоб українська мова “була струментом для проводу в наш народ думок поступових (тобто прогресивних. — Авт.), а не старосвітської гнилизни і темноти, обскурантизму, як це часто бачимо в писаннях українських національників або всесвітніх ретроградів назадників, котрі підшиваються під українське національство”.

Найбільшим нашим ворогом, каже Драгоманов, була неосвіченість, котра заїдає наше письменство “гірше всякої цензури”. Отже — українська освіченість і прогресивність сучасної цивілізованої науки й культури мали стати основою модерного українства.

Для розгортання процесу національного відродження і визвольної боротьби Драгоманов закликав створити в Україні Наддніпрянській і в Галичині політичні партії, котрі гуртувались би на демократичних європейських засадах. Він вважав, що ці партії мусять починати свою діяльність із національного культурно–освітнього відродження. І показав практичний приклад — допоміг створити таку партію в Галичині у середовищі своїх молодших послідовників і однодумців, серед яких були Іван Франко, Михайло Павлик, Северин Данилович та ін. Він вважав, що свідоме українство має увійти в прямі стосунки “з європейською наукою і політикою”.

Політичні партії в Україні повинні бути схожими на політичні партії європейських країн. На думку вченого, вони мають відстоювати демократичні свободи: слова, зібрань, товариств, преси, зборів, освіти, віросповідань, рівноправність жіноцтва з чоловіками тощо.

Драгоманов наголошував, зокрема, на праві всіх народів — великих і малих — на свободу думки, національної мови, культури, державництва, і вимагав, щоб це право було гарантоване програмами політичних партій. В цьому плані він став одним із найвидатніших у Європі й у світовому визвольному русі теоретиків із національного питання. Він вважав, що національне відродження і відродження політичної свідомості українців має відбуватись у всіх регіонах, де жив український народ, хоча він був розділеним і перебував під владою різних держав — Австро–Угорщини і Росії.

Соборність України була ще однією важливою гранню культурної та політичної діяльності Драгоманова. Ця ідея соборності і нині для нас є актуальною і важливою, особливо коли окремі регіональні політичні угруповання чи рухи починають розхитувати територіальну єдність сучасної України.

Драгоманов докладав величезних інтелектуальних зусиль для того, щоб у 70–80–х роках XIX ст. спрямувати в правильне русло розвиток теоретичної думки діячів демократичного табору Росії, зокрема в часи народницького руху. Відомо, що народники, ця нова хвиля демократичної інтелігенції країни, що заповнила всі 70–ті роки, намагались підняти народні маси на соціальну революцію і побудувати в Росії, минувши капіталізм, соціалістичне суспільство.

Драгоманов високо цінував героїчні зусилля російського народництва, у середовищі якого було чимало й українців. Але він бачив, що стоять вони на утопічних засадах.

Ідея і теорія, на якій стояли російські народники, були науково помилковими і не могли принести країні ніяких реальних змін. Теоретики російського утопічного соціалізму — П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов — вважали, що Російська імперія, усі її народи, а передусім великоруський народ, готові до побудови соціалізму, обминувши капіталістичні форми виробництва. Для цього потрібно тільки підняти селянство на соціальну революцію, захопити владу — і соціальні проблеми будуть вирішені, всі стануть заможними і вільними.

Теоретики цієї школи переконували, що як тільки буде побудоване соціалістичне суспільство, національні проблеми відпадуть самі по собі.

Подібний погляд на національне питання мали не тільки російські теоретики. Він панував і серед соціал–демократів у Європі, котрі на перший план також висували соціально–економічні проблеми. Такий погляд панував і в марксистській ідеології, що поступово ширилась у російських соціал–демократичних гуртках відсталої у соціально–економічному та політичному плані Російської імперії. Ця новітня теорія, яка ігнорувала права націй і народів, у Росії з’єдналася з традиційною централістичною ідеологією Російської імперії, що існувала ще з часів середньовіччя, коли російська централізована держава створювалась на землях багатьох неслов’янських народів.

Драгоманов зіткнувся з цією ідеологією в середовищі російських народницьких гуртків в еміграції в 70–80–х роках XIX ст.

Після Емського указу 1876 року про заборону української мови Драгоманов, який був викладачем історії Київського університету, змушений емігрувати до Швейцарії, до Женеви. Там він розгорнув бурхливу видавничу діяльність. Уперше в історії українського руху він засновує на кошти київської “Громади” безцензурне українське видання, збірник і друкарню “Громада”, підтримуючи заборонене царизмом українське слово, і водночас розгортає бурхливу діяльність для руйнування “допотопного страховища” — імперії “будочників і казнокрадів”, як він називав тодішню царську Росію.

Драгоманов вважав, що він зуміє переконати своїми науковими і логічними доказами оту палку революційну молодь — народників, котрі активно проявили себе “ходінням у народ”, в неправильності їхніх шовіністичних поглядів, допоможе їм знайти правильну суспільну теорію. Щоб повалити старий самодержавний режим, потрібно, вважав Драгоманов, з’єднати зусилля всіх народів Російської імперії. Він вважав націоналізм, національні почуття, культуру, мову, освіту могутнім демократичним чинником у визвольній боротьбі всіх народів за політичні свободи у своїх країнах, у тому числі й за соціалістичне суспільство. Тим важливішим це питання було для багатонаціональної Російської імперії, де самодержавний уряд проводив насильницьке зросійщення усіх “інородців”, у тому числі й українців. А для того, щоб залучити всі народи до боротьби за ці ідеали, потрібно, твердив він, вести роз’яснювальну працю всіма мовами народів Росії, а водночас у політичних програмах російських народників визначити всім народам законне право на їхнє самостійне політичне існування. Йому довелося зламати чимало списів у дискусіях — усних і письмових — з теоретиками цього руху, з анархічними та терористичними ідеями П. Лаврова, М. Бакуніна, П. Ткачова, Г. Плеханова та ін. Він став, таким чином, одним із видатних теоретиків національного питання у всеросійському визвольному русі і в Європі, виступаючи проти ігнорування національних прав усіх народів — і в Росії, і на європейському континенті.

“Ми не хочемо панування однієї народності над другою. Ми прихильники широкої федерації і переконані, що кожен народ може розвиватись успішно тільки на основі самостійного життя і повної свободи”. Драгоманов сміливо ставить питання про розвиток націй і культур, гостро, відверто, пристрасним публіцистичним словом картав прибічників централізму і російського шовінізму в народницькому русі, які заявляли, що вони стоять за єдину державу і визнають тільки за нею “велику важливість”.

Драгоманов вважав, що Російська імперія лише тоді зможе перейти на шлях демократії, коли російські соціалісти стануть на шлях знищення й розхитування централізму та перебудови Росії на засадах федерації. Причому Драгоманов завжди довершував свої ідеї практичними справами: він не тільки проголошував необхідність децентралізації і демократизації державного ладу в Росії, а й показав, як це треба зробити. Із цією метою він уперше в історії Росії створив проект федеративної конституції російської держави — “Вільна Спілка” (“Вольный Союз”). Драгоманов вважав, що Росія стане на шлях справжньої демократичної перебудови, коли повалить свою централістичну структуру, коли надасть усім народам право на самостійне політичне та культурне існування.

Не можна, твердив Драгоманов, однаково успішно управляти з Петербурга, на відстані 4 тис. миль від центру, Середньою Азією, Кавказом, Далеким Сходом, Прибалтикою, Україною. Драгоманов вважав, що при децентралізації Російської імперії, при федеративно–демократичному її влаштуванні всі народи в Росії, великі й малі знайдуть місце для політичного буття.

Ось чому Драгоманов був першим найвидатнішим, а може, й останнім справжнім федералістом у Росії. Він фактично продовжував нести естафету федералізму від декабристів “З’єднаних слов’ян” і від Кирило–Мефодіївського братства.

Драгоманов водночас намагався вплинути цими ідеями і на російських революціонерів, котрі в своїх політичних програмах не обіцяли ніяких автономій для народів Росії в майбутньому. А це призведе до того, твердив Драгоманов, що в майбутньому замість самодержавства монархів прийде до влади самодержавство парламенту або групи урядовців. І цей новий самодержець, говорив учений, буде на свій смак розпоряджатись долею всіх народів.

I як актуально гостро звучали ще тоді застереження Драгоманова, що ці нові централістичні доктрини російських соціалістів “… зовсім не розхитують ідей державно–централістичного самодержавства, а тільки переносять в інші руки. Можна було б подумати, що російські терористи бажають зберегти централізовану машину Російської імперії для того, щоб на другий день перевороту нею скористатись для своєї мети, як це бувало стільки разів з революціонерами в інших країнах. Але найгірше — це те, що не підірвана в теорії ця машина може прислужитись зовсім не революціонерам, більше чи менше соціалістам, а кому–небудь іншому, наприклад, консервативно–бюрократичній диктатурі”.