Острів Дума: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Щось мені здається, ви мене піддурюєте, містере Ваєрмене.

Він розреготався.

— Насправді я прочитав про додавання меду в одній з кухонних книжок міс Істлейк.

— Це та леді, з якою ви сюди виїздите вранці? Та, що в кріслі-візку?

— Вона.

Не добираючи слів — мені перед очима так і стояли оті її величезні сині кеди, що вона ними впиралася в хромовану приступку візка, — я бевкнув:

— Наречена Хрещеного Батька.

Ваєрмен роззявив рота, його зелені очі розкрилися так широко, що я мало не почав вибачатися fauxpas[113]. Ось тоді-то він і почав реготати по-справжньому. Це був не сміх, а те дике ревіння, яке трапляється в тих рідких випадках, коли щось невловиме прослизає крізь усі захисні бар’єри, поціляючи в самісіньке серце почуття гумору. Він затрясся всім тілом, а коли помітив, що я не второпаю, чим його так зачепило, зареготав ще дужче, аж почало гойдатися його чималеньке черево. Намагаючись поставити на столик бокал, він промазав. Той гирею впав і застряг вертикально, мов недопалок у високій урні з піском, що їх колись ставили біля ліфтів у вестибюлях готелів. Це тільки додало йому сміху, він показав пальцем на бокал.

— У мене б не вийшло так точно, аби я цілився, — промимрив він, і тут його знову прорвало, регіт накочувався хвилями, він трясся на стільці, тримаючись одною рукою за черево, іншою за груди. Раптом мені згадалися рядки з читаного у школі вірша: «Люди не фальшують конвульсій, не імітують судоми[114]».

Я й сам посміхався і гиготів, бо веселість такої напруги заразна, навіть коли не розумієш сенсу жарту. А падіння Ваєрменового бокала, з якого не вилилося жодної краплі... так, це було забавно. Ніби гег з якогось мультику про Марафонця[115]. Але ж не міг тільки сам цей бокал стати джерелом веселощів Ваєрмена.

— Я щось не второпаю, вибач, але мені...

— Та це ж саме воно, те, що й є насправді! — схлипнув Ваєрмен, аж заходячись реготом. — Вона і є кимось на кшталт того, що ти сказав, у тім-то й сенс! Тільки, звісно, вона дочка, дочка Хрещеного Батька-а-а...

Він безупинно хилитався збоку вбік та вперед-назад — ніякої імітації, найсправжнісінькі корчі — отут-то врешті його стілець з лунким хрускотом і здох, спершу подарувавши обличчю Ваєрмена вираз щирого здивування, а слідом і скинувши його самого на пісок. Падаючи, він зачепив рукою стояк парасольки й перекинув стіл. Порив вітру підхопив парасольку і, напнута, мов вітрило, вона потяглася за вітром вздовж пляжу. Я зайшовся реготом не від здивованого виразу у вибалушених очах Ваєрмена, коли його намагався хапнути своїми смугастими щелепами розвалений стілець, і не від того, як він барилом покотився на пісок. Ба навіть не від пригод столу, котрий втікав, зваблений парасолькою. Найсмішнішим видався мені бокал, що так і залишився непорушно стирчати в нього під боком — між лівою рукою і тулубом.

Мені знову згадалися мультики про Марафонця — крижаний чай корпорації «Акме»[116]. Біп-біп! Авжеж, заразом пригадався й кран, котрий через поламаний біпер, що не вмів робити біп-біп, наробив мені лиха, і тут же я побачив себе Вайлі Койотом в кабіні мого розчавленого пікапа, очі вирячені від здивування, обтріпані вуха стирчать у різні боки, а з їх кінчиків куриться дим.

Отут вже й мені настав гаплик. Я почав реготати так затято, що аж покотився кубаря зі свого стільця, гепнувшись на пісок поряд з Ваєрменом... проте також не поворухнув бокал, котрий так і стирчав абсолютно вертикально, мов недопалок у піщаній урні. В мене вже не було сили реготати, але я реготав. Сльози бігли мені по щоках і світ почав танути в очах від дефіциту кисню в мозку.

Ваєрмен, не перестаючи підвивати, поповз накарачках за своїм втеклим столом. Простягнув руку, намагаючись вхопити його за ніжку, але стіл відплигнув далі, ніби відчувши наближення ловця. Ваєрмен зарився лицем у пісок і, відпльовуючись, не переставав сміятися. Я перекотився на спину й хапав ротом повітря, ледь не зомліваючи, але не в змозі припинити регіт.

Отак я й познайомився з Ваєрменом.

— 3 —

Через двадцять хвилин стіл стояв на старому місці. Усе виглядало майже пристойно, але кожен наш позирк на парасольку провокував напади хихотіння. Вона, з одним прорваним клином, криво стирчала над столом, нагадуючи п’яницю, що намагається прикинутись тверезим. Уцілілий стілець Ваєрмен підсунув ближче до торця дерев’яного хідника і на моє наполягання сам сів на ньому. Я сидів просто на хіднику, хоча тепер позаду мене й не було спинки, звідти мені буде легше (не кажучи вже про елегантність) підвестися. Ваєрмен запропонував принести повний глечик. Я сказав, що не варто турбуватися, але погодився розділити з ним чай з того дивом уцілілого бокалу.

— Тепер ми брати по воді, — заявив він, коли ми допили.

— Це якийсь індіанський ритуал? — спитав я.

— Та ні, це з «Чужинця у чужій землі» Роберта Гайнлайна[117]. Хай благословенна буде пам’ять про нього.

Мені спало на думку, що я жодного разу не бачив його з книжкою на цьому смугастому стільці, проте я промовчав. Чимало людей не читають на пляжі; від відблисків яскравого світла, буває, болить голова. Я симпатизував людям з головним болем.

Він знову почав сміятися. Прикривав собі рота обома руками — як дитина — але сміх проривався назовні.

— Досить, Господи, досить. У мене вже всі м’язи черева болять.

— І в мене теж, — підпрігся й я.

Якийсь час ми мовчали. Бриз того дня доносив нам від Затоки прохолодну свіжість з печальною ноткою солі. Парасоля лопотіла проріхою. Темна пляма на піску, де вилився чай з глека, була вже майже сухою.

Він тихо заіржав.

— Ти бачив, як стіл намагався втекти? Стіл, курво!

Я теж пирснув. Стегно мені пекло і м’язи на животі боліли, але як для людини, що мало не досміялася до втрати свідомості, почувався я пречудово.

[113] Нетактовність (фр.).

[114] Цитата з видатної американської поетки Емілі Дікінсон (1830-1886), опус №241: «Я люблю вигляд агонії\Бо знаю — є правда в тому\Люди не фальшують конвульсій\Не імітують судоми».

[115] Кумедний персонаж з розпочатої у 1949 р. серії мультфільмів про Вайлі Койота і Марафонця (Road Runner), намальований за подобою каліфорнійської зозулі — найбільшого птаха свого виду (60 см довжиною, 25 заввишки), який не любить літати, але швидко бігає.

[116] Acme (кульмінація — грецьк.) — назва вигаданої корпорації, чиї товари в мультиках про Марафонця й Вайлі Койота в найнедоречніший момент виходять з ладу.

[117] Robert Heinlein (1907-1988) — один з найвизначніших фантастів; в епопеї 1961 року «Чужинець» йдеться про людського хлопця, вихованого потерпаючими від маловоддя марсіянами, і його повернення на Землю.