Острів Дума: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У перший полудень Нового року я прокинувся після короткого, проте освіжаючого сну, з думкою про особливу мушлю — помаранчеву з білими цяточками. Не знаю, чи вона мені просто наснилася, але мені захотілося таку мати. Я був готовий розпочати експерименти з фарбами і гадав, що таку помаранчеву мушлю було б доречно втулити до якогось із заходів сонця на Мексиканські Затоці.

Я пішов уздовж пляжу в південному напрямку в компанії своєї власної тіні й пари десятків крихітних пташок — Ілса прозвала їх цвіріньками, — котрі безупинно пурхали біля води, шукаючи собі поживи. Подалі від берега в повітрі крейсували пелікани, час від часу вони складали крила і каменями падали у воду. Я забув про вправи того пополудня, не прислухався до болю в стегні і не рахував своїх кроків. Авжеж, я не думав ні про що; мої думки ширяли, як ті пелікани, що вдивляються у пошуках поживи в caldo largo[101] попід собою. Відтак, врешті помітивши мушлю, якої прагнув, я озирнувся і здивувався, якою маленькою виглядає звідси Велика Ружа.

Я стояв, підкидаючи в руці помаранчеву мушлю, і раптом відчув у стегні пульсацію битого скла. Почавшись угорі, вона розповзлася вниз по всій нозі. Проте сліди, що залишилися там, де я пройшов від дому, були чіткими, зовсім без заволочінь. Тоді я й зрозумів, що панькався сам із собою — то злегка, то занадто. То все ота моя дурна Гра в Числа. Сьогодні я зовсім забув про те, що кожні п’ять хвилин мушу робити собі міні-медогляд. Я просто... вийшов прогулятися. Як будь-яка нормальна людина.

Відтак я постав перед вибором. На зворотнім шляху я можу панькатися із собою, зупиняючись щохвилини, аби зробити пару вправ від Кеті Грін, котрі, крім пекельного болю, не давали мені ніякої видимої користі, або можу собі просто йти. Як будь-яка інша нормальна здорова людина.

Я вирішив просто йти. Але перш ніж рушив, озирнувся через плече і трохи далі в південному напрямку побачив смугастий пляжний стілець. Поряд з ним стояв столик, а над нимпарасоля, така ж само смугаста. Там сидів чоловік. Те, що від Великої Ружі здавалося цяткою, тепер набуло вигляду високого, кремезного чоловіка в джинсах і білій сорочці з закоченими До ліктів рукавами. У нього було довге, розвіяне бризом волосся. Я не міг розгледіти рис його обличчя; ми все ще були далеко один від одного. Він побачив, що я дивлюся, й махнув мені. Я махнув йому навзаєм, відтак повернувся й поплентався додому по моїх власних слідах. То було моє перше побачення з Ваєрменом.

— 2 —

Останньою думкою перед сном мені майнуло, що на другий день Нового року я, певне, так кульгатиму, що навряд чи взагалі зможу ходити. Приємно було з’ясувати, що сталося зовсім не так; схоже, гаряча ванна зняла залишки заціпеніння.

Тож наступного ранку я знову рушив на прогулянку. Без цілі; без новорічних настановлень; без Гри в Числа. Просто гуляє собі дядько пляжем, іноді наближаючись до тихого плескоту прибою, а пташки-цвіріньки пурхають угору плямистою хмарою. Де-не-де я підбирав мушлю і клав її собі до кишені (за тиждень я носитиму з собою пластиковий пакет для знайдених скарбів). Коли я наблизився достатньо, щоб детальніше розгледіти кремезного чоловіка — сьогодні він був у синій сорочці і штанах хакі, схоже, що босий, — я знову розвернувся й пішов до Великої Ружі. Але перед тим махнув йому й отримав помах у відповідь.

Так почалися мої справжні Великі Пляжні Прогулянки. Кожного пополудня вони трохи довшали, і кожного разу я бачив кремезного чоловіка на смугастому пляжному стільці трохи детальніше. Я зрозумів, що, очевидно, він має свій режим; уранці він з’являвся зі старою леді, штовхаючи її візок по дерев’яному хіднику, якого я раніше не міг розгледіти від Великої Ружі. Після обіду він виходив сам. Він ніколи не знімав сорочки, але його руки й обличчя були чорними, як старі меблі в традиційному помешканні. Біля нього на столику стояв високий бокал і глечик, в якому могли бути крижана вода, лимонад або джин з тоніком. Він завжди махав мені рукою; я завжди відповідав йому тим самим жестом.

Одного дня наприкінці січня, коли я скоротив відстань між нами десь до одної восьмої милі, на піску з’явився другий смугастий стілець. І другий бокал, порожній (але високий і страшенно заманливий), з’явився на столі. Коли я махнув йому, він спершу махнув мені у відповідь, а потім показав на порожній стілець.

— Дякую, але не сьогодні! — гукнув я.

— Чорт, ходи-но сюди! — гукнув він у відповідь. — Я доставлю тебе назад у візку для гольфу!

Я на це посміхнувся. Ілса була великою прибічницею гольф-візка, у ньому я міг би гасати туди-сюди по пляжу, лякаючи пташок.

— Це не входить до моєї стратегії гри, — крикнув я. — Надійде час і я сам дійду! Щоб там не було у тебе в глеку, тримай його холодним для мене!

— Роби як знаєш, мучачо! — відсалютував він мені. — Роби свій день, і хай твій день робить тебе!

Я пам’ятаю багато Ваєрменових приказок, але цей вислів у мене асоціюється з ним найсильніше, либонь тому, що я почув це від нього раніше, ніж взнав його ім’я, раніше, ніж потиснув йому руку: Роби свій день, і хай твій день робить тебе.

— 3 —

Не лише ходьба була досягненням Фрімантла в ту зиму; Фрімантл почав знову цікавитися смаком життя. І воно здалося йому диявольськи апетитним. Одної вітряної ночі, коли мушлі під домом, замість легкої бесіди, про щось сперечалися, я дійшов висновку: коли я впевнюся, що ці нові відчуття дійсно реальні, тоді я віднесу Ребу Ляльку-Контролерку-Люті на берег, обіллю її рідиною для розпалювання вугілля — і хай горить. Влаштую справжній вікінгівський похорон своєму іншому життю. А чому б збіса й ні?

Тим часом мене захопило малювання, мене тягнуло до нього, як цвіріньок і пеліканів до води. Через тиждень я вже жалкував, що просрав так багато часу з кольоровими олівцями. Я послав Ілсі мейл з подякою за те, що напоумила мене, і вона відповіла, що їй зайві були чиїсь консультації в цій справі. А ще вона написала, що «Колібрі» виступали у великій церкві в Потакеті[102], штат Род-Айленд — щось на кшталт стартового концерту в турне, — і прихожани просто ошаленіли, ляскали в долоні й волали алілуя. «Там люди добряче хилиталася в проходах, — писала вона. — Це у баптистів замість танців».

Тієї ж зими я близько потоваришував з Інтернетом у цілому й Гуглом зокрема, кликаючи однією рукою. Але коли дійшло до острова Дума, в і-неті не знайшлося нічого особливого, окрім мапи. Я міг би поритися довше й глибше, проте щось мені підказувало наразі відкласти мої питання. Що мене захопило найбільше, так це цікаві випадки, пов’язані з втратою кінцівок, а їх там було — достобіса.

Мушу сказати, що навіть увесь мій скепсис до того, на що виводив Гугл, не зовсім віднаджував мене від найбільш диких історій, бо сам я ніколи не мав сумнівів щодо мого власного досвіду, який вочевидь був пов’язаний з пережитим каліцтвом — історій про травми зони Брокі, втрати одної чи обох кінцівок. Я будь-якої миті, варто лиш захотіти, міг поглянути на свій малюнок, де я зобразив Карсона Джонса у майці з номером Торії Гантера, і також у мене не було сумнівів у тому, що містер Джонс придбав Ілсі обручку саме в крамниці «Зейлс». Менш конкретними доказами, проте для мене переконливими, були мої дедалі сюрреалістичніші картини. Каляки-маляки в блокноті біля телефону в моєму іншому житті не мали нічого спільного з примарними заходами сонця, які я малював тепер.

Я не був першим, хто, втративши частину тіла, отримав дещо інше. У містечку Фредонія у штаті Нью-Йорк лісоруб під час роботи відрізав собі руку, і врятувався тільки тим, що присмалив кровоточивий обрубок зап’ястя. Долоню він забрав додому, поклав у банку зі спиртом і заховав до погребу. Через три роки долоня, якої в нього й близько не було при зап’ясті, почала дуже мерзнути. Він пішов до льоху і там побачив, що віконце розбите і зимовий вітер віє прямо на банку, в якій плаває його відрізана долоня. Коли той колишній лісоруб переніс банку ближче до печі, відчуття крижаного холоду в нього зникло.

Один російський селянин з Тури, що в сибірській глибинці, у якійсь господарській машинерії втратив ліву руку по лікоть і решту свого життя був шукачем підземних джерел. Коли він опинявся на місці, під яким була вода, його відсутня рука холонула й мокріла. Судячи зі статей, що я прочитав (їх було три), він ніколи не помилявся.

Ще був хлопець з Небраски, котрий вмів передбачати торнадо за поведінкою мозолів на своїй втраченій нозі. Безногий моряк з Англії, якого друзі використовували як шукача рибних косяків. Японець, подвійний ампутант, що став поважним поетом — непогана кар’єра для чоловіка, котрий не вмів читати-писати, коли потрапив під потяг, яким йому відрізало обидві руки.

Зо всіх історій либонь найдивовижнішою мені здалася історія Керні Джефордса з Нью-Джерсі, хлопчика, який народився без рук. Скоро після свого тринадцятиліття цей, до того цілком адаптований інвалід, впав в істерику, запевняючи своїх батьків, що його руки «болять закопані на якійсь фермі». І казав, що покаже їм, де саме. Вони їхали машиною два дні кудись у безвість, потрапили врешті на ґрунтовий шлях в Айові. Хлопець повів їх на кукурудзяне поле, орієнтуючись на стодолу з намальованою на даху рекламою жувального тютюну MAIL POUCH[103], і наказав копати. Батьки послухалися, не тому, що сподівалися щось знайти, а просто думали, що хоч заспокоять, може приведуть врешті до тями свого сина. На глибині трьох футів вони відкопали два скелети. Один з них належав дівчині років дванадцяти-п’ятнадцяти. Інший — чоловіку невизначеного віку. Коронер округу Едер визначив, що тіла пролежали в землі приблизно дванадцять років... хоча мабуть таки тринадцять, бо стільки було Керні Джефордсу. Жоден з трупів так і не було ідентифіковано. При скелеті дівчини були відсутні руки. Їхні кістки були перемішані з кістками чоловіка.

Не менш захопливими були ще дві історії, вони зацікавили мене ще більше, особливо коли я згадав, як нишпорив у сумочці моєї дочки.

Я знайшов їх у статті з назвою «Вони бачать за допомогою того, що втратили» у виданні «Північноамериканський журнал парапсихології». Там розповідалося про двох медіумів — жінку з Фініксу[104] й чоловіка з Ріо-Галлегос в Аргентині. У жінки не було правої долоні, а в чоловіка цілком була відсутня права рука. Обоє кілька разів успішно допомагали поліції розшукати зниклих людей (либонь траплялися й невдачі, але про них там не йшлося).

Згідно статті, обоє медіумів-ампутантів використовували ту саму техніку. Їм давали якусь деталь одягу зниклих людей або папір з написаним ними текстом. Вони заплющували очі й уявляли собі ніби торкаються того предмету своєю втраченою рукою (виноскою подавався безладний коментар, де згадувалась якась Рука Тріумфу, чи то Рука Моджо[105]). Отже, жінка з Фініксу «бачила образ», який переповідала своїм співбесідникам. Аргентинець натомість швидко, немов автоматично, записував свої видіння цілою рукою, у цім процесі я вбачав аналогію зі своїм малюванням.

Ну, як я вже казав, кілька ще більш дивних історій, на які я натрапив у своїх пошуках Інтернетом, видались мені зовсім сумнівними, але я не мав сумнівів щодо того, що відбувалося зі мною. Гадаю, навіть аби я сам не намалював був Карсона Джонса, я все одно повірив би всьому. Значною мірою через мою мовчазну самотність. Лише зрідка приїжджав Джек, чи Ваєрмен — який все ближчав і ближчав — махав й гукав мені: «Буенос діас, мучачо!», але здебільшого я не бачив нікого й не розмовляв ні з ким, окрім як із самим собою. Все стороннє відпало майже цілком, а коли таке трапляється, ясно починаєш чути самого себе. А чисте спілкування між собою твоїх сутностей — я маю на увазі поверхневу й глибинну — є ворогом непевності. Воно вбиває сумніви.

Та для підтвердження я постановив собі провести експеримент.

[101] «Рясний бульйон» (ісп.) — мексиканський рибно-овочевий суп; назву Caldo Largo для ареалу Мексиканської затоки й Карибського моря ввів в американську культуру Ерл Томпсон (1931-78), автор однойменного роману про життя контрабандистів.

[102] Pawtucket — місто біля канадського кордону (73 тис. мешканців), батьківщина американської індустріальної революції — у 1790 р. тут почала працювати перша цілком механізована бавовнопрядильна фабрика.

[103] Тютюнова компанія «Брати Блох» з 1890 по 1992 рр. щорічно платила фермерам від $1 спочатку до $40 наприкінці за те, що їхні стодоли фарбувалися коштом компанії і мали на собі жовто-чорні рекламні гасла; сьогодні деякі з найстаріших таких стодол отримали статус національних історичних пам’яток.

[104] Phoenix — столиця південно-західного штату Аризона.

[105] Чаклунські артефакти: староевропейський — «рука тріумфу» (слави), засушена ліва рука повішеного за вбивство; афро-американський — «моджо», торбочка з амулетами.