Острів Дума: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не знаю.

Вона акуратно переїхала через здиблене кореневище й посунула далі. Ми рухалися не швидше п’яти миль на годину. Ще більше фікусів-душителів з’явилося серед масиву рододендронів та морського винограду. Високі зарості перетворили дорогу на мрячний тунель. По обидва боки нічого неможливо було розгледіти крізь зелену стіну. Навіть небо зникло, про нього нагадували хіба що випадковий зблиск сині чи заблукалий сонячний промінчик. Тепер стали траплятися гілляччя меч-трави[95] та прутняка[96], пророслі просто крізь тріщини в асфальті.

У мене почала свербіти рука. Та, якої не було. Мимоволі я потягнувся до неї і почесав собі тільки все ще ниючі ребра, як вже це траплялося не раз. Одночасно почала свербіти ліва скроня, її я міг почесати, що й зробив.

— Тату?

— Я в порядку. Чому ти зупинилася?

— Тому що... Мені щось погано.

Ще б пак, на ній все було написано. Вона вся знітилась і побіліла, стала, як та цинкова мазь у неї на носі.

— Ілсо? Що з тобою?

— Шлунок. У мене великі сумніви щодо того салату з тунця, яким я поснідала. — Вона подарувала мені хворобливу, ледь не грипозну посмішку. — І я не знаю, чи зумію вивезти нас звідси.

Непогане питання. Раптом морський виноград ніби присунувся ближче, а переплетені вгорі гілляччям пальми начебто погустішали. Мені здалося, що я відчув запах оточуючої нас рослинності, тяжкий дух, що нахабно, сам, пхається мені до горла. А чом би й ні? Кінець кінцем, він повзе від живих створінь: вони товпляться зусібіч. І згори теж.

— Тату?

Свербіння погіршилося. Воно було червоним те свербіння, таким само червоним, як зеленим був сморід в моєму носі. Свербіло, як обсмалене у печі.

— Тату, вибач мене, але я, здається, зараз виблюю.

Не обсмалене, це не піч, це машина, вона прочинила дверцята й висунулася надвір, тримаючись одною лапкою за кермо, і я почув як її вирвало.

В лівому оці мені почервоніло і я сказав собі: «Я зможу це зробити. Я зможу це зробити. Я просто мушу зібрати докупи весь цей старий гнилий мотлох мого тіла».

Я відчинив дверцята зі свого боку, довелося потягнутися рукою собі через тулуб. Виповз надвір, тримаючись рукою за верхівку дверцят, щоб не завалитися головою прямо в стіну морського винограду й переплетене галуззя напівусохлих баньянів. У мене чесалося все тіло. Кущі й гілки були так близько від машини, що дряпали мене, коли я рушив обходити її спереду. Мій зір наполовину погіршився, очі ніби залило

(ЧЕРВОНОЮ)

кров’ю, я відчув, як соснова гілка дряпає мені зап’ястя — я міг поклястися — правої руки, і подумав, що зможу це зробити, я мушу це зробити, а Ілса все блювала, я це чув. Я відчував, що в цій вузькій алеї гарячіше, ніж мало би бути, навіть під цим зеленим дахом. У мене залишалося достатньо здорового глузду, щоб дивуватися, якого біса нам взагалі заманулося проїхатися по цій дорозі. Авжеж, спочатку це нам здавалося лише забавою.

Ілса стояла все ще нахилена, тримаючись за кермо правою рукою. Крупні краплини поту блищали в неї на лобі. Вона звела очі на мене.

— О Господи...

— Давай ще, Ілсо.

— Тату, що ти намірився робити?

Так, ніби вона сама не розуміла. І раптом обидва слова повезу і назад виявилися для мене абсолютно неприступними. Все, що я зміг виартикулювати в ту мить, було нас, найзайвіше слово в англійській мові, коли воно одне-самісіньке. Я відчув, як лють лине вгору моїм горлом, мов гаряча вода. Або кров. Авжеж, як кров. Тому що лють була, так-так, червона.

— Витягну нас звідси. Посунься. — А собі думав: «Не лютися на неї. Не здумайся почати кричати. О Господи, допоможи, не треба кричати...»

— Тату, ти не зможеш...

— Ні, я зможу це зробити. Сунься.

Звичка до слухняності невмируща — особливо живуча вона у стосунках між батьком і дочкою. Ну, й звичайно ж, їй було зле. Вона посунулася й я поліз за кермо, сідаючи своїм ідіотським способом — задом наперед, піднімаючи рукою свою негодну праву ногу. Бринів увесь мій правий бік — так, ніби я отримав знизу удар електричним струмом.

Я міцно заплющив очі й подумав: «Я ЗМОЖУ це зробити, чорти мене забирай, і мені для контролю не потрібно ніякої ганчір’яної курви».

Коли я знову подивився на світ, дещо з тієї червоності — і трохи люті, слава Богові, — вимилося геть. Я перемкнув трансмісію на задній хід і почав поволі здавати. Я не міг виглядати у вікно, як це б робила Ілса, бо ж не мав правої руки, щоб тримати керма. Залишалося дивитися тільки у люстерко заднього виду. В голові мені чулося примарне: біп-біп-біп.

— Прошу, не з’їдь з дороги, — промовила Ілса. — Ми не дійдемо пішки. Мені дуже зле, а ти зовсім інвалід.

[95] Cladium — багаторічна побережна рослина з потужним повзучим корінням й ефектним гостро-пильчастим листям, як релікт зустрічається в Україні.

[96] Vitex gaumeri — кущі і дерева сімейства ясноткових.