Острів Дума: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— На середину січня я сподіваюся пройти пляжем у південному напрямку чверть милі.

Вона свиснула.

— Чверть милі туди й назад?

Я похитав головою.

— Ні-ні. Чверть милі тільки в один бік. Назад я прилечу, — я розпростер руки, щоб показати як.

Вона пирснула, знову рушила в бік будинку, відтак зупинилася, коли промінь світла подав нам сигнал з південного напрямку. Раз, потім другий. Там виднілися дві цятки.

— Люди, — повідомила Ілса, приставивши руку дашком над очима.

— Мої сусіди. Мої єдині сусіди зараз. Принаймні я так гадаю.

— Ти з ними знайомий?

— Та ні. Я знаю тільки, що там чоловік і жінка в інвалідному візочку. Гадаю, вона часто снідає біля води. Гадаю, то в них таця так виблискує.

— Ти міг би придбати собі мотовізок для гольфа. Тоді зможеш прокотитися туди й сказати їм привіт.

— Кінець-кінцем я дійду туди й скажу привіт. Ніяких мотовізочків. Доктор Камен наказав встановлювати мету й досягати її, от я і встановив.

— Тату, тобі не потрібен психотерапевт для встановлення мети, — промовила вона, усе ще дивлячись на південь. — А вони з якого будинку? З отого здоровезного, що виглядає, мов ранчо у вестерні?

— Я певен, що з того.

— І більш ніхто там не живе?

— Зараз ні. Джек каже, що є люди, котрі винаймають кілька інших будинків у січні й лютому, але зараз, гадаю, тут тільки я й вони. Решта острова — чисто ботанічна порнографія. Здичавіла рослинність.

— Господи, чому?

— Не маю жодного уявлення. Втім хочу дізнатися, принаймні спробувати, проте тепер я тільки намагаюсь міцно встати на ноги. Я кажу це буквально.

Ми нарешті пішли додому. Ілса сказала:

— Майже порожній острів під сонцем — тут може бути якась історія. Тут просто мусить бути якась історія, як ти вважаєш?

— Так і вважаю, — відповів я. — Джек Канторі пропонував розвідати, та я відрадив його — гадаю, я й сам про все дізнаюся.

Я вчепився у костур, вставивши руку в його два сталевих рукави, — це завжди приємно після часу проведеного на пляжі без опори — і потюпав по доріжці. Але Ілса не пішла за мною. Я зупинився й обернувся. Вона дивилася на південь, так само прикриваючи рукою очі.

— Ходімо, мила?

— Так.

Віддалік на пляжі знову зблиснуло — сніданкова таця або чайник.

— Можливо, вони знають історію, — промовила Ілса, рушаючи за мною.

— Можливо й так.

Вона показала на дорогу:

— А от вона, чи далеко вона тягнеться?

— Не знаю, — відповів я.