Рік 2245: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нестерпно-сліпуче світло раптом розлилось навкруги. Воно було таке полум’яно-фіалкове, що Юркові здалося, що світла не стало взагалі, що не стало сонця, і він востаннє бачить все навколо себе. Потім повітря струснуло літаком так, що він інстинктивно вчепився в кермо і наосліп погнав літак ще вище угору. Коли наважився розплющити очі — клуби сіро-жовтавого диму закривали від нього землю, а попереду, зменшуючись в розмірах, гнав кудись літаком Іван.

Нове грізне гудіння Початку почулося знизу і, прорвавшись крізь клуби диму, нагору вирвалась і понеслась за Іваном нова постать, що здавалась рожевою від червоних виблисків вогню.

— Омем, — прошепотіла Марія. — Летить на вогні… Одна із старших Омем.

Юрко повернув літака і погнав ним назирці за Іваном і Омем.

XI

Іван летів на останній швидкості, розрізуючи носом літака повітря, яке із свистом і сичанням роздавалось перед ним.

«Куди ж тепер? — билася в ньому одна неодв’язна думка. — Куди? На Місяць — не знаю як. Та вони і там знайдуть… Тут я не сховаюся… І ніхто мене не прийме… Росія! — згадав він радісно. — На Урал, в ліси!.. Хай там пошукають… Зоо, — згадав він. — Там тепер зоо… Нічого… Я звірів не боюся. А ці чистюльки не полізуть мене там шукати! Побояться!» — засміявся він і глянув на компас. Компас показував північний схід.

«Так і летітиму», — вирішив Іван і вже спокійніше усівся в сидінні та глянув назад.

Ззаду летіла до нього якась вогняна крапка.

«Женуться, — подумав Іван. — Женеться якесь чортовиння!.. Але вже швидше не полечу, ніж зараз… Аби швидше туди, назад, в Росію…»

Він ще раз озирнувся. Вогненна крапка ніби не більшала.

«Спуститись нижче, — промайнула думка. — Спущуся і там, може, загублюся посеред інших літаків… Треба тільки не висовувати голови, щоб мене не побачили зустрічні».

Він трохи притишив хід літака і скерував його вниз. Через якийсь час озирнувся. Вогненна крапка стала більша, а за нею вгорі виднівся ще якийсь літак. Іван знову наддав ходу літакові. Канал промчав під ним зеленаво-сірою ниткою, і він летів уже понад землею.

«Франція, — згадав він свій воєнний досвід. — Треба більше на північ».

Він повернув літак на північ і приглядався краєвидові, що розгортався під літаком.

«Німеччина! Ох, і погуляли ж ми тут! То було життя! Теж були чистюльки, ну, ми швидко навчили їх, як треба жити. Україна! Ач, цвіте хлібами, проклята, — просичав він. — Шкода, що не маю більше бомби, я б їм кинув на прощання… Тепер, ось десь тут, недалеко, вже й Росія має бути».

Він озирнувся. Вогненна крапка тепер уже горіла смолоскипом на тлі синього неба, а за нею ясно видно було обриси другого літака.

«Доганяють! — смикнувся вперед Іван, ніби хотів своїм тілом підігнати літака. — Доганяють, прокляті! Але ще може втечу… Вже недалеко…»

Тут літак його стукнувся у якусь невидиму, але тверду, як сталь, стіну.

«Непрониклива заслона», — встиг ще подумати Іван, як літак із сплющеним від удару носом одскочив і перекрутився в повітрі.

— Тепер каюк. У цих дурнів навіть парашутів нема! — останньою злобою просичав Іван.

В цей час дві еластичних руки раптом обняли його ззаду за стан — і він злякано озирнувся. Нікого не було, тільки дві еластичні присмочки висунулись з-поза сидіння і тримали його міцно на місці. Літак перекрутився ще раз, і потім якась пружна сила спинила його і почала поволі, м’яко спускати на землю. Іван визирнув з літака. Над літаком, розкинувши величезне синє шатро, розкрився гігантський парашут.

— Здорово себе забезпечили, — криво усміхнувся Іван. — І живуть довго, а вмирати таки не хочуть!

Літак плавно спустився на землю, поколивався трохи під вітром і став. Іван спробував ворухнутися. Він був вільний, присмочка вже не було. Він вискочив з літака, глянув на небо. Вогненна куля надлітала уже близько, промчала була над ним, повернула і спустилася на землю.

Іван оглянувся і трохи не розсміявся: перед ним стояла стара худа жінка з розкуйовдженими від вітру пасмами сивого волосся. Та, приглянувшись до її очей, Іван раптом замовк і злодійкувато глянув по землі.

Вони стояли серед невеличкої кам’янистої рівнини, видно, давно вже покинутої людьми. Невисока травичка пробивалася поміж каміння, куски якого там і тут валялись на землі.

«Зайти ззаду і розбити їй голову каменем, — шугнула в Івана думка. — Ні, накажу їй одкрити цю прокляту завісу — і там уже покінчити з нею… На своїй землі! І не дивитися на неї, не глянути їй в очі, а то ще причарує мене гіпнозом, як і той старий там, у стадіоні».

Від згадки про своє недавнє пониження злість знову закипіла в ньому, але він уперто дивився в землю.

— Ти знищив Очета! — обвинувачуючи сказала Омем. — Ти знищив його. Як міг ти знищити добру душу?

Іван, із спущеними в землю очима, ступив убік і нахилився за каменем.