Рік 2245: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Він уже переміг! — відповіла Марія нетерпляче. — Хіба ти не бачиш? Він переміг!

Юрко придивився.

Справді, Іванова рука, занесена для удару, ніби спинилася в повітрі і поволі, поволі, в тремтінні і спазмах, спускалася вниз. Тепер Іванове тіло також тремтіло в зусиллі не спустити руки, в зусиллі вдарити, в зусиллі знищити владу Джонсона над ним. Але рука, потримавшись хвилину в повітрі, знову скорчилась, загнулась і раптом безсило упала вниз.

— У-у-у! — завив Іван від злости, виряченими лютими очима дивлячись на Джонсона. — О, клятий! Боїшся битися і пускаєшся на твої штучки!

— Я тільки говорив тобі, що ти недобрий і мусиш перестати, — поворухнув розпухлими губами Джонсон. — Я говорив тобі — і ти перестав!

Він подивився уважно на Івана і сказав, втомлено скоряючись необхідности:

— Ні, ти ще не зрозумів. Ти ще не хочеш перестати. Ти ще повен злоби. Ти мусиш стати на коліна, тоді ти скоришся.

— Я?! — розірвав на собі Іван сорочку, оголюючи зарослі рудою вовною груди. — Я — на коліна?! Ні! Не діждеш! Не діждеш! Ні, ні, ні!

Але коліна йому вже підгинались, і він вигинався всім тілом, намагаючись втриматися рівно, намагаючись не здатися, намагаючись встояти.

— Не маєш сили духу, — знову прошелестіли над затихлим стадіоном тихі слова Джонсона. — Не маєш — і не матимеш ніколи. Тільки тіло — а цього в наш час замало!

Іван захитався дужче, на губах у нього виступила піна, очі вилазили з орбіт від нелюдського зусилля, м’язи на литках тремтіли, і надувались жили.

— Ставай, кажу тобі! — раптом загримів Джонсон, — і Іван упав навколішки, а потім навзнак.

Джонсон полегшено зітхнув, звільнив тіло, ступив кілька кроків і, обкрутившись на одному місці, також важко повалився на землю.

Стадіон, що був покрився криками радости і похвали, знову завмер. До Джонсона кинулись кілька Очетів. Його заплакана жінка підбігла і, присівши на землю, взяла його голову собі на коліна. Сурмачі з літаків, що вже хотіли вийти і проголосити перемогу, нерішуче спинились. Десь з далекого кінця стадіону почувся чийсь нетерплячий, тривожний запит:

— Чи він живий?

— Живий, — відповів один з Очетів, слухаючи Джонсонові пульс.

Марія також хотіла бігти до батька, але Юрко стискав її руку, що вона не могла рухнутися.

— Пусти, — нетерпляче сказала вона. — Пусти! Я хочу знати, що з батьком.

Та Юрко мовчки показав їй на Івана.

Як тільки Джонсон відвів свої очі від нього, Іван одразу сів і дикими очима глянув навколо себе. Почувши, що Джонсон живий, Іван раптом схопився з місця і знову люто, дико розреготався, захлинаючись злобою і зловтіхою:

— Ага! Живий! — закричав він. — Живий — та ненадовго! Я вам, сукиним синам, зараз покажу! Ви ще пам’ятатимете Івана!

Він зірвався на рівні ноги і, розштовхуючи людей, кинувся в куток за ареною, де лежали якісь клунки. Схопив щось, обмотане в сорочку, і кинувся до виходу.

— Я вам гах-хну! — прокричав він востаннє і зник.

Марія вирвалась від Юрка:

— Нехай біжить! — гукнула вона на ході. — Що тобі до нього? Нехай зникне!

Та Юрко уже біг назирці за Іваном і ледве не звалив з ніг якогось чоловіка, що біг до виходу з горішніх місць стадіону.

— А, ч-чорт! — вилаявся той, і, почувши цю знайому лайку, Юрко спинився і приглянувся. Просто на нього дивилися чорні, тепер злякані і насторожені очі Алямбека.

— Біжи за ним! — просичав той, пізнаючи Юрка. — Біжи за ним. Він має бомбу.

— Що?

— Бомбу! Атомку! — гукнув йому Алямбек на ході, вибігаючи надвір.