Рік 2245: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тому він повільно переходив від однієї дороги на іншу, весь час придивляючись, чи не видно десь фіалкових блискавиць на білому тлі — бо він уже знав, що на колонках для освітлення були сині поперечні смуги. Він був також майже певен, що номери зменшуються в напрямку на північ, — і зробив з цього висновок, що, мабуть, тоді Очет мав хату десь неподалік від колишньої Аляски… Але перейти пішки через усю Америку і до Аляски забрало б кілька років… Лишалось тільки час до часу проситися на літак, що летів бодай приблизно в напрямку на північ — і так надіятись скоротити дорогу… Але це був непевний шлях, час минав, а вони ще тільки дісталися до західних штатів — і Іван навіть приблизно не міг передбачити, коли і як дістанеться він до того місця, де сховав бомбу.

Це була його перша помилка — лишити бомбу там, у якихось дурацьких кущах шипшини і піти самому в світ голіруч. Та тоді він думав тільки про те, щоб ніхто не побачив бомбу і не забрав її, — і він не знав, як швидко можуть нові люди занести йото геть на інший кінець континенту — і там лишити… Добре, що хоч Петрик кинув його в Нью-Йорку, і він міг вислизнути з-під їх опіки… Вірніше, йому навіть не доводилось вислизати — вони просто кинули його, забули про нього, перестали ним цікавитись. І вже за це одне їх варто було знищити… Чи вдасться йому перемогти їх, чи ні, — але він вже нагадає їм про себе! Вони пам’ятатимуть Івана Ранцева — розказуватимуть про нього дітям і лякатимуть його іменем онуків! Це вже він зробить, будьте певні!..

А до тих пір треба мовчати, удавано привітно обзиватись час до часу до Джека, махати рукою усім цим зустрічними простачками з їх ідіотськими усмішками і подарунками та привітами!.. Колись вони приноситимуть йому усе, що він накаже, і будуть дякувати йому за те, що він це від них узяв!.. Так, він бачив, як це робилося!.. Він знає людей, він знає, як з ними поводитись… Коли б тільки швидше дістатись йому до Аляски — якщо то справді була Аляска… І потім звільнитись од Джека і від його постійного контролю…

Іван знову зненавистю глянув на спину Джека.

Сидить і править!.. Ледачий, який не хоче працювати і не хотів учитись — а ось сидить і править… Зустрів якогось свого приятеля, і той підібрав їх на свій літак… Бач, зраділи, що побачились… Сміються і говорять, — і забули про нього… так, наче б Івана і на світі нема!

«Підождіть, — знову поверталася все та сама уперта і злісна думка. — Підождіть, згадаєте ви Івана, і вже повік не забудете!»

Та тут Джеків приятель обернувся до Івана і сказав:

— Як ти нікуди не спішиш, то я хотів би присісти тут на хвилинку — я минулого року бачив, що тут починала робити греблю молода пара бобрів.

— Бобрів? — витріщив на нього очі Іван.

— Так, бобрів… Я кожного року літаю в ці краї… нас багато таких: одні люблять стежити, як живуть птахи, інші спостерігають за деревами — а я от, — засміявся він, — закохався і бобрів. Сиджу в лісі і дивлюся, як вони працюють… Дуже втішна тварина, і мудра… Я від неї навіть дечого навчився.

— Бобрів, — знову незрозуміло повторив Іван. — У них дуже дороге хутро, — згадав він.

— Що таке — хутро?

— Хутро? Шкіра… Ми раніш здирали з бобрів шкіру і робили з неї одяг, — пояснив Іван.

— А, так, пригадую. У дикунські часи…

— У дикунські? — перепитав зневажливо Іван і одразу побачив перед собою свого начальника, полковника Степанова, як той приміряв на себе нове пальто з бобровим коміром.

Правда, Степанов тоді також удавав, що сміється з того пальта і з того коміра, — і говорив насмішкувато: «Ну що, Ранцев, похожий я на буржуя?»

Але Ранцев знав, що інакше і не можна, бо тоді було небезпечно виявляти захоплення бобровим коміром. Але він добре бачив, що Степанов дуже тішився і своїм пальтом, і коміром, і тим, що їде третім секретарем з посольством до Стокгольму… І можна було тішитись, бо пальто було з англійського шевіоту, і комір був першого класу, і кому ж не цікаво було пожити за кордоном, у Швеції, у столиці!.. А цей дурник каже, що це в дикунські часи носили хутра!.. Іван знову відчув знайому нудь від того, що йому треба жити поміж такими людьми, наївними і в той же час такими певними себе і своєї мудрости… Але він навчився вже стримувати себе і тільки знизав плечима, повторюючи завчену також, стереотипну фразу:

— Я нікуди не спішу… От, ходжу собі і вивчаю ваші краї і звичаї…

— То й добре… Ми тільки на хвилинку пристанемо… Я добре це місце знаю.

— Але ж тепер ще не літо… По-моєму, так ще тільки весна почалася… — сказав Іван, аби лиш підтримати розмову і не сидіти третім, непотрібним пасажиром у літаку. — Хоч я у вас і досі добре ще не розрізню, де кінчається зима, а де починається літо.

— Ні, ти маєш рацію, — зараз ще тільки квітень… Але це літо у мене буде зайняте, так я вирішив злітати сюди зараз, а звідси впрост на Юр’їв день до Англії… Джек казав мені, що ти теж маєш там битися… Власне, я найбільше й хочу подивитись, як то билися люди раніш, — невимушено говорив новий знайомий, в той час, як Джек скерував літака наниз. — Моя ділянка, де я за бобрами дивлюся, буде годин зо дві лету далі… А це я тут нових собі знайшов був, так хочу тільки глянути, чи вони ще тут є… Сідай Джеку, отут на полянці.

Джек покрутився літаком над невеличкою полянкою в лісі і почав спускатися.

— А коли ж Юрія? — спитав Іван, напружено перегнувшись вперед.

— А шостого травня… За два тижні, — недбало відповів власник літака.

— За два тижні!

У Івана бурею завихоріли тривожні думки. За два тижні! За два тижні буде його найкраща нагода — а він ще нічого не має, не готовий, з порожніми руками!.. За два тижні… А він хіба за два місяці дістанеться до своєї бомби, якщо дістанеться взагалі! За два тижні!..

Джек і його друг щось говорили йому, але він не чув. Сидів, стиснувши зуби, і безтямно дивився перед собою…

— Що він, приступи має, чи що? — здивувався Джеків приятель.

— А, лиши його… Ходімо, подивимось на твоїх бобрів, і нехай я бодай на хвилину про нього забуду, — роздратовано сказав Джек. — Лиши його! Хоче тут сидіти — нехай посидить… Це ж недалеко?

— Та отут зараз, — відповів той, незрозуміло придивляючись до Івана. — Ну, знаєш, не хотів би я з таким битися — він в людині усю злість підіймає… Як це ти з ним стоваришував?