Рік 2245: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Нехай колись пізніше я розкажу тобі, — неохоче пообіцяла Марія. — Ми он уже майже напроти Шевченка.

— Так, нам тепер треба буде переплисти річку, — сказав один із хлопців. — Берися-но ти, Лексі, за весла, бо тут течія здорово несе… Треба брати навскоси — тоді легше буде…

V

Уже звечоріло зовсім, коли вони нарешті прив’язали човна до одного з мармурових виступів, що їх багато було на набережній.

— Здорово зроблено, — з захопленням роздивився Юрко навкруги.

Від світла, що оточувало хрест на горі, і від матових ліхтарів, що світилися вздовж набережної, майолікові плити, що стерегли берег від води, виглядали теплими і живими. З двох сторін на гору вели приступки — з такого самого мармуру, як і стовпи, а від річки гора здіймалася вгору веселим килимом квітів, то надто світлих, то надто темних у переливчастому світлі ліхтарів. Поміж візерунками і замість поручнів ішли знову майолікові плити з візерунками, які переплітались між собою і доповнювали один одного.

— Кажу тобі — тоді вся Україна якби вибухла радістю, — задумано усміхалась Марія, і Юркові здалося, що її обличчя в світлі цих ліхтарів також міняється, втрачає свою рішучість, стає м’яким і ніжним. — Так довго люди витрачали сили на те, щоб заробити їжу… стільки часу і сил витратили на те, щоб здобути державу, що коли раптом не треба було думати ні про їжу, ні про ворогів, — вони всю ту навіжену силу кинули на те, щоб прикрасити її, оту свою Україну!.. Тоді взагалі багато людей кинулось прикрашати життя, бо всім здавалось, що вже більше ні про що не треба думати… Але такого, як на Україні — ніде не було!.. От тоді вони і зробили тут оце чудо… Носили каміння, випалювали плити, копали землю… Як мурашня ворушилися тут цілі дні… Я бачила, нам Очет показував на екрані… А коли все було зроблено, то багато з них так і залишилось тут жити, — дуже вже шкода було розлучатися із тим, на що було витрачено стільки сил і любови.

— Раніш на горі пам’ятник йому стояв… Я бачив… Його постать на повний зріст…

— Так… Але його зняли… Довго сперечались, але таки зняли… Вирішили, що хрест на його могилі буде краще…

— Ми цю дорогу так і називаємо «Від хреста до хреста», — весело обізвався один і хлопців. — Від Хреста на пам’ятнику князеві Володимирові у Києві — знаєш, де він свій нарід вперше охрестив — і до Шевченкового хреста тут.

— Так. Поміж двох хрестів і був весь шлях України, — сказав Юрко, дивлячись угору. — Чи ми зараз зійдемо туди, чи вже вранці?

— Ходімо зараз… Там є хатка — можемо і переночувати, якщо там небагато народу…

Вони поволі пішли східцями вгору… Хрест яснів все ближче, і ближче, і ближче, і Юркові здавалося, що оце він переходить якусь межу, якась грань перерізає його життя, може, така сама важлива, як і тоді, коли він упав знесилений в снігу поруч своїх товаришів… Тільки тепер він був сам-один, зовсім один. Та в цей час чиясь легка рука лягла йому на плече, і Маріїн голос прошепотів:

— Але ніколи, ніколи ти не повинен думати, що ти — сам-один на світі.

Юрко мовчки узяв її руку і тихенько притягнув до себе. Так вони йшли вгору поруч, тримаючись за руки, мовчки, дослухуючись до своїх сердець.

VI

Там, на Шевченковій горі, Юрко вперше поцілував Марію. Людей цього разу не було на горі багато, але в невеличкій хатинці не було вже місця, і частина відвідувачів розташувалась просто біля хати, на повітрі.

— Ну, а по-моєму, сьогодні вночі буде дощ, — сказав один з хлопців. — Ми краще розкладемо шатра вдолині, понад річкою… Там так гарно спати, коли вода плеще потихеньку коло тебе і заколисує тебе…

— Ну, як буде дощ та вітер, так не дуже то заколише, — засміявся другий. — Я знаю, я вже ночував один раз над Дніпром у бурю.

— А хіба тут дощ сам іде, його не пускають? — спитав Юрко.

— Ні, то над пустелями, де дощі рідко — там треба штучного дощу… Та й у нас, на Україні, на півдні часом доводиться пускати штучні дощі. А тут — ні. Тут все іде так само випадково, за своїми законами, як і раніш.

Вони побігли вниз, до човна, а Юрко глянув навколо… Вже стало майже зовсім темно, і тільки невиразною стрічкою світлів Дніпро вдолині, та десь на лівому боці ліси вимальовувались на тлі неба нерівними зубцями, ніби башти якоїсь фортеці, а в прорізах між зубцями біліли квітами полянки. Небо було світле, але повне зірок, і Юркові здавалося, що зірки дивляться на нього, як тутешні люди: привітно і усміхнено, і все-таки байдуже… Все було само по собі, все було чуже, нічого не було його власного, що належало б тільки йому і нікому більше… І саме в цю хвилину Марія знову легенько торкнула його за плече, і він знову схопив її руку і стиснув так міцно, що вона аж скрикнула. А він рвучко притягнув її до себе, ніби шукаючи рятунку, ніби чіпляючись за неї, щоб вирватись з якоїсь прірви, ніби шукаючи в ній підпори…

Вона зрозуміла це і стояла випроставшись, підтримуючи його, тулячи до себе, ніби ховаючи його від якоїсь грізної напасти… Легенько гладила його обличчя і шепотіла:

— Нічого, нічого… Це все перейде… Ти не бійся, це все перейде!..

— Перейде, — шепотів Юрко. — Що перейде? Оце, що ти і я разом? Я не хочу, щоб це проходило. Це мусить лишитися. Хіба ти не бачиш, що я люблю тебе?!

— Любиш? То у вас отак любили — з розпачем, з страхом, чіпляючись один за одного?

— Не з розпачем… Розпач не може так п’янити душу… змушувати забути про все, знати і бачити тільки одну людину… Хіба це розпач?

— Не знаю… Думаю, що ви ховались від самотности… шукали рятунку в коханні… Он бачиш, ти весь тремтиш…

— То не з розпачу, — засміявся Юрко. — О, ні! То від щастя, що ти не тікаєш від мене… Що ти мене жалієш… і любиш!… Ти любиш? — питав він пристрасно. — Скажи, любиш?

— Не знаю, — говорила Марія, пробуючи відсторонити його обличчя, що близько зазирало їй в очі. — Не знаю… Хіба це — любов?.. Я такої ще не зустрічала.