Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Правильно.

Цей чоловік явно не любив патякати даремно. Я пішов за ним коридором, аж раптом назустріч мені з дверей, що ведуть, мабуть, до їдальні, швидко вийшла жінка. Жвава, чорноока, вона нагадувала швидше француженку, ніж англійку.

— Хвильку, — сказала ця леді. — Зачекайте, Остіне. Зайдіть сюди, сер. Дозвольте спитати, чи ви зустрічалися з моїм чоловіком раніше?

— Ні, пані, не мав честі.

— Тоді заздалегідь прошу вибачення. Маю вас попередити, що він цілком неможливий чоловік, у повному розумінні слова неможливий! Знаючи це, ви будете поблажливішими до нього.

— Я ціную таку увагу, пані.

— Як тільки помітите, що він починає втрачати са­мовладання, зараз же втікайте геть із світлиці. І не сперечайтеся. За таку необережність вже багато хто заплатив. А потім справа набуває розголосу, і це дуже кепсько відбивається і на мені, і на всіх нас. Про що маєте намір балакати з ним — не про Південну Америку?

Я не можу брехати жінкам.

— Боже милий! Та це ж найнебезпечніша тема. Ви не повірите жодному його слову, що мене анітрохи не здивує. Тільки не висловлюйте своєї недовіри вголос, а то він почне бешкетувати. Прикиньтеся, що вірите йому, тоді, можливо, все обійдеться. Не забувайте, що він переконаний у власній рації. В цьому можете не сумніватися. Він — сама чесність. А тепер ідіть, аби йому не здалася підозрілою така затримка, але коли побачите, що він стає небезпечним, по-справжньому небезпечним, дзеленькніть у дзвіночок і спробуйте протриматися до мого приходу. Я зазвичай можу впоратися з ним навіть у найважчі хвилини.

З цим підбадьорливим напуттям леді передала мене на опікування мовчазного Остіна, котрий під час нашої короткої бесіди стояв, немов вилита з бронзи скульптура, що уособлює абсолютний спокій. Він повів мене далі. Сту­кіт у двері, у відповідь ревіння розлюченого бугая зсередини, й я опинився віч-на-віч із професором.

Він сидів на обертовому кріслі за широким столом, заваленим книжками, мапами та діаграмами. Як тільки я переступив поріг, обертове крісло різко крутнулося. Мені ­перехопило подих від виду цього чоловіка. Я був готовий зустріти не зовсім пересічну особистість, але таке мені навіть наснитися не могло. Найбільше вражали його розміри. Розміри та велична постава. Такої величезної голови мені ніколи не доводилося бачити. Якщо б я наважився примі­ряти його циліндр, то, мабуть, втопився в ньому по самі плечі. Обличчя та борода професора мимоволі викликали по­думки уявлення про ассірійських биків. Обличчя велике, м’ясисте, борода квадратна, синьо-чорна, вільно спадає на груди. Незвичайне враження справляла і чуприна — довге пасмо, немов приклеєне, лежало на його високому, крутому чолі. Ясні сіро-блакитні очі кинули на мене критичний, владний погляд із-під волохатих чорних брів. Я побачив ши­роченні плечі, могутні груди колесом і величезні ручи­ська, які густо заросли довгою чорною шерстю. Якщо додати до всього цього розкотистий, громоподібний голос, то ви зрозумієте, яким було моє перше враження від зустрічі зі знаменитим професором Челленджером.

— Ну? — сказав він, зухвало витріщаючись на мене. — Чого припхалися?

Мені стало ясно: якщо відразу в усьому зізнаюся, то ніякого інтерв’ю не буде.

— Ви були настільки добрі, сер, що погодилися прийняти мене, — смиренно почав я, простягаючи йому конверта.

Господар вийняв із шухляди столу мого листа та по­клав перед собою.

— А, ви той самий молодик, котрий не тямить прописних істин? Однак, наскільки я зміг збагнути, мої загальні висновки удостоїлися вашої похвали?

— Безумовно, сер, безумовно! — я намагався вкласти в ці слова всю силу переконання.

— Скажіть на милість! Як це посилює мої позиції! Ваш вік і ваша зовнішність роблять таку підтримку подвійно цінною. Ну що ж, краще вже мати справу з вами, ніж із табуном свиней, які накинулися на мене у Відні, хоча їхній вереск не більш образливий, ніж рохкання англій­ського кнура.

І він люто зблиснув очима, одразу ставши схожим на представника такого табуна.

— Вважаю, що вони повелися обурливо, — зронив я.

— Ваше співчуття недоречне! Маю вас запевнити, що я сам можу впоратися зі своїми ворогами. Припріть Джор­джа Едварда Челленджера спиною до стіни, сер, і більшої радості ви йому не додасте. Так от, сер, зробімо все можливе, щоб скоротити ваш візит. Вас він навряд чи ощасливить, а мене й поготів. Наскільки я второпав, ви хотіли висловити якісь свої міркування з приводу тих тез, які я висунув у доповіді.

У його манері спілкуватися була така безцеремонна прямолінійність, що хитрувати з ним виявилося нелегко. Все ж я вирішив затягнути цю гру в розрахунку на те, що мені випаде нагода зробити кращий хід. На відстані все складалося так просто! О, моя ірландська винахідливість, невже ти не допоможеш мені зараз, коли найбільше тебе потребую? Пронизливий погляд сталевих очей відбирав мені сили.

— Ну, не змушуйте себе чекати! — прогримів професор.

— Я, звісно, лише починаю долучатися до науки, — сказав я з дурнуватою посмішкою, — і не претендую на більше, ніж звання скромного дослідника. Проте мені зда­ється, що в цьому питанні ви проявили зайву строгість до Вейсмана. Хіба отримані з того часу докази не... не зміцнюють його позиції?

— Які докази? — промовив він зі загрозливим спокоєм.

— Я, звичайно, знаю, що прямих доказів поки що немає. Я посилаюся, якщо можна так сказати, на загальний хід сучасної наукової думки.

Професор схилився над столом, спрямувавши на мене зосереджений погляд.

— Ви мали б знати, — сказав він, загинаючи по черзі пальці на лівій руці, — що, по-перше, черепний покажчик є фактор постійний.

— Безумовно! — відповів я.

— І що телегонія[1] наразі ще sub judice[2]?