Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тепер скажіть, чим ви невдоволені?

— Я кохаю іншого.

Настала моя черга схопитися з місця.

— Не лякайтеся, маю на увазі свій ідеал, — пояснила Ґледіс, лукаво споглядаючи на моє перекошене обличчя. — В реальному житті мені така людина ще не траплялася.

— Розкажіть, який же він! Як виглядає?

— Він, можливо, дуже схожий на вас.

— Яка ви добра! Тоді чого ж бракує мені? Досить одного вашого слова! Він непитущий, вегетаріанець, аеронавт, теософ, надлюдина? Я згоден на все, Ґледіс, тільки скажіть, чого жадаєте!

Така готовність розсмішила дівчину.

— Передусім навряд чи мій ідеал став би таке пашталакати. Він натура набагато жорсткіша, сувора і не захоче з такою ревністю пристосовуватися до нерозумних жіночих примх. Але що найважливіше — він людина дії, людина, котра без страху погляне смерті в вічі, людина великих справ, багата досвідом, і незвичайним досвідом. Я покохаю не його самого, а його славу, адже відблиск від неї впаде і на мене. Згадайте Річарда Бертона. Коли я прочитала біографію цьо­го чоловіка, написану його дружиною, мені стало зрозуміло, за що вона його покохала. А леді Стенлі? Пригадуєте чудовий останній розділ із її книжки про чоловіка? Ось перед якими постатями має схилятися жінка! Ось любов, яка не применшує, а возвеличує, адже весь світ буде шанувати таку жінку як натхненницю великих справ!

Ґледіс була така гарна цієї миті, що я мало не зруйнував піднесеного настрою нашої бесіди, проте вчасно схаменувся і продовжив суперечку.

— Не всім же бути Бертонами і Стенлі, — зауважив я. — Та й нагоди такої не випадає. Принаймні мені, бо я нею скористався б!

— Ні, такі випадки трапляються на кожному кроці. В тому й суть мого ідеалу, що він сам рухається назустріч подвигу. Його не зупинять жодні перешкоди. Я ще не знайшла такого героя, але бачу його як живого. Атож, героїзм — навколо нас. Чоловіки мають здійснювати подвиги, а жінки винагороджувати героїв коханням. Згадайте того молодого француза, котрий кілька днів тому здійнявся на повітряній кулі. Того ранку вирував ураган, але підйом був оголошений заздалегідь, і чоловік ні за що не захотів його відкладати. За добу повітряну кулю віднесло на півтори тисячі миль, кудись у самий центр Росії, де той сміливець і опустився. Ось таку людину маю я на увазі. Подумайте про жінку, котра його кохає. Як вона збуджує заздрість у інших! Нехай і мені також заздрять, що мій чоловік — герой!

— Заради вас я піду на все!

— Лише заради мене? Ні, так не годиться! Ви мусите піти на подвиг тому, що інакше не можете, бо така ваша природа, бо чоловічий стрижень вимагає від вас свого вираження. Ось, наприклад, ви писали про вибух на ву­гіль­ній копальні у Віґані. А чому вам було не спуститися туди самому і не допомогти людям, котрі задихалися від задушливого газу?

— Я спускався.

— Ви нічого про це не розповідали.

— А що тут особливого?

— Я цього не знала, — панночка з цікавістю глипнула на мене. — Сміливий учинок!

— Мені нічого іншого не залишалося. Якщо хочеш написати хороший нарис, треба самому побувати на місці події.

— Який прозаїчний мотив! Це зводить нанівець усю романтику. Але все одно я дуже рада, що ви спускалися в штольню.

Я не міг не поцілувати простягнутої мені руки — стільки грації та гідності було в цьому русі.

— Ви, вочевидь, вважаєте мене навіженою, котра не розлучається зі своїми дівоцькими мріями. Але вони такі реальні для мене! Не можу не зважати на них — це уві­йшло в мою плоть і кров. Якщо колись вийду заміж, то лише за знаменитість.

— Як же може бути інакше! — вигукнув я. — Кому ж надихати чоловіків, як не таким жінкам? Нехай мені лише випаде нагода, тоді побачимо, чи зумію я скористатися нею. Кажете, що людина має сама творити свою славу, а не чекати, коли вона прийде їй до рук. Та от хоча б Клайв — скромний клерк, а підкорив Індію! Ні, присягаюся, світ іще дізнається, на що я здатен!

Ґледіс розреготалася над спалахом мого ірландського темпераменту.

— Що ж, дійте. У вас є для цього все — молодість, здо­ров’я, сили, освіта й енергія. Мені стало дуже сумно, коли ви почали цю бесіду. А тепер я радію, що вона пробудила у вас такі думки.

— А якщо я...

Її рука, немов м’який оксамит, торкнулася моїх губ.

— Ні слова більше, сер! Ви і так уже на півгодини запізнилися до редакції. Мені просто забракло духу нагадати вам про це. Але з часом, якщо завоюєте собі місце під сонцем, ми, можливо, поновимо нашу сьогоднішню бесіду.

Ось чому я такий щасливий наздоганяв того туман­ного листопадового вечора кембервелльський трамвай, твердо вирішивши не гаяти марно жодного дня в пошуках великої справи, яка буде гідною моєї прекрасної леді. Але хто міг передбачити, яких химерних форм набуде ця справа й якими дивними шляхами я дійду до неї!

Читач, либонь, скаже, що цей вступний розділ не має жодного зв’язку з моєю оповідкою, але без нього не було б і її самої, бо хто, як не чоловік, натхнений думкою, що він — творець своєї слави, і готовий на будь-який под­виг, здатен рішуче порвати зі звичним трибом життя і податися навмання в оповиту таємничим мороком країну, де його чекають неймовірні пригоди та видатна нагорода за них!