Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Поза сумнівами!

— І що зародкова плазма відрізняється від партеногенетичного[3] яйця?

— Ще б пак! — вигукнув я, захоплюючись власною зу­хвалістю.

— А що це доводить? — спитав він м’яким, вкрадливим голосом.

— І справді, — промимрив я, — що ж це доводить?

— Сказати вам? — все так само вкрадливо промовив професор.

— Будь ласка.

— Це доводить, — з несподіваною люттю заревів він, — що іншого такого шарлатана важко знайти в усьому Лондоні! Ви огидний, нахабний репортер, котрий має настіль­ки ж віддалене уявлення про науку, як і про мінімальну людську порядність!

Учений схопився з крісла. Його очі палали божевільною злістю. І все ж навіть цієї напруженої миті я не міг не здивуватися, побачивши, що професор Челленджер маленький на зріст. Він був мені по плече — такий собі приплющений Геркулес, вся величезна життєва міць котрого немов пішла вшир, вглиб та ще в черепну коробку.

— Я молов перед вами нісенітницю, сер! — заволав він, спершись руками об стіл і витягнувши шию вперед. — Я плів неймовірні дурниці! І ви надумали змагатися зі мною — ви, у кого весь мозок із лісовий горішок! Ці кляті писарлюги уявили себе всесильними! Вони вважають, ні­би одного їхнього слова досить, аби возвеличити людину або змішати її з брудом. Ми всі маємо кланятися їм у ніжки, вимолюючи похвалу. Ось цьому треба надати протекцію, а цього знищити... Знаю я ваші підлі підступи! Вже дуже високо стали брати! Був час, коли ходили сумирно, а тепер зарвалися, управи на вас немає. Пустобріхи нещасні! Я поставлю вас на місце! Атож, сер, Джордж Едвард Челленджер вам не по зубах. Цей чоловік не дозволить собою командувати. Він попереджав вас, але якщо ви все ж пхаєтеся до нього, то нарікайте потім на себе. Здавайтеся, шановний пане Мелоун! Здавайтеся! Ви затіяли небезпечну гру і, на мій погляд, залишилися в програші.

— Послухайте, сер, — сказав я, задкуючи до дверей і відкриваючи їх, — ви можете лаятися, скільки вашій душі заманеться, але всьому є межа. Я не дозволю налітати на мене з п’ястуками!

— Ага, не дозволите? — почав він повільно, із загрозливим виглядом наступати на мене, потім раптом зупинився і запхав свої величезні лапи до кишень коротенької куртки, як личить більше хлопчикові, ніж дорослому чоловікові. — Мені не вперше викидати з будинку таких фер­тиків. Ви будете четвертим чи п’ятим за рахунком. За кожного сплачено штраф у середньому по три фунти п’ят­надцять шилінгів. Дорого, але нічого не вдієш, так треба! А тепер, сер, чому б вам не податися слідами ваших колег? Я особисто думаю, що цього не уникнути.

Професор знову почав свій украй неприємний для ме­не наступ, виставляючи носаки в боки, наче якийсь учитель танців.

Я міг би стрімголов кинутися в хол, але вважав таку втечу ганебною. Крім цього, справедливий гнів уже став розпалюватися у моїй душі. Досі моя поведінка була надзвичайно ганебною, але погрози цього чоловіка відразу повернули мені відчуття власної гідності.

— Руки геть, сер! Я цього не терпітиму!

— Які ми ніжні! — його чорні вуса стирчали догори, між розсуненими злісною усмішкою губами блиснули слі­пучо-білі ікла. — То ви цього не будете терпіти?

— Не клейте із себе дурня, професоре! — вигукнув я. — На що ви розраховуєте? Я важу більше двохсот фунтів. Я міцний, як залізо, і щосуботи граю в регбі в ірландській збірній. Вам зі мною не...

Але цієї миті він кинувся на мене. На щастя, я вже встиг відчинити двері, інакше від них залишилися б самі тріски. Ми колесом покотилися по всьому коридору, якимось чином прихопивши дорогою крісло. Професорська борода закупорила мені весь рот, ми стискали один одного в обіймах, наші тіла тісно переплелися, а ніжки цього клятого крісла так і вертілися над нами. Пильний Остін відчинив навстіж вхідні двері. Ми шкереберть скотилися сходами вниз. Я бачив, як брати Мек виконували щось подібне в мюзик-холі, але, мабуть, цей атракціон вимагає певної практики, інакше без каліцтва не обійтися. Вдарившись об останню сходинку, крісло розсипалося на друзки, а ми, вже порізно, опинилися у водостічній канаві. Професор схопився на ноги, розмахуючи п’ястуками та хриплячи, як астматик.

— Отримали? — крикнув він, ледве переводячи дух.

— Хуліган! — відповів я і насилу піднявся із землі.

Ми мало не схопилися знову, позаяк бойовий дух у професора ще не згас, але доля вивела мене з цього безглуздого становища. Поруч із нами виріс полісмен із нотатником у руках.

— Що це означає? Як вам не соромно! — сказав він.

Це були найприємніші слова, які мені довелося почути в Енмор-парку.

— Ну, — допитувався правоохоронець, звертаючись до мене, — поясніть, що це означає.

— Він сам на мене напав, — сказав я.

— Ви справді першим напали? — перепитав полі­ціянт.

Професор тільки засопів у відповідь.

— І це не перший випадок, — зауважив полісмен, стро­го хитаючи головою. — У вас і минулого місяця були неприємності і саме з такого приводу. У молодого чоловіка підбите око. Ви висуваєте йому звинувачення, сер?

Я раптом змінив гнів на милість:

— Ні, не висуваю.