Він. Так... єсть — камінь, єсть — вода... (Дивиться на них). І справді, всі як камені лежать. Не дивиться їм грізно в очі "завтра". Наїлись хліба, ну, і досить. А завтра кору гризтимуть, а там траву...
Дівч[ина]. Я спати йду... (Іде й зникає в пітьмі).
Хтось (підводиться). Лягай лишень і ти, а то ти спати заважаєш. Удень сміються з тебе, то ти мовчиш, а уночі, як всі заснуть, — своя для тебе воля. Лягай! Ми знаємо і так, що в тебе без кісток язик.
Він. Я спати не піду, не ляжу. Вже світає...
Хтось ще (прокидається). А що таке? Ти й досі не лягав?
— Балакав з дівкою... Я чув усю розмову... Я чув, про що, ха-ха, орел наш клекотав! Ти знаєш, він орлом назвався дівці? Твій молодий мовляє що? Швець! А я — орел крилатий.
— Та ну? Ха-ха! Коли ми встанем ранком, я розкажу тобі про його матір. Вона й зимою ходила боса...
— Тому-то він, ха-ха, й не любе так шевців!
— Куди це ти ідеш?
Він (суворо). Іду шукать дорогу.
— От, дурень! Гляди, там ще ведмідь тебе піймає!..
— Та він злякається! Злякався ж борсука! Він вернеться через хвилину.
Він. Ні, не вернусь!
— Про що говорите? Що сталося вночі?
— Та ось іде шукать дорогу.
— Від розуму не піде.
— Та що вам? Хай іде! Наколе ногу на колючку, прискаче зайцем дітям на утіху.
Він. Я, не знайшовши, не вернусь. Знайти я мушу. Душа болить. Я більше тут не можу жити. Тут можна одуріть!
— Ти йдеш? Ти справді йдеш?
— Лягав би та заснув, а то всю ніч не спав, з дівчатами балакав.
— Ні, справді, ти ідеш? Кажу ж, наколеш ноги.
— Що, він пішов? Я думав, він жартує. Ще пропаде!.. Агов! Вернись! (Пішов за ним).
— Пішов?
— Хіба пішов?
— Атож!
— Навіщо ж ви пустили?
— А як же ти не пустиш?
— Ще... згине!
— А шкода: нікому зла він не робив.
— Всі молоді — гарячі. І я колись хотів іти шукать дорогу. Уже і чоботи озув.