По дорозі в Казку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І КАРТИНА 

Він.

Юрба (старі, молоді; чоловіки, жінки, діти)

Дівчина.

— Сьогодні тепло так, що можна не вкриватись.

— Гляди, щоб вранці бігать не прийшлось та грітись.

— А так! Мороз одурювать уміє... Сховається на мить, усі роздягнуться, зрадіють, а він на тебе — стриб! Почав кусать і кров морозить в жилах.

— Ет! Що́ мороз?!. В кожух сховайся та й сиди, а от од голоду сховайся!..

— Останній хліб ми доїдаєм... Що́ далі будемо робити?!

Хлопчик. Я їсти хочу вже й тепер.

— Ми помремо всі з голоду...

— Не бійсь! До смерті ще далеко!..

— А знаєте, я чув, що можна жить любісінько травою і старості діждатись. Адже ж он живиться травою буйвіл, кінь, коза. Коли ми хліб увесь з'їмо, гайда усі на пашу!

— Ну, ти не смійсь! Пасися сам, коли не маєш чим трави наскубти... А нам Бог дав, крім рота, — руки.

— Чого ви завелись?! Скажіть ви краще — хіба трава людині не завадить?

— Дарма! Привикнути до всього можна.

— Авжеж! Як звикне — буде жити.

— Ми на́ зиму нагорнем гори сіна!

— Що? Й зимувати тут?! Та ми померзнемо.

— Хати збудуєм.

— А чим палити?

— Навколо — ліс! Палити є чим.

— Я не про те кажу, — вогню ми де дістанем? Коли б огонь в нас був, ми б, може, й стежки не згубили...

— У лісі живемо, у лісі й заблудились.

— Ішли вночі.

— В цім лісі завжди ніч — вночі і вдень.

Він. Ні, ні! В цім лісі жить не можна. Дорогу треба нам шукати!

— Еге, піди та пошукай! Шукали ми доволі... аж ноги покололи...

— Я щоку розірвав.

— Я око виколов.