Залюблені в сонце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

…Микола нечасто задумувався про свої стосунки з Костем. Хоча… Коли у того з'явилася Марійка, кілька разів щось підозріло щипало у грудях. Спочатку про цю Марійку ніхто не знав. Тобто про її стосунок до Костя. Але той іноді почав підозріло зникати. Напевне, не для того, щоб тихцем допомагати носити воду до будинку, де збираються кілька десятків переважно немолодих свідків Єгови? Або не тому, щоб думати на самоті над створенням золотої алхімічної формули, яка все тверде зможе перетворювати на (…) — правильно здогадалися!

Іноді Кость навіть підводив команду перед відповідальною грою, не називаючи причин. Нарешті — ще минулого року! — побачив цю причину. Вона називалася Марійка із 7-Б, зараз уже 8-ого. Я більше нічого тоді про неї не знав: школа ж велика. Окрім того, що вона у секції легкої атлетики спеціалізується на стрибках у висоту. Кажуть, доволі непогано. Звісно, якби він побачив її на київському Хрещатику, то привітався б. А тут, у Старомихайлівці, заледве чи кивав їй головою.

Але поволі мій друг і його пасія стали у школі популярними і впізнаваними. Їх називали Ромео і Джульєттою, молодші школярі часто кричали їм услід щось на взірець: «Тілі-тілі-тєста, жєніх і нєвєста!», навіть учителі часто недвозначно посміхалися, особливо старшого віку, а з них найбільше — алгеброгеометричка.

А моєму другові (на жаль, уже колишньому, бо тепер його єдиний і друг, «і вапше» — це вона) ці кпини[2] байдужі, або, як каже один мій знайомий, «попри мешти».

…А ще якось снилося, що він та Костик футболять, а Марійка обернулася на футбольний м'яч. Але Костик наразі про це не знає. Марійка-м'яч постійно котиться під його ногу — напевне, для того, щоб він погладив. Кость грає проти Миколи. До одного голу. Голу смерті. Адже той, хто пропустив, не має часу відігруватися. Коли Кость б'є по м'ячу-Марійці, з того котяться сльози.

Микола ж безжальний.

Ще трохи — і він заб'є гола. Тим паче, що Костик починає відчувати: цей м'яч дивний. Микола б'є по м'ячу, щось приказуючи, мовби виконуючи старовинний кобзарський речитатив чи ритуал для тубільного новозеландського племені: «Більше не будеш, більше не будеш, більше не будеш». М'яч плаче — і нарешті безсило котиться в сітку. Микола забиває гола!

Має подвійну радість: і від перемоги над Костиком, і від того, що тій, яка краде його найкращого друга, котрий майже тепер не звертає на нього уваги, було сьогодні боляче у ролі м'яча — навіть якщо це все Миколі приверзлося…

Їхні шкільні дні знову наповнилися радістю. Адже раніше, коли вони були посварені, все було не так.

Кость зранку понуро брів до школи. Там на якийсь час пожвавлювався. Зрідка бачив Марійку, вдаючи, що не помічає її. І це були найбільші тортури.

…Може, Неспокійка, прекрасно бачачи сум у його очах, шепоче тому, що обнімав її, або комусь іншому: «Бачиш, бачиш, як нудьгує за мною цей дурненький хлопчик? І тобі так треба вчитися тужити за мною, і тобі так треба вчитися тужити, і тобі так треба вчитися…» І вони двоє, обхопившись руками і ногами, звиваються від приступу варварського реготу…

Марійка після того, як бачила Костя, ходила плакати у шкільний садок. Але їй було важливо, щоб цього ніхто не помітив, особливо Зоряна і вчителька геометрії. Тихо поплакавши, вона знову ставала маленькою жінкою — і, підфарбовуючи губи й вії, сумно вглядалась у дзеркало.

…А дзеркальце ніколи не заспокоювало, лише додавало тривоги. Іноді маленькій жінці здавалося, що з його глибин несподівано виринає злісна пародія на Костикове лице. Воно оживає, починає глузувати з першого Марійчиного кохання: «Страждаєш? Ха! Плачеш? Ха-ха! Плач, плач, принесе киця калач… Ха-ха-ха!» Це якісь демони мордують мене, але за що? Чому? — направду хотілося плакати дівчині…

А зараз їхні шкільні дні знову наповнені радістю. Це не означає, що Марійка і Костик постійно ходять, тримаючи одне одного попід руку чи за руку.

Але вони інтуїтивно збагнули щось дуже важливе.

Вони стали більш довірливими: одне до одного і до всіх. Бо як їм іще пізнавати світ, як не одне через одного?

Іноді вони згадують про ту епохальну сварку, але спроквола і з неохотою. Напевне, про таке легше думати наодинці, адже думки для двох і думки двох часто світліші.

Немає такого дня, щоб вони не бачились, принаймні кілька хвилин.

Уся школа вже змирилася з їхньою історією. Принаймні Костик і Марійка відвоювали у людей право на ілюзію терпимості.

До батьків теж просочилася ця інформація.

Іноді Марійці сняться недобрі сни, і вона згадує їхню сварку.

Деколи Костика — при спомині про кілька літніх місяців без Марійки — обкидає потом, мовби дідок Хо чи бабуся Хтось вилили йому на голову відро крижаної води. Або окропу.

Вони задумали одну подорож. Розмови про неї також займають значне місце у їхньому житті, адже слід продумати найменші деталі, не кажучи вже про фінансовий чи технічний бік цього химерного плану.

Батьки теж знають про їхню любов. Тобто, Костикові мама й тато і Марійчина мама. Бо її тато зараз знову на заробітках, розбудовує вже давно розбудовану єврокраїну. А минулого року він був у Росії… Марина Кирилівна, тобто Марійчина мама, вже знала про Костя. І спершу лютилась, а пізніше змирилася.

Кілька днів тому в мами й дочки була епохальна розмова.

— Він хоч тебе любить? — зовсім несподівано спитала Марина Кирилівна, надто старанно обчищаючи картоплю.

— Що значить «хоч», ма'? І взагалі, чому так трагічно?

— Бо тобі ще зарано дівувати, Маріє! — несподівано скипіла Марина Кирилівна.

[2] Кпини — кепкування.