Залюблені в сонце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кость був у гарному, інколи навіть надмірно гарному настрої. Але виявляється, що надмірно гарний настрій є надзвичайно змінною річчю. Після уроку Миколка раптом спитав:

— Косьць, чюєш', а, Косьць, а'чьо ти так фіґово граєш пасьлєднім часам, а Косьць?

— Шо ти маєш на увазі? І взагалі, Колю, — Костикові очі округлилися від цунамі здивування, — чого ти ламаєш язика?

— Як хачу, так і ґаварю — це не твоє дєло, — і похапцем додав. — Ваша літературна мова для мєня как іностранний. Гаварю, як і з батькамі дома, без прібамбасов.

— Але, може, ти мене з кимось сплутав, Миколо?

— Ні з кєм я тебе не сплутал. Ти фіґово граєш — і це вже нє впєрвой!

— А тобі яке діло?

— Саме пряме, Косьць, саме пряме. Ти не абіжайся, канєшна, но тобі саме врємя паступіцца раді мєня.

— Чим, Миколо? — холодно перепитав Кость.

Дещо спантеличений Микола не чекав від свого, переважно завжди поступливого, друга такої холодної, навіть льодової реакції. Було важливим навіть не те, що сказав Кость, а як він це сказав. Міміка видавала його стриману зневагу.

…Наче він був нащадком старовинного аристократичного роду, де всім предкам іноді доводилося вимушено вступати до бесіди з людьми, що мають підлі та лакейські душі й часто під маскою відданості ховають свою вовчу суть. Наче зараз за ним стояв весь його рід, що прославився своєю вірністю прихильникам їхнього знаменитого родового герба, але його пращури навчилися знищувально зневажати всіляких вискочок і моральних швейцарів, які також часто траплялися на славному шляху його роду. Наче заговорила хлопцевими жестами та мімікою колективна родова пам'ять…

Микола одразу перейшов на, виявляється, таку немилу йому літературну мову:

— Капітанською пов'язкою! Пов'язкою! Капітанською!

Крик ще вчора друга, а сьогодні супротивника й конкурента (Кость машинально згадав, що знає значення цих зовсім не архаїчних слів) змусив хлопця інстинктивно зіщулитися від якоїсь внутрішньої огиди, що невблаганно підступала чи то, як зазвичай кажуть, до горла, чи до лівого вуха:

— Не верещи, Миколо. Я чую.

— Ну і що, як чуєш! Віддай мені капітана! Я граю краще! Ти в трьох останніх іграх не забив жодного гола, поняв!

— А скільки забив ти? — тихо поцікавився Кость, знаючи наперед відповідь.

— Я? Я забив один! Але команда працює лише на тебе! Ще мені один Шева знайшовся!

Кость не міг далі слухати ці виливи «наболілого». Цікавило лише одне: як завтра вчорашній друг, а сьогодні верескливий заздрісник розмовлятиме з ним? Чи він завжди був таким — і лише вміло прикидався? Чи, може, сьогодні така фатальна для їхньої дружби комбінація зірок? А якщо Микола просто перевіряє його? Не може ж він насправді бути таким підлим і невдячним? Невже забув, як Костик завжди захищав його гру перед хлопцями? Як підхвалював, іноді й незаслужено? Як виявив ініціативу, щоб саме Миколу їхня команда вибрала помічником капітана? Микола ще минулого року майже кожен день приходив у лікарню… Що сталося?

— Ти точно знаєш, що тобі найбільше треба не дружби, а капітанської пов'язки?

— Точно! На 100 %!

— Тоді вважай, що віднині ти капітан. Я відмовляюся на твою користь, — тихо, але дуже виразно вимовив Кость кожне слово і букву. Кожен склад. — Ти задоволений?

Тепер уже Кость очікував від Миколи вибуху радощів. Неконтрольованого і хамовитого торжества примітивної людини, котра не бачить далі свого носа. Принизливих плебейських подяк. Розкланювань і відкланювань.

Але все було навпаки. Раптом із Миколиних очей почали… текти сльози. Кость був би менше здивований, якщо б йому зараз сказали, що їхній директор школи організовує спеціально для нього і Марійки екскурсію до ескімосів із собачими запряжками, саньми і снігом посеред безсніжних останніми роками зим.

— Миколо, що ще я повинен зробити для тебе? — цього разу сарказм був надто болючим, як для Костя, так і для Миколи.

— Ти… я… може, колись потім, — і Микола прожогом кинувся геть.

Кость уже нічого не розумів.

Нарешті. Сталося. Позитивна енергія перевершила негативну. Сльоза розтопила мезозойський лід. Води стародавнього царства Урарту були висушені розумом нового алхіміка. Свідоме взяло верх над безсвідомим. Марійка і Костик помирилися.

Їхній рідний старомихайлівський парк був поруч.