Залюблені в сонце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Бо, наприклад, Костик уперше відчув, що він уже не дитина, після того, як узяв Марійку за руку. Так само світило сонце і так само розважалися розбишакуваті старомихайлівські хмари, то сіючи на людей трохи дощику, то прояснюючись високим і синім. Але його збентеження, впереміш із гордістю, здійснило диво майже вловимого переходу. Торкався Марійчиної руки — був ще малим, відпустив руку своєї дівчини — і вже юнак, хай ще і в першій юнацькій стадії! І хто скаже після цього, що не буває чудес?

У Марійки ці відчуття розвивалися не так, як у Костика. Напевне, тому, що дівчинка і хлопчик, дівчина і хлопець, а відтак чоловік та жінка мають поміж собою скільки спільного, стільки ж і відмінного. Коли вона подавала Костеві свою руку, то відчувала тепло і ніжність, а не перетворення, наче виверження вулкану. Зате поволі, але незворотно, наростало внутрішнє тепло, що розсмоктувало дитяче світобачення. Особливо це посилилося після сварки. Тепло наростало, наростало, — а дитина всередині Марійки все більше робилася юнкою.

Удруге Костик це відчув, коли вийшов із травматологічного відділення. Не власне там, а після того, коли полишив лікарняні стіни. Згадалися і анекдоти, котрі він чув від хворих, але дорослих чоловіків, і атмосфера, коли ти сам. Адже у батьківському домі, як не крути, ніколи не залишаєшся сам. Бо біля тебе завжди є інший Сам — твій батько. Ти, звісно, любиш його, але почуття відокремленості можеш пережити лише самостійно.

Також тоді, у лікарні, Костик вперше затягнувся цигаркою.

Один чоловік — років йому було, може, тридцять п'ять чи сорок (словом, уже старий) — кілька разів курив у лікарняному ліжку. Йому заборонили вставати, бо його ноги, понівечені аварією, були сковані апаратом Єлізарова, який поволі вирівнює тіло. А чоловік постійно хотів курити. Казав, що нема чого робити. Іноді стогнав. Частіше розповідав анекдоти, переважно для дорослих, про стосунки чоловіків і жінок. Однієї ночі Костик довго не міг заснути. Щось ломило і крутило в нозі. Чоловік із апаратом називався Дмитром.

— Не спиш, хлопче?

— Не сплю…

— А чо'? — пролунало чи то наївне, чи то надмір каверзне Дмитрове питання.

— Бо в мене болить нога.

— Нога? Болить? Невже? — таки скидалося на те, що довгі страждання на лікарняному ліжку зробили Дмитра жовчним і злим.

Кость мовчав.

— Чого мовчиш? — врешті обізвався Дмитро дещо м'якішим голосом.

— А що мені казати? Однак не зрозумієте…

— Я не зрозумію? Хлопче, ти обкурився травки чи об'ївся блекоти? А хто ж тоді зрозуміє?

— А чого ви мене підколюєте?

— Щоб ти не падав духом?!

— З вами не впадеш тут… — пробурчав Кость.

На кілька хвилин запала мовчанка. Нарешті Дмитро озвався знову. Його голос був значно жвавішим:

— Чуєш, Костику, чуєш?

— А що, дядю Дмитре?

— А ти закури собі, закури!

— Що закурити?

— Ти справді блекоти об'ївся? Сигаретку! Сигаретку закури! — голос Дмитра знову став жорстким і якимось пискливим.

— Але ж я не курю… — біль насправді докучав Костеві більше, ніж це могло здаватися на перший погляд.

— А ти спробуй, спробуй!

— У мене й сигарет немає…

— Нічого, нічого! Я тебе пригощу! — голос Дмитра знову лагіднішав, набираючи то вкрадливих, то грайливих відтінків.

— Я щось не дуже хочу…

— Ти спробуй, спробуй, Костю… одразу полегшає…

— Ви звідки знаєте?