— А ви просите нас подбати про нього, бо доводитеся йому…
— Хрещеними, — швидко сказала Тітуня Оґґ.
Бабуня була приголомшена. Вона б до такого нізащо не додумалася б.
Вітолер відсутньо пересипав з долоні в долоню монетки. Його дружина потяглася через стіл і торкнулася його руки; відбувся безмовний діалог. Бабуня відвела погляд. З роками вона стала видатним експертом у читанні виразів облич, але іноді воліла цим умінням не користуватися.
— На жаль, з грошима тяжко… — почав пан Вітолер.
— Зробимо полегше, — твердо відповіла його дружина.
— Так. Гадаю, ми зможемо. І будемо щасливі подбати про нього.
Бабуня кивнула і сягнула в найпотаємніші глибини складок її мантії. Попорпавшись, вона витягла шкіряного мішечка і висипала його вміст на стіл. На столі з’явилася купка срібла, в яку замішалися навіть кілька крихітних золотих монет.
— Це допоможе подбати про… — вона затнулася, — підгузники й тому подібне. Одяг, іграшки, все таке.
— Причому разів сто поспіль, — пробелькотів пан Вітолер. — Чому ви не згадали про все це одразу?!
— Люди, яких можна купити, зазвичай нічого не коштують.
— Але ж ви нічогісінько про нас не знаєте! — вигукнула пані Вітолер.
— Та невже? — холоднокровно сказала Бабуня. — Звичайно, нам хотілося б час від часу отримувати звістки про те, як йому ведеться. Ви могли б писати нам листи чи щось таке. Але — поставтеся до цього з розумінням — не варто скрізь розповідати про цю історію. Це заради його безпеки.
Пані Вітолер подивилася на двох старих відьом.
— Ви не все нам сказали, еге ж? — спитала вона. — Тут криється якась таємниця?
Бабуня повагалася, а тоді кивнула.
— Але нам краще нічого не знати?
Ще один кивок.
До шинку галасливо зайшли кілька акторів, і Бабуня встала. Акторам притаманно займати весь простір навколо.
— Прошу пробачити, — сказала вона. — Маю інші важливі справи.
— Як же його звати? — спитав пан Вінтолер.
— Том, — не зморгнувши оком, відповіла Бабуня.
— Джон, — разом із нею сказала Тітуня. Вони зіткнулися поглядами. Бабуня перемогла.
— Томджон, — без вагань заявила вона і зникла за дверима.
Там вона негайно зустріла захекану Маґрат.
— Я знайшла скриню, — заговорила та. — В якій лежать усі театральні корони й таке інше. Я запхала нашу корону під самий низ, як ти й казала.
— Добре, — сказала Бабуня.
— Наша корона геть жалюгідна порівняно з іншими!
— Що нас цілком влаштовує, — відповіла Бабуня. — Тебе ніхто не помітив?
— Ні, всі були надто заклопотані, хоча… — Маґрат знітилася й почервоніла.