Спілка рудих: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але місіс Воррен, уперта та лукава, як і кожна жінка, твердо наполягала на своєму.

— Торік ви розплутали справу одного мого мешканця, — сказала вона. — Містера Фердела Гоббса.

— Було таке, дріб’язкова справа.

— Але він без угаву розповідав про це: про вашу турботу, сер, про те, як ви зуміли розплутати таємницю. Я згадала його слова тепер, коли й сама перебуваю в пітьмі й оточена таємницею. Впевнена, що ви знайдете час, якщо лише захочете.

Голмс піддавався на лестощі і, маю віддати йому належне, таки був людиною чуйною. Ці дві сили спонукали його, зіт­хнувши, покірливо покласти на місце пензлик для клею та відсунутися від столу разом зі своїм кріслом.

— Ну що ж, місіс Воррен, розповідайте. Не заперечуєте, якщо я куритиму? Дякую. Ватсоне, подайте, будь ласка, сірники! Наскільки я зрозумів, ви стурбовані тим, що ваш новий мешканець не виходить зі свого помешкання, тож ви ніколи його не бачите? Даруйте, місіс Воррен, але коли б я був вашим орендарем, ви б мене частенько й тижнями не бачили.

— Маєте рацію, сер, та тут щось зовсім інше. Я боюся, містере Голмс. Не сплю ночами від страху. Слухати, як він човгає там туди-сюди, із раннього ранку аж до пізнього вечора, і ніколи його не бачити — такого я не витримаю. Мій чоловік нервує, як і я, але він весь день на службі, а мені куди подітися? Чому він ховається? Що накоїв? Крім служниці, я сама в будинку, і мої нерви ж не сталеві.

Голмс схилився до жінки та поклав їй на плече свої довгі, тонкі пальці. Коли він хотів, то виявляв мало не гіпнотичну здатність заспокоювати. Погляд жінки втратив вираз переляку, а риси її стурбованого обличчя набули притаманної їм буденності. Вона сіла у вказане Голмсом крісло.

— Якщо я беруся розплутати загадку, то маю знати навіть найдрібніші подробиці, — мовив він. — Зберіться з думками. Навіть незначна деталь може виявитися найсуттєвішою. Ви кажете, цей чоловік з’явився десять днів тому й заплатив вам за помешкання та харчування за два тижні наперед?

— Він спитав, які будуть мої умови, сер. Я відповіла — п’ятдесят шилінгів на тиждень. На горішньому поверсі маю невеличку вітальню та спальню — відокремлене житло.

— Продовжуйте.

— Він сказав: «Платитиму вам удвічі більше — п’ять фунтів на тиждень, якщо погодитеся на мої умови». Я жінка незаможна, сер, містер Воррен заробляє мало, і такі гроші для мене — суттєва підмога. Він одразу дістав десятифунтову банкноту. «Ви отримуватимете стільки ж кожні два тижні впродовж тривалого часу, якщо погодитеся, — сказав він, — якщо ні, то я з вами жодних справ більше не маю».

— І які ж він виставив умови?

— Так от, сер, він хотів мати ключ від будинку. У цьому нічого дивного немає. Мешканці часто мають особисті ключі. А також, щоб йому не докучали, і ніколи, за жодних обставин не турбували.

— Але ж і в цьому немає нічого надзвичайного.

— Та воно ніби й так, сер, та треба міру знати. А тут яка вже міра. Він у нас десять днів, і ні я, ні містер Воррен, ні служниця жодного разу його не бачили. Ми чуємо, як він там ходить туди-сюди — уночі, вранці, вдень, але з будинку виходив лише першого вечора.

— То першого вечора він таки виходив?

— Атож, сер, і повернувся дуже пізно — ми всі вже лягли спати. Він попередив, що прийде пізно, і просив не замикати двері на засув. Я чула, як він підіймався сходами, це було вже після опівночі.

— А як щодо харчування?

— Він особливо наполягав, щоб їжу ставили на ослінчик за його дверима після того, як він подзвонить. Коли поїсть, дзвонить знову, і ми забираємо тацю з того ж ослону. А якщо йому треба щось іще, то залишає клаптик паперу, на якому написано друкованими літерами.

— Друкованими літерами?

— Авжеж, сер, олівцем. Тільки одне слово й нічого більше. Я принесла вам показати, ось: мило. А ось іще: сірник. Цю записку — «Дейлі ґазетт» — він поклав першого ранку. Я залишаю йому цю газету на ослоні щоранку разом зі сніданком.

— Он як! — Голмс із цікавістю розглядав клаптики паперу, простягнуті йому місіс Воррен. — Це справді не зовсім звично. Бажання відгородитися від людей мені зрозуміле, але навіщо друковані літери? Писати друкованими літерами стомлює. Чому він не пише, як усі? Як ви це поясните, Ватсоне?

— Він хоче приховати свій почерк?

— Але навіщо? Що йому до того, якщо господиня квартири отримає папірець, написаний його рукою? Втім, можливо, ви й маєте рацію... Ну, а чому ж такі лаконічні записки?

— Гадки не маю.

— Це відкриває перед нами цікаві перспективи для міркувань. Написано погано відточеним, фіолетової барви олівцем пересічного взірця. Зверніть увагу, у записки обірвали куточок після того, як її написали, бракує шматочка літери м у слові мило. Підозріло, Ватсоне, чи не так?

— Він чогось боїться?

— Безумовно. На папірці, мабуть, залишився слід, відбиток пальця чи щось іще, по чому його могли б упізнати. То ви кажете, місіс Воррен, що цей чоловік середнього зросту, брюнет і носить бороду. А скільки йому років?

— Молодий, сер, не більше тридцяти.