Оповідки Еви Луни: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

По суботах близько дев’ятої вечора, коли всі вже наситилися порцією збуджуючого рагу й віддалися танцям, приходить Мексиканка й сідає за порожній стіл. Це зваблива п’ятдесятилітня жінка з квіткою за вухом і тілом галеона — високий кіль, гарний корпус, широка корма, обличчя, наче вирізьблене на носі корабля; з її декольте випинаються стиглі, але досі пружні груди. Вона не єдина відвідувачка, вдягнена мов танцівниця фламенко, однак їй це вбрання личить більше, ніж іншим дамам із сивим волоссям і непоказною талією, які до того◦ж не надто добре говорять по-іспанськи. Танцюючи польку, Мексиканка скидається на корабель, який розтинає високі хвилі, а в ритмі вальсу вона ніби пливе поверхнею погідного моря. Саме такою її іноді бачив уві сні Капітан і прокидався, охоплений майже забутою тривогою, яку відчував колись давно, в юності. Подейкують, нібито Капітан служив на якомусь північному флоті, назви якого ніхто не міг вимовити. Він був фахівцем зі старовинних суден і морських маршрутів, але ці знання залишилися похованими в глибинах його мозку й не мали жодного шансу хоч якось прислужитися серед тутешнього спекотного краєвиду, де море нагадує тихий акваріум із прозорою зеленою водою, непридатний для безстрашних кораблів Півночі. Це був високий, худорлявий, схожий на безлисте дерево, вбраний у кітель із позолоченими ґудзиками чоловік із прямою спиною, досі міцною шиєю й сумним виглядом відставного моряка. Ніхто ніколи не чув од нього жодного слова іспанською або якоюсь іншою знайомою мовою. Тридцять років тому дон Руперт виснував, що Капітан, судячи з крижаного кольору зіниць і непохитної справедливості, яка світилася в його погляді, мабуть, фінн, — а що ніхто не міг спростувати цього припущення, зрештою всі на нього пристали. До того◦ж у «Маленькому Гайдельберзі» мова не має значення, бо ніхто не ходить сюди заради розмов.

Для загальної зручності й користі деякі правила поведінки тут були змінені. Кожен може вийти танцювати сам або запросити когось, хто сидить за іншим столом; жінки, якщо забажають, також можуть запрошувати чоловіків. Це справедливе вирішення проблеми самотніх удів. Ніхто не запрошує Мексиканку, бо вважається, що вона може сприйняти це як образу, тож чоловіки, заздалегідь хвилюючись, чекають, коли та сама підійде до когось із них. Жінка кладе сигарету в попільничку, знімає одну дебелу ногу з іншої, поправляє ліфчик, прямує до уподобаного об’єкта й нерухоміє, не дивлячись на нього. Кожен танець вона танцює з новим партнером, а раніше принаймні чотири танці залишала за Капітаном. Той клав їй на талію тверду, звиклу тримати штурвал руку і вів, не дозволяючи прожитим рокам збити йому дихання.

Найстаршою завсідницею салону, яка за півстоліття не пропустила жодної суботи в «Маленькому Гайдельберзі», була крихітка Елоїза, дрібна, лагідна й добросердна дама зі шкірою, наче рисовий папір, і німбом прозорого волосся на голові. Вона стільки років заробляла на хліб, виготовляючи на кухні цукерки, що вся просякла ароматом шоколаду й пахла днем народження. Попри вік, жінка ще зберігала деякі властиві їй в юності рухи й могла цілу ніч кружляти на танцювальному майданчику без шкоди для зачіски і пульсу. Разом із матір’ю, на той час блискучою красунею, вона прибула сюди на початку століття з якогось села на півдні Росії. Байдужі до примх клімату, доби й самотності, матір і дочка жили вдвох, продукуючи шоколад й не маючи ні чоловіків, ні родини, і не було в їхньому житті ні великих несподіванок, ні розваг, окрім «Маленького Гайдельберга» наприкінці тижня. Відтоді як матір померла, крихітка Елоїза приходила сюди сама. Дон Руперт поштиво зустрічав її в дверях і супроводив до столу, а оркестр вітав гостю першими акордами її улюбленого вальсу. За деякими столами відвідувачі піднімали вгору кухлі з пивом, бо вона була тут не лише найстаршою, а й найулюбленішою особою. Крихітка Елоїза була боязкою й ніколи не наважувалася запросити чоловіка, але в цьому не було потреби, бо кожен уважав за честь обережно, щоб не зламати, бува, якоїсь із тендітних кісточок, взяти її руку, обхопити за талію й повести на майданчик. Вона була вправною танцівницею, і від неї линув солодкий запах, здатний навіяти партнерові щасливі спомини дитинства.

Капітан сидів сам, завжди за одним столом, пив до міри й ніколи не виявляв ентузіазму з приводу рагу доньї Бурхель. Він похитував ногою в такт музиці, а коли крихітка Елоїза була вільна, запрошував її, виструнчившись перед нею, тихо клацнувши підборами й злегка вклонившись. Вони ніколи не розмовляли, лише дивилися одне на одного й посміхалися, підхоплені ритмом старовинного танцю.

Одної грудневої суботи, не такої просякнутої сирістю, як інші, до «Маленького Гайдельберга» завітали двоє туристів. Це були не дисципліновані японці, які вчащали сюди останнім часом, а рославі, засмаглі, світловолосі скандинави, які, вмостившись за столом, із захватом роздивлялися танцюючих. Веселі й гамірні, вони гучно цокалися кухлями, від душі сміялися й голосно гомоніли між собою. Слова чужоземців долинули до Капітана, і звідкись здаля, з інших часів і широт він уловив виразні, мов щойно винайдені, звуки рідної мови, яких не чув упродовж кількох десятиліть, але зберігав недоторканими в пам’яті. Обличчя старого моряка проясніло. Він повагався, не знаючи, що вчинити — зберігати й далі незворушність, яка давала певні переваги, чи скоїти майже забутий гріх і заговорити. Зрештою Капітан підвівся й наблизився до незнайомців. Стоячи за прилавком, дон Руперт бачив, як той, злегка нахилившись і тримаючи руки за спиною, щось каже новоприбулим. Невдовзі відвідувачі, офіціантки й музиканти також завважили, що чоловік говорить уперше, відколи вони його знають, і принишкли, щоб краще чути. Мовив він повільно, надтріснутим старечим голосом, але кожна фраза лунала напрочуд рішуче. Коли Капітан видобув із грудей усе, що мав сказати, у салоні запанувала така тиша, що донья Бурхель прийшла з кухні, щоб спитати, чи ніхто, бува, не помер. Урешті-решт, після тривалої паузи один із туристів, оговтавшись од подиву, покликав дона Руперта й ламаною англійською попросив, аби той допоміг йому витлумачити слова Капітана. Північани довели старого моряка до столу, де сиділа крихітка Елоїза, за ними, скинувши на ходу фартух, тупцював дон Руперт, передчуваючи, що от-от станеться щось надзвичайне. Капітан проказав кілька слів своєю мовою, один із чужоземців переклав їх на англійську, і дон Руперт, вуха якого палали, а вуса тремтіли, повторив почуте своєю іспанською.

— Крихітко Елоїзо, Капітан запитує, чи погодитеся ви вийти за нього заміж.

Благенька бабця сиділа з круглими від подиву очима, приклавши до губ батистовий носовичок, і всі, затамувавши подих, чекали, коли вона здобудеться на голос.

— Вам не здається, що такий крок був◦би дещо поквапним? — промимрила крихітка Елоїза.

Шинкар переповів її запитання туристам, після чого, подолавши путь у протилежному напрямку, не забарилася відповідь.

— Капітан говорить, що ждав сорок років, аби вам це сказати, і не може чекати, коли знову нагодиться хтось, хто розмовляє його мовою. Він благає, щоб ви відповіли йому зараз.

— Я згодна, — ледь чутно прошепотіла крихітка Елоїза, і не було потреби перекладати цю відповідь, бо всі її зрозуміли.

Збуджений дон Руперт підніс угору руки й оголосив про заручини, Капітан поцілував наречену в обидві щічки, туристи ручкалися з присутніми, музиканти вшкварили тріумфальний марш, і всі юрмилися навколо наречених. Жінки витирали сльози, чоловіки зворушено цокалися, розчулений дон Руперт сів біля прилавку, обхопивши голову руками, а тим часом донья Бурхель і дві її дочки відкорковували пляшки з найкращим ромом. Музиканти заграли «Голубий Дунай», і публіка поквапилася звільнити танцювальний майданчик.

Капітан узяв за руку кволу жінку, яку безмовно кохав стільки років, вивів на середину салону, і вони з чарівністю двох чапель закружляли у весільному танці. Капітан підтримував партнерку з тією◦ж закоханою обережністю, з якою в юності напинав вітрила корабля, ведучи її так, ніби вони погойдувалися на лагідних хвилях у якомусь затоні, й своєю поривчастою мовою буревіїв казав їй усе, про що досі мовчало його серце. Отак танцюючи, Капітан відчув, що їхній вік відходить кудись назад і з кожним кроком вони стають жвавішими й легшими. Оберт за обертом, акорди дедалі більш хвилюючі, ноги дедалі прудкіші, її талія дедалі тонша, її тендітна ручка в його руці дедалі легша, а сама вона дедалі невагоміша. Аж раптом він побачив, що крихітка Елоїза перетворюється на мереживо, на шумовиння, на хмарку — поки врешті зробилася зовсім невідчутною і зникла, а він і далі кружляв із порожніми руками, огорнутий легким ароматом шоколаду.

Тенор показав на мигах музикантам, що тепер вони мусять грати цей вальс без упину, бо зрозумів, що з останнім акордом Капітан прокинеться від свого сну і спомин про крихітку Елоїзу остаточно розвіється. Розчулені завсідники «Маленького Гайдельберга» повклякали на стільцях, аж ось Мексиканка, змінивши звичну погорду на добродійну ніжність, підвелася, скромно наблизилася до Капітана й торкнулася його тремтячих рук, щоб танцювати з ним.

Дружина судді

Ніколас Відаль завжди знав, що помре через жінку. Таке йому напророкували ще того дня, коли він народився на світ, й підтвердила крамарка, якій він один-єдиний раз у житті дозволив прозирнути свою долю в кавовій гущі, але йому ніколи◦б не спало на думку, що це буде Касільда, дружина судді Ідальго. Вперше він запримітив її того дня, коли Касільда приїхала до селища на власне весілля. Жінка не здалася йому привабливою, бо Відаль віддавав перевагу безсоромним смаглявкам, а ця ефемерна молодка в дорожньому вбранні ховала погляд, мала тонкі, нездатні зробити мужчині приємність пальці й видалася Відалю сірою, мов купка попелу. Знаючи наперед свою долю, він пильнував із жінками й усе життя уникав почуттів, утримуючи серце від любові й задовольняючись короткими побаченнями, коли хотів ошукати самотність. У Касільді ніщо не привернуло його уваги, тож він не вжив запобіжних заходів і геть забув про пророцтво, на яке завжди зважав, коли приймав якесь рішення. З горища будинку, де переховувався з двома своїми людьми, Відаль бачив столичну сеньйориту, коли та вийшла з автомобіля, супроводжувана півдюжиною родичів: такі◦ж бліді й тендітні, як і Касільда, вони просиділи всю шлюбну церемонію, обмахуючись віялами й відверто нудьгуючи, а тоді поїхали, щоб уже ніколи не повернутися.

Як і всі мешканці селища, Відаль гадав, що наречена не переживе тутешнього клімату й невдовзі місцевим кумасям доведеться вбирати жінку для похорону. А◦якщо якимось дивом вона витримає спеку й пилюку, що проникає крізь шкіру й осідає в душі, то нізащо не витерпить кепської вдачі й холостяцьких звичок чоловіка. Суддя Ідальго був удвічі старший за неї й стільки років спав сам-один, що не знав, як підступитися до дружини. Вся провінція боялася суворої впертості, з якою той дотримувався букви закону, незрідка коштом справедливості. Виконуючи свої обов’язки, суддя не зважав на здоровий глузд й однаково рішуче карав за крадіжку курки й за умисне вбивство. Він незмінно вбирався в чорний костюм, аби викликати в усіх повагу до своєї посади, й хоча в цьому безрадісному селищі весь час клубочилися хмари куряви, намащені бджолиним воском черевики судді завжди блищали. «Він не годен бути чоловіком», — гомоніли між собою кумасі, але похмурі віщування щодо цього шлюбу не справдилися, ба навіть більше: Касільда народила одного по одному трьох дітей і здавалася щасливою. По неділях о дванадцятій разом із чоловіком вона ходила на месу, незворушна під напнутою на лице іспанською мантильєю, байдужа до нещадної літньої спеки, безбарвна й мовчазна, мов тінь. Ніхто не чув од неї нічого, крім тихого вітання, й не бачив жодного поруху, крім злегка нахиленої голови та мимовільної посмішки. Вона здавалася такою ефемерною, що всі дивувалися, як під впливом дружини помітно змінився суддя.

На вигляд Ідальго залишався похмурим і суворим, проте його ухвали зазнали несподіваних змін. Усім на подив він залишив на волі хлопця, який обікрав свого працедавця, обґрунтувавши таке рішення тим, що впродовж трьох років хазяїн платив наймитові за роботу менше, ніж належало, а отже поцуплені гроші можна було вважати певною компенсацією. А◦ще суддя відмовився покарати зрадливу дружину, мовляв, чоловік не має морального права вимагати подружньої вірності, оскільки сам утримує коханку. Лихі язики пліткували, буцімто, переступивши поріг свого дому, суддя Ідальго вивертається навиворіт, мов рукавичка, — скидає помпезний одяг, бавиться з дітьми, сміється й садовить Касільду на коліна, однак ці чутки не знаходили підтвердження. Хай там як, а вияви милосердя приписали дружині судді, репутація якого поліпшилася; втім, це не обходило Ніколаса Відаля, який був поза законом і не сумнівався, що якби постав у кайданках перед суддею, той◦би не зглянувся на нього. Відаль не слухав пліток про донью Касільду, а коли зрідка бачив її здаля, переконувався в слушності свого першого враження, бо вона й далі нагадувала йому безбарвну примарну істоту.

Відаль народився за тридцять років перед тим у кімнаті без вікон єдиного в селищі будинку розпусти: він був сином Сумної Хуани й невідомого батька. Йому не було місця в цьому світі, й матір знала це, тож намагалася витруїти його зі свого черева за допомогою трав, свічок, лужних ванночок та інших брутальних засобів, однак дитина заповзялася вижити. Через багато років, споглядаючи свого дивного сина, Сумна Хуана збагнула, що убивчі речовини не лише не вмертвили його, а й загартували тіло й душу хлопця, зробивши їх міцними, мов криця. Щойно малюк з’явився на світ, повитуха піднесла його, щоб роздивитися при світлі каганця, й раптом завважила, що в нього не дві, а чотири пипки.

— Сердешний, він помре через жінку, — передрекла вона, бо тямила в таких справах.

Ці слова пригнічували хлопця, мов якесь каліцтво. Мабуть, його життя було◦б не таким жалюгідним, якби його любила якась жінка. Намагаючись компенсувати численні спроби вбити його ще до народження, матір дала синові красиве ім’я й гарне, вибране навмання прізвище; однак шляхетного імені виявилося замало, щоб вберегти хлопця від лихих знаків, тож йому не виповнилося й десяти років, коли на його обличчі з’явилися мітки від бійок на ножах, а невдовзі його вже чекала доля втікача. У двадцять років він очолив ватагу таких, як і сам, відчайдухів. Звичка вдаватися до насильства зміцнила його м’язи, вулиця зробила його безжальним, а самотність, на яку він був приречений, бо боявся втратити життя через кохання, зумовила вираз його очей. Уздрівши його, будь-який мешканець селища міг заприсягтися, що це син Сумної Хуани, бо, як і в неї, в його зіницях стояли невиплакані сльози. Щоразу, коли в їхніх краях скоювали якийсь злочин, жандарми влаштовували полювання із собаками на Ніколаса Відаля, щоб заспокоїти протестуючих громадян, але, обнишпоривши кілька разів довколишні пагорби, поверталися з порожніми руками. Насправді вони не хотіли його ловити, бо не могли нічого з ним вдіяти. Банда зажила такої лихої слави, що села й хутори платили відкупне, щоб розбишаки трималися подалі. Завдяки цим пожертвам люди Ніколаса Відаля могли спокійно жити, але той змушував їх завжди триматися в сідлі у вихорі смерті та руйнувань, аби вони не втратили смаку до війни й підтримували свій престиж. Ніхто не наважувався протидіяти їм. Суддя Ідальго кілька разів просив уряд прислати на допомогу його жандармам військо, проте солдати після кількох марних вилазок поверталися до казарм, а розбійники знову бралися за своє.

Лише одного разу Ніколас Відаль ледь не потрапив у поставлену правосуддям пастку, але розбійника врятувала його незворушність. Утомившись бачити, як нехтується закон, суддя Ідальго відкинув вагання й вирішив поставити на бандита тенета. Він усвідомлював, що в ім’я закону йде на жахливий вчинок, але з двох лих вибрав менше. Єдиною відомою судді приманкою була Сумна Хуана, бо Відаль не мав ані інших родичів, ані коханок. Отож суддя виволік жінку з будинку, де та мила підлогу й чистила відхідки, бо клієнти не бажали платити за ці послуги, й посадив Сумну Хуану в зроблену за її розмірами й встановлену на площі Збройних Сил клітку, не залишивши їй нічого, крім глечика з водою.

— Коли скінчиться вода, вона почне кричати. Тоді з’явиться син, а я чатуватиму на нього з солдатами, — мовив суддя.

Чутка про покарання, що не застосовувалося від часів рабів-утікачів, дійшла до Ніколаса Відаля незадовго перед тим, як матір випила з глечика останній ковток. Його люди бачили, як він сприйняв новину — не зронивши ні слова, зі звичною маскою байдужого самітника на обличчі, так само незворушно гострячи ніж об шкіряну попругу. Вже багато років Ніколас Відаль не спілкувався із Сумною Хуаною й не зберігав у пам’яті жодного приємного спогаду про своє дитинство, але тут ішлося не про почуття, а про честь. «Жоден мужчина не може стерпіти такої наруги», — міркували розбійники, перевіряючи зброю й упряж, готові кинутися в пастку, а якщо доведеться, то й накласти життям. Однак їхній ватажок вочевидь нікуди не квапився.

З плином годин напруження в банді зростало. Спітнілі люди гляділи одні на одних, не наважуючись заговорити, нетерпляче чекаючи, стискаючи правицями рукоятки револьверів, гриви коней, руків’я ласо. Запала ніч, і єдиним на весь табір чоловіком, який заснув, був Ніколас Відаль. Удосвіта думки людей розділилися: одні вважали його ще більш бездушним, ніж можна було уявити, інші сподівалися, що їхній ватажок замислив якусь феєричну операцію, щоб урятувати матір. Але нікому з них не спало на думку, що йому забракло духу, бо він не раз давав нагоду пересвідчитися в своєму завзятті. Опівдні розбійники не витримали такої непевності й запитали Ніколаса Відаля, що той наміряється робити.

— Нічого.

— А◦твоя матір?

— Побачимо, хто з нас крутіший, суддя чи я, — незворушно відказав Ніколас Відаль.

На третій день Сумна Хуана вже не просила ні пощади, ні води, бо язик у неї зробився сухим і слова, ще не народившись, вмирали у неї в роті; скоцюрбившись у своїй клітці, з непритомним поглядом й розпухлими губами, вона вила, мов тварина, в ті хвилини, коли приходила до тями, а решту часу марила пеклом. Четверо озброєних вартових стерегли бранку, щоб односельці не дали їй, бува, пити. Виття жінки розносилося по всьому селищу, проникало крізь опущені жалюзі, прокрадалося з вітром крізь двері, завмирало в кутках; його підхоплювали собаки, плачем озивалися на нього немовлята, а в людей, які чули його, не витримували нерви. Суддя не міг заборонити приходити на площу всім, хто хотіли висловити співчуття старій, ані завадити страйкові солідарності повій, що збігся в часі з перезміною у гірників. Сповнені бажання розтринькати накопичені гроші, перш ніж повертатися до своїх копалень, суворі гірники заполонили в суботу вулиці, але селище не пропонувало їм ніяких розваг, окрім клітки й співчутливого перешіптування, що передавалося з уст в уста, від річки й до автостради на узбережжі. Депутація парафіян на чолі зі священиком прийшла до судді Ідальго, щоб нагадати про християнське милосердя й попросити врятувати нещасну від мученицької смерті, однак суддя зачинився в кабінеті й відмовився їх вислухати, певний, що Сумна Хуана витримає ще один день і її син таки потрапить у пастку. Тоді найповажніші жителі селища надумали звернутися до доньї Касільди.

Дружина судді прийняла їх у тінистій вітальні й мовчки, опустивши, як зазвичай, очі, вислухала їхні аргументи. Ось уже три дні чоловік не приходив додому: зачинившись у робочому кабінеті, він із безглуздою впертістю чекав на Ніколаса Відаля. Жінка не мала потреби визирати у вікно, щоб знати все, що відбувалося на вулиці, бо до просторих кімнат її дому також долинало це нескінченне благання. Донья Касільда зачекала, коли відвідувачі підуть, вдягла дітей у святкове вбрання й пішла з ними в бік площі. В◦руках вона тримала кошик із харчами й глечик з прохолодною водою для Сумної Хуани. Щойно жінка з’явилася на розі, вартові завважили її й вгадали її наміри, але вони мали наказ, тож схрестили перед нею дула своїх гвинтівок, а коли донья Касільда під поглядами цікавої юрби зробила крок уперед, взяли її під руки. І в ту◦ж таки мить залементували діти.