Пристрасть, згідно з Г. Х.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я поводжуся так, як ті, про кого кажуть «вона знайшла себе». Заняття скульптурою протягом невизначеного часу з перервами також дарували мені минуле і сьогодення, що давало змогу іншим «вмістити» мене: про мене говорять як про ту, хто створює скульптури, які можна було б вважати непоганими, якби в них не було стільки аматорства. Такий суспільний статус має велике значення для жінки, тож для себе і для інших я перебуваю посередині — поміж чоловіками і жінками, в соціальному контексті. Що дає мені змогу набагато вільніше відчути себе жінкою, бо й сама я не надто переймалася тим, як нею бути.

Що стосується мого так званого інтимного життя, то, можливо, це також спорадичні заняття скульптурою надали йому легкого відтінку передкульмінації: можливо, через ту особливу увагу, яку привертає навіть бездарне мистецтво. Або через те, що у мене був досвід терпляче виснажувати матеріал, доки він поступово не перетворювався на іманентну скульптуру; або тому, що такою була (знову ж таки, через скульптуру) вимушена об’єктивна реальність мати справу з тим, що вже не було мною.

Усе це надало мені легкого відтінку передкульмінації людини, яка знає: якщо прислухатися уважно до об’єктів, то вони певною мірою стануть її частиною, та водночас залишаться тим, чим були. Можливо, саме цю тінь передкульмінації я бачила на усміхненому обличчі привида, чиїм словом є безвиразне мовчання, всі портрети всіх людей — це портрети Мони Лізи.

І це все, що я можу сказати про себе? Що я «щира»? Так, відносно. Я не брешу, щоб створювати неправдиві істини. Але занадто часто використовую істину як привід. Привід, щоб збрехати? Я могла б розповідати собі речі, що лестили б мені, а також додати розповідь про обмеженість. Та треба бути обережною, щоб не сплутати вади з істиною. Я боюся того, до чого мене може привести щирість: моєї так званої шляхетності, яку я оминаю, мого так званого паскудства, яке теж оминаю. Що щирішою я була, то більше мені хотілося лестити собі якиюсь випадковою шляхетністю, а особливо — випадковим паскудством. Єдине, до чого щирість не спонукає мене — це вихвалятися своєю дріб’язковістю. Це я оминаю також, і не лише через те, що не прощаю собі чогось, я пробачала собі все, значне і вагоме. Дріб’язковість я теж оминаю, тому що для мене сповідь, навіть болісна, часто прирівнюється до марнославства.

Не те щоб я хотіла очиститися від марнославства, але мені потрібно, щоб не було поля для маневру. Аби я розвивалася. Чи уникати марнославства — це найгірші лестощі самій собі? Ні, думаю, мені потрібно дивитися, не переймаючись, якого кольору в мене очі, мені потрібно відсторонитися від себе самої, аби бачити.

І це все, ким я була? Коли я відчиняю двері несподіваному гостеві, я бачу в обличчі людини, що дивиться на мене, те, що вона угледіла в мені м’яку передкульмінацію. Те, що вони вбирають з мене, потім вертається до мене ж й утворює атмосферу того, ім’я чому — я. Можливо, передкульмінація досі була моїм існуванням. Інше — невідоме і безіменне — моє існування, що було ледь глибоким, воно, мабуть, давало мені впевненість людини, яка завжди тримає чайник на кухні на слабкому вогні: хай там що б сталося, у мене завжди буде кип’яток під рукою.

Проте вода так і не закипає. Мені ніколи не хотілося вдаватися до насильства, я просто нагрівала воду так, щоб вона ніколи не закипала і не проливалася. Ні, я не знала насильства. Я народилася без призначення, моя природа нічого не вимагала від мене, і рука моя завжди лишалася достатньо легкою, щоб не нав’язувати мені не ту роль. Я не нав’язувала собі роль, я організовувала себе, аби бути зрозумілою для себе самої, й не змогла б змиритися з тим, що не знайшла свого імені в каталозі. Якщо у мене і було питання, то воно звучало не як «хто я є?», а натомість «серед кого я є?» Моє коло замкнулося: те, чим я жила тепер, вже мало передумови, щоб у підсумку я могла себе зрозуміти. За моїм життям наглядало око. Я, мабуть, називала це око «правдою», іноді «мораллю», іноді «людським законом», іноді «Богом», іноді собою. Я переважно проводила своє життя у задзеркаллі. Я втратила своє походження вже через дві хвилини після народження.

За крок від кульмінації, за крок до перевороту, за крок до того, що називається коханням. За крок до того, що було моїм життям — що я не перетворювала на життя через якийсь сильний магніт, що відштовхує; а також через бажання порядку. В житті безлад є ознакою поганого смаку. І навіть я не знала, чи хотіла би перетворити цей латентний крок на реальний. Заради насолоди гармонійним порядком, заради жадібного і завжди далекосяжного бажання втримати та не проґавити — мені не потрібні були ні кульмінація, ні переворот, а тим паче той стан, що передує закоханості, що настільки щасливіший за саме кохання. Чи мені достатньо було вже обіцянки? Мені достатньо було однієї лиш обіцянки.

Хтозна, можливо, таке ставлення чи його відсутність також зумовлені тим, що я ніколи не мала ні чоловіка, ні дітей, не потребувала, як-то кажуть, нести чи розривати кайдани: я постійно була вільною. В цьому мені також допомогла моя легка натура: я їм, п’ю і сплю з легкістю. А також, звісно, своєю свободою я завдячую фінансовій незалежності.

Гадаю, що отримала навичку думати лише в процесі роботи над скульптурою, бо я навчилася думати лише руками в момент, коли працювала ними. Також від непостійних занять скульптурою я набула звички отримувати задоволення, до якого і так була схильна від природи: мої очі так майстерно вправлялися із формою речей, що я пізнавала щоразу більше задоволення, і врешті до цього призвичаїлася. Навіть не належачи собі повною мірою, я вже могла вправлятися будь із чим: ось як учора, біля столика, коли для того, щоб зліпити круглі кульки хліба, все, що мені було потрібно — це пучки моїх пальців і мʼякуш хліба. Щоб мати те, що я мала, мені не потрібні були ні страждання, ні талант. Те, що я мала, не було здобутком, це було даром.

А що стосується чоловіків і жінок, то ким була я? Я завжди з трепетом захоплювалася чоловічими звичками і здібностями, і я також отримувала задоволення бути жіночною навіть без зайвої потреби, жіночність також була мені дарована. Я мала легкість дару, та не мала благоговіння до покликання, так?

Я зупинилася біля столу, мала вдосталь часу, тож роззиралася довкола, поки мої пальці перебирали кульки хліба. Світ був місцем, що слугувало мені для життя: у світі я могла приліпити одну маленьку кульку хліба до іншої, достатньо було просто помістити їх поряд і потім стиснути, навіть не докладаючи зусиль, настільки, щоб одна поверхня з’єдналася з іншою, і, таким чином, я із задоволенням будувала цікаву піраміду, яка була мені до вподоби: прямокутний трикутник із круглих форм, одна форма, що створена із протижежних їй форм. Якщо це мало для мене сенс, м’якуші хліба і мої пальці, напевне, це розуміли.

Квартира є моїм віддзеркаленням. Вона розміщена на горішньому поверсі, що вважається елегантним. Люди з мого оточення надають перевагу проживанню у так званому «пентхаусі». Це більше ніж елегантно. Це справжнє задоволення: звідти ти пануєш над містом. Коли ця елегантність стане вульгарною, я, навіть не знаючи навіщо, вдамся до іншої елегантності? Можливо. У квартирі, як і в мені, панують сутінки і вологе світло, тут нема разючості: одна кімната підводить до іншої. З їдальні я могла побачити суміш тіней перед вітальнею. Усе тут є витонченою, іронічною та дотепною копією життя, якого ніколи ніде не було: мій дім — це суто художній твір.

Насправді ж усе тут нагадує про життя, якого я б не потребувала, якби воно було справжнім. Тоді до чого це все? Дійсно, я б цього не зрозуміла, проте мені подобається копія, і я її розумію. Копія завжди красива. Навколомистецьке і мистецьке середовище, в якому живу, мало б, однак, змусити мене зневажати копії: проте, здається, я завжди віддавала перевагу пародії, вона мене влаштовувала. Відслідковування життя, напевно, давало мені — чи й досі дає? наскільки порушилася гармонія мого минулого? — відслідковування життя, напевно, давало мені впевненість саме в тому, що це життя не було моїм: воно не було моєю відповідальністю.

Легке й тотальне задоволення — яке, здається, було тією тінню, де я живу чи жила — могло з’явитися від того, що світ ніколи не був мною і не належав мені: я могла насолоджуватися ним. Так само, як і чоловіків я не привласнювала, завдяки чому могла захоплюватися ними і щиро любити їх, як люблять без егоїзму, як люблять ідею. Оскільки вони не були моїми, я ніколи не мучила їх.

Як люблять ідею. Підступна елегантність мого дому спричинена тим, що тут усе в лапках. Якщо говорити чесно про справжню власницю, я цитую світ, цитувала його, оскільки ні він, ні я мені не належали. Чи краса, своєрідна краса, була моєю метою так само, як і для решти світу? Я жила в красі?

Щодо мене, без правди і без брехні, — як у той момент, коли вчора зранку сиділа за сніданком — щодо мене, то я завжди тримала одні лапки ліворуч і ще одні праворуч від себе. Якось «ніби це була не я» було ширше за те, ніж якби була — неіснуюче життя охопило всю мене і зачарувало, немов винахід. Лише на фотографії також виявилося дещо, недосяжне для мене: коли проявили негатив, через цей знімок виявили також мою ектоплазму. Чи є фотографія потретом занепаду, браку, відсутності?

Хоча сама я весь час була не просто чистою і правильною, я була красивою копією. Втім, мабуть, це і робить мене щедрою і красивою. Досвідченому чоловікові достатньо одного погляду, щоб оцінити щедрість і привабливість жінки, зрозуміти, що вона не завдає клопоту, що не гризе чоловіка: жінка, яка усміхається і сміється. Я поважаю задоволення інших, і своє власне задоволення я споживаю делікатно, нудьга насичує і делікатно з’їдає мене, солодка нудьга медового місяця.

Це моє зображення в лапках мене задовольняло, і не лише поверхнево. Я була образом того, ким я не була, й образ мого «небуття» наповнював усю мене: один із найсильніших способів бути — це бути запереченням. Оскільки я не знала як це, «не бути» стало моїм найбільшим наближенням до істини: принаймні, у мене була зворотна сторона: принаймні, у мене було «не», у мене була власна протилежність. Я не знала, що для мене добре, тож із певним передчасним завзяттям проживала те, що було для мене погано.

Таким чином, живучи власне «погано», переживала іншу сторону того, чого я навіть не могла б наважитись хотіти або спробувати. Так само, як і ті, хто на власний ризик веде «розпусне» любовне життя й принаймні має протилежне тому, чого не знає, не може і не хоче: життя черниці. Лише тепер розумію, що у мене вже все було, хоча й навпаки: я присвятила себе кожнісінькій деталі «не». Не втілюючись у деталях, я довела собі що... що я існую.

Такий спосіб «небуття» був набагато приємнішим, набагато чистішим: бо, без зайвої іронії, я жінка духу. І духовного тіла. Я сиділа за столиком, загорнувшись у свій білий халат, зі своїм чистим, гарної форми обличчям і звичайним тілом. Я випромінювала той особливий різновид доброти, що з’являється від потурання власним задоволенням і задоволенням інших. Я делікатно споживала своє і делікатно витирала губи серветкою. Ця Г. Х. на шкірі валіз, а це була я; виходить, це я? Ні. Відтепер я розраховую на те, що найважче, із чим доведеться мати справу моєму марнославству — це моє власне судження про себе: я матиму повноцінний вигляд людини, що зазнала невдачі, і тільки я знатиму, чи потрібна була ця невдача.

І тільки я знатиму, чи потрібна була ця невдача.

Врешті я, ця жінка, підвелася з-за журнального столика. Відсутність покоївки того дня дала мені змогу присвятити себе тому різновиду роботи, якого я прагнула: прибиранню. Мені завжди подобалося наводити лад. Мабуть, це було моїм єдиним справжнім покликанням. Впорядковуючи речі, я творю і розмірковую водночас. Проте завдяки розумно вкладеним коштам, я поступово нажила достатньо грошей, що стало на заваді цьому моєму покликанню: якби через статок і культурний чинник я не належала до того класу, до якого належу, то отримала б роботу покоївки в будинку багатіїв, де є потреба у впорядкуванні великої кількості речей. Впорядковування — це дослідження найкращої форми. Якби я була покоївкою, то б навіть не потребувала аматорських занять скульптурою: якщо власними руками я могла великою мірою впорядковувати. Впорядковувати форму?

Вічно заборонене задоволення від облаштування будинку наростало в мені такою мірою, що, навіть сидячи за столом, я вже починала отримувати задоволення від самого планування. Я окинула поглядом квартиру: із чого почати?

А також для того, щоб потім, о сьомій годині, наче сьомого дня, я була б вільна для того, щоб відпочити і провести решту дня у спокої. Майже безрадісному спокої, що дало б мені непогану рівновагу: завдяки годинам, проведеним за скульптурою, я навчилася майже безрадісному спокою. Минулого тижня я забагато розважалася, забагато ходила на вечірки і мала забагато всього, чого хотіла, і тепер воліла провести день саме так, на що він і мав перетворитися: тягучий, хороший і порожній. Я б розтягнула його настільки, наскільки можливо.

Напевно, я почала би прибирання з кінця квартири: кімната покоївки мала бути неприбрана, виконуючи одразу подвійну функцію спальні і сховища для ганчір’я, старих валіз, газет, пакувального паперу та непотрібних мотузок. Я би прибрала її й підготувала для нової покоївки. Потім, із того кінця квартири, я б повільно «підіймалася» горизонтально в протилежний кінець, до вітальні, де — немов я сама була кінцевою точкою прибирання і ранку — я б читала газету, відпочиваючи на дивані, і, певно, заснула б. Якби не задзвонив телефон.

Поміркувавши над цим ретельно, я вирішила зняти слухавку з гачка, щоб мене уже ніхто не потурбував.

Як мені тепер пояснити, що вже тоді я почала бачити щось, що виявилося очевидним аж потім? Сама того не знаючи, я тоді була у передпокої кімнати. Я вже починала бачити, та ще не знала; я бачила від самого народження і не знала, не знала.

Дай мені свою таємничу руку, тому що життя болить мені, і я не знаю, як говорити далі — реальність занадто крихка, лише реальність крихка, а моя нереальність і моя уява міцніші.

Вирішивши навести лад у кімнаті покоївки, я перетнула кухню, що веде до покоїв прислуги. В кінці цього простору — передпокій, де розташована кімната. Однак перед тим, як увійти, я прихилилася до стіни, щоб докурити сигарету.