Пристрасть, згідно з Г. Х.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Бери, забирай собі все, я не хочу бути живою людиною! Я огидна, я дивна для себе, повільно пробивається густа багнюка.

Ось воно, ось що воно таке. Я подивилася на живого таргана і виявила у ньому найглибшу ідентичність свого життя. І з важким падінням у мені відкрилися жорсткі й вузькі ходи.

Я поглянула на нього, на таргана: я так його ненавиділа, що перейшла на його бік на знак солідарності з ним, бо не могла витерпіти, що лишуся зі своєю агресією наодинці.

І раптом я голосно застогнала, і цього разу почула свій стогін. Моє справжнє єство пробивалося на поверхню, немов гній — і я шоковано, нажахано відчула, що «я-буття» походило із джерела, що було набагато прадавніше за будь-яке людське джерело і жахало, набагато дужче за будь-яке людське джерело.

Воно відкрилося в мені із повільністю кам’яних дверей, у мені відкрилося довге життя тиші, те саме життя, що було у застиглому сонці, те саме, що було у знерухомленому таргані. І воно могло бути таким самим всередині мене! Якби мені вистачило мужності облишити... облишити свої почуття? Якби мені вистачило мужності облишити свою надію.

Надію на що? Вперше в житті я перелякалася, відчувши, що я спиралася всією надією на те, ким насправді не була. Надія — як назвати по-іншому? — якої я тепер вперше збиралася позбутися, зібравши докупи мужність і смертельну цікавість. Чи в моєму житті дотепер надія основувалася на правді? З дитячим подивом я тепер... засумнівалася.

Щоб знати, на що я насправді мала очікувати, чи потрібно мені було пройти крізь мою правду? До якої міри я досі творила одну долю, а водночас углибині себе жила в іншій?

Я заплющила очі, чекаючи, поки це дивне відчуття мине, чекаючи, поки перестану задихатися у тому стогоні, який нібито лунав із дна сухої глибокої цистерни, так само, як тарган був створінням із сухої цистерни. Я все ще відчувала той стогін незмірно далеко в собі, але він уже не сягав мого горла.

Це божевілля, подумала я, заплющивши очі. Але це відчуття народження з попелу було таким беззаперечним, що я не могла не слідувати за тим, що, я знала напевне, було не божевіллям, а було натомість, господи, гіршою із правд, жахливою правдою. Але чому жахливою? Бо вона безмовно суперечила всьому, про що я так само безмовно звикла думати.

Я чекала, поки дивне відчуття мине — і добрий настрій повернеться. Але я зрозуміла, у споконвічному зусиллі згадувати, що вже колись мала це дивне відчуття: те саме я відчула, коли побачила свою кров, і це мене шокувало. Тому що та кров, яку я побачила ззовні, та кров, до якої відчувала такий дивний потяг: то була моя власна кров.

Я не хотіла знову відкривати очі, я не хотіла й надалі бачити. Правила і закони, їх не можна було забувати, не можна забувати, що без основ і законів також не буде порядку, їх не можна було забувати і треба було захищати, щоб захистити себе.

Та проблема в тому, що я вже не могла себе стримати.

Первинні зв’язки мимоволі вже були розірвані, і я відступила від закону, хоча інтуїтивно й знала, що потраплю у пекло живої матерії — яке ж пекло чекає на мене? Але я мала відступити. Я мала впасти у прокляття моєї душі, цікавість поглинула мене.

Тоді я враз розплющила очі та нарешті побачила безмежний простір кімнати, тієї кімнати, що вібрувала в тиші, лабораторію пекла.

Кімната, невідома кімната. Нарешті, я повністю увійшла в неї.

Увійти до цієї кімнати можна було лише в один спосіб, і прохід був вузький: через таргана. Таргана, що наповнив всю кімнату відчутною вібрацією, вібрацією гримучої змії в пустелі. Непростим шляхом я дісталася глибокої тріщини в стіні кімнати... і тріщина утворила величезний природний простір, немов печеру.

Гола, ніби облаштована для входу лише однієї людини. І той, хто увійшов, перетворювався на «неї» чи на «нього». Я була тією, кого кімната називала «вона». Я увійшла як «я», але кімната надала мені «її» вимірів. Немов я була іншою стороною куба, стороною, якої не видно, коли дивишся на передню сторону.

І у своєму гігантському розширенні я перебувала в пустелі. Як тобі пояснити? я була в пустелі так, як не була ніколи. І ця пустеля кликала мене віддаленим монотонним співом. Спокушала мене. І я йшла на звук цього далекосяжного божевілля. Але мій страх полягає не в тому, що прямую до божевілля, а в тому, що прямую до правди — боялася, що то є та моя правда, якої я не хотіла б, ганебна правда, яка змусить мене повзати, опуститися до рівня таргана. Мої перші взаємодії з правдою для мене щоразу були ганебними.

— Тримай мене за руку, бо я відчуваю, що йду. Я знову йду до найпервіснішого божественного життя, я йду у пекло суворого життя. Не дай мені побачити, адже я близько до того, щоб побачити сутність життя — і через таргана, якого знову бачу, через цей прояв спокійного живого жаху, я боюся, що в тому єстві вже не знатиму, що таке надія.

Тарган — це чиста спокуса. Вії, миготливі вії, що манять до себе.

Я також, поступово зменшуючись до розмірів того, що вже не могло зменшитися в мені, я також мала тисячі миготливих вій, і зі своїми віями просуваюся вперед, я найпростіша, я чистий білок. Тримай мене за руку, я дійшла до граничного, з невідворотністю похоронного дзвону — я відчуваю, що все це прадавнє і неосяжне, відчуваю в ієрогліфі повільного таргана письмо Далекого Сходу. І у цій пустелі великих спокус — істоти: я і живий тарган. Життя, любове моя, це велика спокуса, де спокушається все, що існує. Та кімната, що була безлюдною, і тому примітивно живою. Я прийшла у ніщо, і ніщо було живим і вологим.

Я прийшла у ніщо, і ніщо було живим і вологим.

Саме тоді — саме тоді маса почала повільно виходити з розчавленого таргана, немов з трубки. Матерія таргана, що була у нього всередині, густа, білувата, повільна речовина видавилася назовні, немов з тюбика зубної пасти.

Перед моїми очима, заволоченими огидою і спокусою, форма таргана повільно змінювалася, розширюючись назовні. Біла речовина поступово скупчувалася у нього на спині, як вантаж. Знерухомлений, він утримував усе більший вантаж на своєму запиленому боці.

«Кричи», — тихо скомандувала я собі. «Кричи», — даремно повторила я, зітхнувши у глибокому заціпенінні.

Біла маса тепер нерухомо застигла над лусочками. Я подивилася на стелю, щоб очі трохи відпочили, бо відчувала, як вони збільшилися і запали.

Але якби я крикнула хоча б раз, то, мабуть, ніколи не змогла б зупинитися. Якби я закричала, вже ніхто нічого не зміг би для мене зробити; бо якщо ніколи не розкрию свою потребу, ніхто не боятиметься зі мною і ніхто не допоможе мені, не знаючи цього; але тільки доти, доки я нікого не лякаю, виходячи за межі правил. Але якщо вони знають, то бояться: ми тримаємо свій крик у недоторканній таємниці. Якщо я видам тривожний крик, що я жива, вони потягнуть мене за собою, мовчки і невблаганно, адже так вони тягнуть тих, хто перетинає межі дозволеного світу, тягнуть особливу істоту, істоту, яка кричить.

Я обвела стелю важким поглядом. Все невідступно зводилося до того, що я ніколи не видавала першого крику — перший крик закладає початок для всіх інших, перший крик у миті народження закладає життя, якби я закричала, то розбудила б тисячі крикливих істот, які б злилися у хор криків і жаху по дахах. Якби я закричала, це звільнило б існування — існування чого? Існування світу. Сама я відчувала благоговійний страх до існування світу.

— Рука, що підтримує мене... річ у тому, що, у досвіді, якого я тепер не хочу, досвіді, через який тепер прошу у себе вибачення, я полишала свій світ і йшла у той світ. Річ у тому, що я вже не бачила себе, я просто бачила. Ціла цивілізація, що виникла з упевненості, що негайно змішається між собою те, що бачиться, з тим, що відчувається, ціла цивілізація, яка має за основу самопорятунок — я тепер була в її руїнах. Єдиний, хто здатен вціліти в цій цивілізації — це той, чия єдина функція — вийти: вченому дається шанс, священникові дається дозвіл. Але не жінці, яка навіть не має гарантій, які дає таке право. І я втекла, із жалем, але втекла.

Якби ти знав про самотність моїх перших кроків. Це не було схоже на самотність людини. Це було так, ніби я вже померла і робила перші кроки в інше життя самотужки. І немов вони називали цю самотність славою, і я також знала, що це була своєрідна слава, і я тремтіла у всій тій первинній божественній славі, яку не тільки не розуміла, але якої також зовсім не хотіла.