Дженні Герхард: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мені не хочеться, — пробурчав Джордж.

— Дуже добре, — сказала м-с Герхардт. — А що, як завтра нічим буде топити, тоді що?

Вони повернулися в дім; але самолюбство Джорджа було занадто вражене, щоб він міг вважати питання вичерпаним.

— Басс, ти також іди, — ще з порога гукнув він старшому братові.

— Куди це?

— По вугілля.

— Ото ще, — відповів Басс. — За кого ти мене вважаєш?

— Ну, тоді й я не піду, — вперто хитнувши головою, сказав Джордж.

— А чому ти сьогодні не набрав вугілля? — гостро запитав брат. — У тебе був для цього цілий день...

— Та-ак, я збирав, — сказав Джордж. — Вугілля було дуже мало. Де ж я візьму, коли його немає.

— Мабуть, погано збирав, треба було постаратись краще.

— У чім справа? — запитала Дженні; вона ходила до крамнички й тепер, щойно увійшла в хату, зразу ж, помітила надуте й незадоволене обличчя Джорджа.

— Басс не хоче йти зі мною по вугілля.

— А хіба ти вдень нічого не набрав?

— Набрав, та мама каже — мало.

— Я піду з тобою, — сказала сестра. — Підеш з нами, Басс?

— Ні, — холодно відповів молодий франт. Він зав’язував галстук і сердився, що йому заважають.

— Та там і немає вугілля, — сказав Джордж. — Хіба що з платформи скинемо. А коли я ходив, там і платформ з вугіллям не було.

— Вже напевно були! — вигукнув Басс.

— Не було, — повторив Джордж.

— Будь ласка, не сперечайся, — сказала Дженні. — Бери кошики й ходімо, а то буде пізно.

Інші діти, які ніжно любили старшу сестру, також зібралися йти з нею: Вероніка взяла кошик, Марта та Уїльям — відра, Джордж великий кошик для білизни, який їм з Дженні треба було наповнити й тягти вдвох. І тут Басс, розчулений готовністю сестри полагодити справу і все ще зберігаючи до неї якісь братерські почуття, запропонував:

— Ось що, Джен. Ти йди з малятами до Восьмої вулиці і зачекай біля платформи. Я також піду туди. Тільки коли я підійду, щоб ніхто з вас і вигляду не подав, що ви мене знаєте. Просто скажіть: «Містер, скиньте нам, будь ласка, трошки вугілля!» Я залізу на платформу й скину, скільки треба. Зрозуміли?

— Добре, — сказала Дженні, дуже задоволена.

Вони вийшли з дому в сніжну вечірню імлу і попрямували до залізниці. Там, де вулицю перетинали широкі під’їзні шляхи товарної станції, стояв недавно прибулий состав вагонів, навантажений вугіллям. Діти сховалися в тінь одного з вагонів. Поки вони стояли, чекаючи старшого брата, прийшов вашингтонський швидкий — розкішний довгий поїзд з кількома спальними вагонами найновішого зразка; виблискували великі дзеркальні вікна, за ними видно було пасажирів, що потопали в м’яких зручних кріслах. Діти мимоволі відскочили, коли поїзд з гуркотом летів мимо них.

— Який довгий! — сказав Джордж.

— От би мені бути кондуктором у такому поїзді! — зітхнув Уїльям.

Тільки Дженні промовчала, але думка про далекі мандрівки, про розкіш схвилювала її найбільше. Яке прекрасне, мабуть, життя багатих людей!

Оддалік з’явився Себастян; у нього була енергійна мужня хода, і все в ньому виказувало людину, що знає собі ціну. Він був незвичайно упертий і рішучий, і якби діти не додержали точно його вказівок, він пройшов би повз них, навіть не подумавши допомогти їм.

Але Марта поставилася до справи з належною серйозністю й пропищала, як їй було наказано: «Містер, скиньте нам, будь ласка, трошки вугілля!»