Дженні Герхард: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дженні здивовано сглядалася на всі боки. Вона ще ніколи не була в католицькій церкві. Напівтемрява, стрільчасті вікна з кольоровим склом, білий олтар, золоте полум’я свічок — все це справило на неї глибоке враження. Відчуття краси й таємниці, сум і туга за втраченим сповнювали її. Здавалося, перед нею саме життя у всій своїй туманній невиразності.

Дзвін все лунав і лунав, і ось з ризниці вийшла процесія хлопчиків. Попереду йшов найменший, чудовий хлопчисько років одинадцяти; він ніс сяючий срібний хрест. Інші йшли за ним парами. У кожного була в руках велика запалена свічка. За ними йшов священик у чорній, вкритій мереживом, сутані, і біля нього два служки. Процесія рушила через головний вихід на паперть. Минуло кілька хвилин, потім два хори, перекликаючись, заспівали латинською мовою скорбне моління про милосердя й спокій душевний.

З першими звуками двері церкви розчинилися. Знову з’явився срібний хрест, свічки, суворий священик, що на ходу проказував схвильовані слова молитви, а за ним — важка чорна труна з срібними ручками на плечах у розмірено крокуючих чоловіків. Дженні завмерла, мов невидима сила скувала всі її рухи. Нікого з цих чоловіків вона не знала. Вона жодного разу не бачила ані Роберта, ані м-ра Міджлі. Серед багатьох людей, які попарно йшли за труною, вона пізнала тільки трьох, — в давноминулі дні Лестер показав їх в театрі чи в ресторані. М-с Кейн ішла перша, спираючись на руку якогось чоловіка; за нею Уотсон, сумний, серйозний. Він швидко поглянув на всі боки, видно, шукаючи очима Дженні; але, не знайшовши її, знову направив свій погляд уперед. Дженні дивилась, дивилась, і серце в неї стискалося все болючіше. Цей урочистий обряд так близько стосувався її, а між тим як безкінечно далека вона всім цим людям.

Процесія наближалась до олтаря, і тут труну опустили на підлогу. На неї накинули біле покривало з чорним хрестом — емблемою страждання, — а навколо поставили високі свічки. З хорів долітали гармонійні співи, труну окропили святою водою, колихалося панікадило, і ті, що молилися, напівголосно повторювали слідом за священиком «Отче наш», а потім — молитву пресвятій діві. Дженні була здивована й приголомшена, але ні чудова церква, ні розкішний обряд не могли пом’якшити гостроту її горя, почуття непоправної втрати. Свічки, запах ладану, піснопіння — вся ця краса доходила до самої глибини її душі, будила в ній глибокий сум. Наче не залишилося нічого, крім скорботної мелодії й присутності смерті. Дженні плакала, плакала. І чомусь здивувалася, побачивши, що м-с Кейн також здригається від ридань.

Служба закінчилася, супроводжуючі сіли в карети, труну повезли на вокзал. Коли пішли всі, запрошені й чужі, і церква спорожніла, Дженні також встала. Тепер і вона поїде на вокзал, — може, їй пощастить побачити, як труну вноситимуть до вагона. Мабуть, її завчасно виставлять на платформу, — так було, коли везли Весту. Дженні сіла в екіпаж і незабаром уже входила під склепіння вокзалу. Спочатку вона постояла поблизу високих ґрат, за якими тягнулася залізнична колія, потім пройшла до залу для чекання й уважно оглянула людей, що там сиділи. А, ось вони — м-с Кейн, Роберт, м-р Міджлі, Луїза, Емі, Імоджін, з ними ще хтось. Дженні почувала, що могла б безпомилково назвати майже кожного з них, хоч ніхто її з ними не знайомив.

Тільки зараз вона пригадала, що завтра — свято, День подяки. Величезний вокзал заповнював галасливий, жвавий натовп. Веселий гомін лунав навколо, — люди, їдучи на свято за місто, голосно сміялися і перемовлялися у передчутті відпочинку й розваг. До вокзалу безперервно під’їжджали екіпажі. Гучний голос оголошував про посадку на поїзди, в міру того, як їх подавали до перону. У Дженні защеміло серце, коли повільно, співучим голосом оголосили маршрут, яким вона не раз їздила з Лестером: «Детройт — Толедо — Клівленд — Буффало — Нью-Йорк». Потім оголосили поїзд «Форт Уейн — Колумбус — Піттсбург — Філадельфія — Атлантік-Сіті», і нарешті — «Індіанополіс — Колумбус — Цинциннаті». Час настав.

Дженні вже кілька разів переходила із залу чекання до залізних ґрат, що відділяли її від коханого, думаючи, чи пощастить їй ще раз поглянути на труну, вкладену в дерев’яний ящик, перш ніж її повантажать на поїзд. І раптом вона побачила те, чого чекала. До місця, де повинен був зупинитися багажний вагон, підкотили візок. І на ньому лежав Лестер — все, що від нього залишилося, — надійно захований від цікавих поглядів деревом, тканиною, сріблом. Вантажникові, який порався біля візка, і на думку не спадало, скільки тут приховано горя й мук. Звідки йому було знати, що в цей час багатство й громадське становище втілилося для Дженні в образі ґрат — нездоланної перешкоди, що навіки віддалила її від коханого? Так було завжди. Все життя багатство й сила, в ньому втілена, відтискали її, не пускали далі певної риски. Видно, їй на роду було написано не вимагати, а скорятися. З самого її дитинства армія багатих тріумфальним маршем ішла повз неї. Що ж їй залишалося тепер, крім того, щоб з тугою дивитися їм услід? Лестер був своїм у цьому чужому їй світі. Йому приділяли там поважне місце, а її й знати не хотіли. Поки вона стояла, припавши обличчям до ґрат, знову пролунало: «Індіанополіс — Колумбус — Цинциннаті»... До перону підкотив довгий червоний поїзд з яскраво освітленими вікнами: багажні вагони, пасажирські, вагон-ресторан, сяючий сріблом і білосніжними скатертинами, і кілька спальних вагонів-люкс, а попереду величезний чорний паровоз, що викидав дим і сніп іскор.

Один з багажних вагонів порівнявся з візком, з нього виглянув поїзний вантажник у синьому і, обернувшись, крикнув комусь, кого не було видно:

— Гей, Джек, підсоби! Небіжчика вантажити будемо.

Дженні нічого не чула.

Вона бачила одно — довгий ящик, який от-от зникне з очей, незабаром рушить, і все буде закінчене. Відкрили ворота в ґратах, пасажири рушили на перон. Он Роберт, Емі, Луїза — всі вони прямують до спальних вагонів у хвості поїзда. З друзями вони вже попрощалися і тепер ідуть швидко, не оглядаючись. Троє робітників «підсобили» підняти важкий ящик. У Дженні немов щось обірвалося в грудях, коли він зник у глибині вагона.

Потім вантажили ще багато скринь і чемоданів, потім пролунав дзвоник на паровозі, і двері багажного вагона напівзакрилися. Чулися вигуки: «Прошу займати місця», і ось уже величезний паровоз повільно зрушив з місця. Лунає дзвоник, із свистом виривається пара; чорний дим високо піднімається з труби; потім, спадаючи, обгортає вагони погребовими шатами. Кочегар, ніби відчуваючи, який важкий состав має везти, відкриває дверцята палаючої топки, щоб підкинути вугілля. Дверцята топки світяться, як вогняне око.

Дженні стояла непорушно, заворожена цією картиною; бліда, стиснувши руки і широко розкривши очі, вона пам’ятала про одне — Лестера везуть. Свинцеве листопадове небо нависло над коліями. Поїзд ішов все далі, далі, і, нарешті, червоний ліхтар на останньому спальному вагоні зник з очей, потонув у димному тумані.

— Так, так, — сказав, проходячи повз Дженні, якийсь чоловік, що, видно, зібрався за місто. — Ми там чудово проведемо час. Ти Енні пам’ятаєш? І дядя Джим їде, і тьотя Елла.

Дженні нічого не чула — ні цих слів, ні галасливої метушні вокзалу. Перед очима її розмотувався довгий сувій тужливих самотніх років. Що ж далі? Вона ще не стара, треба виховати своїх приймаків. Мине небагато часу, у них виростуть крила, вони підуть від неї, а далі? Нескінченна низка днів, схожих один на один, а далі?..