Там, де вітер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну чому ж? — усміхнувся Тарнавський. — Ми зможемо бачитися в «Норі».

— Це так только кажется, — загадково сказав Рибка і поправив пальцем свої ледь прозорі, замацані окуляри. — А на самом ділі ніколи нішо не повторяється. Но і нє прекращається тоже. Всякая разлука послєдняя, а всякая встрєча пєрвая, я счітаю, но ето слішком глубокая філософія, Вождь, я боюсь смутити єю твой дєтскій разум... А от, кстаті, наші влюбльонні.

Рибка задоволено гигикнув, порснувши слиною. Довгий і Аліса поверталися радісні з пакетами, повними булочок з гарячими сосисками, і двома картонними переносками, натиканими пластянками з кавою.

— Жрачка, — сказав Довгий і поставив пакет перед друзями. — Тарнавський, а можна з тобою пару слів тет-а-тет?

— Авжеж, — кивнув Тарнавський, вже розуміючи наперед, про що буде розмова. В Аліси, слава Богу, буде тепер справжній супутник до Маріуполя. А Макс зможе зараз купити в касі останній купейний квиток і поїхати разом з хлопцями до Києва. Попереду Різдво, Новий рік, свята. А потім... Потім Макс планував зробити те, що виношував у собі вже давно, але все ніяк не наважувався. Не наважувався зробити надто довго.

Вони вийшли з Довгим з вокзалу на повітря, на сторону платформ, стали біля дверей і закурили.

— Ну що там, усе налагодилося? Можна привітати? — трохи силуючи усмішку, переборюючи в собі незрозумілу внутрішню втому, яка навалилася раптом на нього, спитав Тарнавський.

— Так, — кивнув Довгий. Нотка легкої іронії зблиснула в його синявих, як осіннє небо над Широм, очах. — Я подумав над тим, що ти мені сказав. І я сказав Алісі, шо не хочу задовбувати її.

— Серйозно? — здивувався Тарнавський. Він поглянув на Довгого великими від здивування очима. — Але чому?

— Їй дійсно потрібен хтось крутий. А я хочу займатися музикою. Голос поставити хочу. Нормально піднятися. Тоді вже. Колись, може. Іноді так буває, що люди знову сходяться.

Тарнавський з розумінням кивнув, прокручуючи в голові слова Рибки про те, що кожне прощання — останнє, і кожна зустріч — перша. Довгий навряд чи колись йому вибачить той біль, що Макс мимоволі приніс у його життя своєю появою. Навряд чи колись буде вважати Тарнавського доброю, порядною людиною. Але вони щось обидвоє безумовно подарували одне одному.

— Був радий мати справу з джентльменом, — сказав Тарнавський і простягнув Довгому долоню. Довгий, нічого не сказавши, потис Тарнавському руку у відповідь. На устах у нього заграла загадкова, вже зовсім доросла усмішка.

Тарнавський допоміг хлопцям повантажити всі їхні інструменти та апаратуру в купе. Десь глибоко всередині боягузлива частина Макса нашіптувала: сядь разом з ними, поїдь на Київ. Вже зранку будеш у себе. Тепла батарея, гарячий чай. Твій ноутбук. Пиши роман. Але інша частина, та, яку Тарнавський наважувався вважати справді собою, розуміла: так історії не створюються. І, як казав один його товариш-письменник, повернутися додому, ідучи за своєю зіркою, можна тільки обійшовши Землю навколо. Поруч подавала йому сумки з так і не розпроданими дисками та футболками Аліса, їх підхоплював Хесус і передавав кудись далі.

Врешті, коли до відправлення потяга залишалося зовсім нічого, хлопці зістрибнули ще раз на платформу. Всі вони стали колом, поклавши одне одному руки на плечі, а Аліса залізла попід їх руки вниз, щоб зробити зі спалахом фото їх облич.

— Бляха-муха, ви всі реальні придурки, — сказав Тарнавський, тримаючи за плечі Хесуса і Рибку, але звертаючись до кожного.

— Ми, — виправив Рибка. — Ми всі придурки.

Аліса, зробивши їм фото з екзотичного ракурсу знизу, теж стала в коло з усіма, поклавши руки хлопцям на плечі.

— Ми всі — реальні придурки, — сказав Тарнавський, споглядаючи обличчя кожного. — І це прекрасно.

Хлопці зайшли у вагон, і провідниця підняла східці.

— Покеда, — замахала долонею Аліса. — Побачимося всі в «Норі» на Новий рік!

— Канєш, мала, — впевнено, але з ноткою суму сказав Рибка. — Даже не сумнівайся. Нішо нікогда ж не кончається, правда? Позаботься о Вождє!

— Бувайте!

— Бувай, Максе! Па, Аліс!

— Адью, Воджь! Передавай привіт старіку Хему!

— Аста ла віста, придурки! Завжди мріяв це сказати! — замахав їм рукою на прощання, сміючись, Тарнавський.

Поїзд з «Придурками» поволі від’їжджав, і вони з Алісою ще якийсь час махали їм услід, а потім виявили, що залишилися на порожній платформі зовсім одні.

Казки для грифельної дошки

Провівши хлопців, Аліса і Тарнавський, лякаючи своїм виглядом перехожих, поїхали на автовокзал, де, купивши води і крекерів, сіли на бусик-«спринтер» до Маріуполя.

Їхали спершу мовчки, поруч, на останніх сидіннях, притулившись плечем до плеча. Похмуре небо у вікні, напівприкритому шторкою, знову засівало снігом. До Нового року залишалося буквально кілька днів, і від цього чергового очікування змін, Різдва, народження Нового у Тарнавського знову стягувалися у жаркий морський вузол нутрощі.

Говорити про щось серйозне, окрім «Подай мені крекери» чи «Дай ковтнути води», не наважувалися, та й не було потреби. Вони наче дуже довго впродовж туру грали певні ролі, вдавали когось із себе, ким не були — бо того вимагало оточення, ситуація, друзі. А тепер, нарешті, могли бути собою, і ця зустріч одне з одним, практично оголеними, ошелешувала.