Там, де вітер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Каверна» була легендою криворізького андеграунду, і через неї, мов через чистилище, проходили ледь не всі так чи інакше помітні гурти сучасної України.

— Якщо чесно, я і сам трохи в мандражі, Вождь, — сказав притихлим голосом Рибка, втискаючись у сидіння бусика.

— А ти чого? — здивувався Тарнавський.

— У мене в етом городє єсть много вліятєльних недоброжелателів, — багатозначно поворушив бровами Рибка Поньо. — Але вони, как правило, держаться в стороні від подобних мєропріятій, типу рок-концертів. Тому беспокоїтися немає про шо.

— Ми можемо відмінити концерт, — запропонував Тарнавський. — Ну його нахрін, цей Кривий Ріг, якщо тут може бути якась лажа.

Рибка промовчав.

— Ето буде нечесно по отношенію до твоєї місії — сказав, врешті, він. — У тебе є особа місія на цій планеті — устрашати своєю літєратурою школьніц. Якщо ти це перестанеш робити, хто його знає, шо може статися? Може, завтра висадяться інопланетяни?

Розмову з Жорою замняли, бо настала пора виходити. Ще одне житло — велика трикімнатна зйомна квартира, де вже тусувалося кілька гуртів, було переповнене народом. Вони пили пиво, енергетики, гучно розмовляли і гучно слухали музику. Квартирою блукали загадкові, зовсім юні дівчата-фанатки з густо підведеними чорною тушшю очима, а мали вигляд, наче були на якихось таблетках іще з ночі. Аліса сміливо проклала шлях «Придуркам» у відведену їм кімнату, і там хлопці кинули речі.

Поки діти метушилися і готували щось перекусити, Тарнавський напружено проглядав свою френд-стрічку, намагаючись зрозуміти, чи дійсно хтось сьогодні готує на їхньому концерті провокацію.

Несподівано на месенджер Максові прийшло повідомлення від Марти Дмитришин.

«Пишаюся тобою, Максиме, — писала вона. — Якщо ці люди так про тебе відгукуються, значить, ти все робиш правильно».

«Ти про що, сонце?» — здивований, відписав їй Тарнавський.

Мартуся прислала спершу смайлик, а потім посилання. Просто в нього на сторінці хтось зробив публікацію.

«Якщо хтось тільки спробує чіпати письменника, буде говорити з нами», — вихопив він першу фразу. «Тарнавський свій хлопець, і він реальний...» — вхопилися очі за другу.

Тарнавський з недовірою відкрив увесь текст поста і з бровами, що підіймалися від здивування все вище, прочитав коротке повідомлення. Воно було спільними силами написане ветеранами з Кам’янця-Подільського, вони ж виклали з десяток спільних фото, зроблених під час Максового виступу з «Придурками» в «Дідухові». Йшлося про те, що всі, хто був затеганий у цьому пості, попереджали кожного, хто спробує вдіяти щось лихе Максові Тарнавському, особистою розмовою, очно, з пристрасністю. Макс Тарнавський — свій хлопець. Хороший письменник. Прекрасна душа і світла людина. Просто є люди, які дорослішають і, переживши певний досвід, починають по-інакшому дивитися на життя. А є такі, які дорослішають тільки під старість, або не дорослішають ніколи, і в цьому їх цінність. І Макс — такий. І ми саме за це його й любимо, що він такий, що він ніколи не подорослішає. Він читав нам новелу «Ето» і ще купу всього іншого цікавого, так що дай йому, Боже, здоров’ячка. А якщо хтось не погоджується, просимо звертатися спершу до нас, в громадську організацію ветеранів «Рівняємо зуби, фарбуємо зеленкою». Ми своїх не здаємо.

У пості було затегано добру сороківку ветеранів, і з Кам’янця-Подільського, і з інших міст. Одне фото зображало Макса Тарнавського поруч із Мітею Безобразним, «худіжником» і ветераном, усміхненим, із заплетеною в тонку китайську косичку бородою. На їх тлі була одна з картин Міті Безобразного. Тарнавський з недовірою став гортати свою сторінку і побачив, що це повідомлення хтось продовжував копіювати і вставляти у кожен погрозливий коментар, що висів у обговоренні інтерв’ю Макса Тарнавського в нього на сторінці. Коментарі були розміщені так часто, що мимоволі нагадували круглі протитанкові міни, поскладані щільно в один ряд вздовж берегової лінії Сіверського Донця. Психанути так могла тільки одна людина. Подумавши про неї, Тарнавський відчув, як на очі йому навертаються сльози, а серце починає переповнювати вдячність. Дай тобі, Боже, здоров’ячка, Мітя Безобразний.

Концерт у «Каверні» почався, як і годилося, з майже годинним запізненням через перший гурт — ті точно так само, як «Придурки», переоцінили свої сили з алкоголем перед початком концерту. Тарнавський увесь час, поки тривала перша частина концерту, тихо сидів за одним зі столів одразу під сценою, проглядаючи чергове домашнє завдання, яке виконала Аля, і одним оком постійно позирав на публіку, що зібралася в «Каверні». Це були звичайні готи і блекери, по-доброму агресивні і перезбуджені. Нікого з особливим інтересом до «Придурків» і конкретно до нього, Тарнавського, поки що тут не було. Що ближче час наближався до десятої вечора (на котру було посунуто виступ їхньої команди), то більше певності з’являлося в Тарнавського в серці — його хтось захищає. І в Кривому Розі, в Запоріжжі тепер шляхи відкриті. У серці тьохкала надія, що, можливо, на цей раз усе минеться.

Коли ж раптом до Тарнавського підійшла україномовна жінка бальзаківського віку, вдягнута в офісний кежуал, і покликала до себе в кабінет. У своїх спробах вивести Тарнавського кудись у кулуари на приватну розмову, вона була наполегливою, спершу м’якою, а що далі — то більш рішучою.

— В чому річ? — спитав Тарнавський, не зрушившись із місця.

— Пане Тарнавський, нам треба переговорити з приводу деяких обмежень щодо вашого виступу, — сказала сухо, ввічливо жінка. З її тону було зрозуміло, що нічого доброго розмова ця не віщуватиме.

— Кажіть тут, я теж послухаю, я його менеджер, — втрутилася одразу ж, розчувши щось непевне, Аліса. Жінка хвилину повагалася і, врешті, склавши руки на грудях, холодно пояснила:

— Я знаю, що на вас планує прийти сьогодні дуже багато людей, і ви викупили п’ятдесят квитків. Але наш головний спонсор — він сам воював в АТО. Він доброволець. Бізнесмен з кількома підприємствами, залишив усе, пішов на фронт. Він хоче, щоб це місце підтримувало у Кривому Розі патріотизм.

— Я патріотичний автор, — сказав упевнено Тарнавський.

— Наш спонсор так не вважає. Він бачив ваше інтерв’ю. Пане Тарнавський... — жінка подивилася на нього важким втомленим поглядом. Голос її був неприємно, дратуюче серйозний. — Давайте будемо без скандалів. Ви не можете виступити сьогодні в нашому клубі. Ми вам повернемо гроші за п’ятдесят квитків, які ви купили.

— Тоді і ми не будемо брати участі, — сказала Аліса. — Все, пацани, ви чули? Забираємося звідси.

— Стоп, Алісо, — зупинив Тарнавський, відчуваючи, як поволі заводиться. Його небезпечна жилка правдошукання і правдорубства, яка вже спрацювала раз у Кам’янці-Подільському, знову почала смикатися і вібрувати, але після посту Міті Безобразного та решти ветеранів з Тарнавського ніби раптом викачали всю злість, і залишилося тільки щось дуже болісне, зранене. — Поясність спочатку, що не так? От що не так?!

— Знаєте, що не так? — строго подивилася на нього жінка. — У мене чоловік теж зараз на фронті. І він воює, в тому числі, за таких гівнюків, як ви, які, замість того, щоб зі зброєю в руках захищати Україну, кажуть різну... дурню.

— А може, це з вами щось не так? — Тарнавський раптом відчув, як голос його зривається на фальцет, і те, що мало вибухнути гнівом, починає зрадницьки дрижати сльозами. Він піднявся з-за свого столу, відчуваючи, як трусяться його руки. Схоже, їхня сутичка з арт-директоркою, що виникла тоді, коли на сцену мав вийти наступний гурт, вже привертала загальну увагу. — Може, це з вами всіма щось не альо, якщо ви не дозволяєте мені відчувати так, як відчуваю я, думати, як думаю я? Може, це зі всіма щось не гаразд, а я якраз нормальний?!

— Пане Тарнавський, я не готова розмовляти з вами на таких тонах. Прошу покинути наш заклад, або я викличу поліцію.

— Та на мою сторінку загляньте хоча б! — крикнув їй Тарнавський, відчуваючи, що по обличчю в нього потекли сльози. Усвідомлення повного краху, який зараз відбувався з ним, колись відомою, колись публічною, колись шанованою людиною, на очах у десятків свідків, було десь у закапелках свідомості. В зеніті ж його внутрішнього світу кипіло обурення, образа, безсилля. Стримувати його в собі уже не було терпцю, і Тарнавський розумів, що обличчя його вже мокре, а він хрипким голосом все ще намагається щось пояснити цій арт-директорці, розуміючи, що це — останній, безнадійний бій Макса Тарнавського, приречений на поразку.